9 марта 1942 вышел приказ № 24/5-6, который подписали обер-бургомистр Харькова А. И. Крамаренко и его заместитель Л. Э. Кублицкий-Пиоттух , где говорилось:
«Уже майже чотири з половиною місяці минуло з того моменту, як могутньою зброєю непереможної Німецької Армії наше місто було визволене від жидівсько-більшовицької зграї гнобителів українського народу. П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним Германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. Але на великий жаль і сором до всіх нас українців ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити далі будь кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі.» Перевод:
«Прошло четыре с половиной месяца с того момента, как мощным оружием непобедимой Немецкой армии наш город был освобождён от еврейско-большевистской своры поработителей украинского народа. Уже пятый месяц над свободным городом рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя как символ новой жизни, нового возрождения нашей матушки-родины. Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас — украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти, которые чуть ли не стыдятся своего родного языка. Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины. Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком. Мы этого не допустим, этого не должно быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях».
> 9 марта 1942 вышел приказ № 24/5-6, который подписали обер-бургомистр Харькова А. И. Крамаренко и его заместитель Л. Э. Кублицкий-Пиоттух , где говорилось: > «Уже майже чотири з половиною місяці минуло з того моменту, як могутньою зброєю непереможної Німецької Армії наше місто було визволене від жидівсько-більшовицької зграї гнобителів українського народу. > П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним Германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. > Але на великий жаль і сором до всіх нас українців ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. > З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. > Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. > Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. > Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити далі будь кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі.» > Перевод: > «Прошло четыре с половиной месяца с того момента, как мощным оружием непобедимой Немецкой армии наш город был освобождён от еврейско-большевистской своры поработителей украинского народа. > Уже пятый месяц над свободным городом рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя как символ новой жизни, нового возрождения нашей матушки-родины. > Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас — украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. > К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти, которые чуть ли не стыдятся своего родного языка. > Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины. Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком.
> Мы этого не допустим, этого не должно быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях». > > Ничего не напоминает, букраинцы?
