>Свидомый писал(а) в ответ на сообщение: >>русский язык ведь совсем недавно был языком деревни.и много труда ушло на его подьем.как москали убоги.а почему руссификация в россии благо а украинизация в Украине катастрофа >Приходится часто слышать - был у бабушки в селе, теперь в городе поначалу трудно опять переходить на русский. Выходит предки наших руссифицированных городов Востока говорят на украинском !
Так і суржик утворився. Українці з сіл в процесі урбанізації переїжджали жити у міста у яких за сприяння держави домінувала російська мова і культура. Щоб стати своїм у новому оточенні необхідно було пристосовуватись.
07.01.2012 в 18:46
на свойій землі своя правда, сила і воля
Нарушение
(12683)
Сообщений: 1
Просив би свідомих, свідомитів, та просто долярових патріотів не забувати, що за всі часи росіян звали не москалями, а московитами. Москаль це українець, чи росіянин, забритий до війська. Вивчайте Шевченка!
>Просив би свідомих, свідомитів, та просто долярових патріотів не забувати, що за всі часи росіян звали не москалями, а московитами. Москаль це українець, чи росіянин, забритий до війська. Вивчайте Шевченка!
Если перепутаем-прости дружище-нам похрен.Возвеличтесь до Россиян! Если кишка прямая ,не слаба!(Доляровый махновец-ВЛАДИМИРУ!(Спасителю РУСИ).
>Просив би свідомих, свідомитів, та просто долярових патріотів не забувати, що за всі часи росіян звали не москалями, а московитами. Москаль це українець, чи росіянин, забритий до війська. Вивчайте Шевченка!
Московитами їх називали в серйозній літературі а москалями в народі. Довгий час, до скасування полков-сотенного устрою солдат царської армії це виключно московит. Українців туди не набирали. Це фактично були тотожні поняття оскільки звичайні селяни та й жителі міст крім россійских солдатів інших россіян не зустрічали у свому житті.
23.01.2012 в 22:39
на свойій землі своя правда, сила і воля
Нарушение
(Pisanchin) націоналіст
Сообщений: 2
Міцні засмальцовані руки, І м`язи тверді наче дуб, На білій як день вишиванці, Блищить Український тризуб.
В очах крижана недовіра, Як глобус блищить голова, Давно не гуляла сокира, По вулицях міста Москва.
>Просив би свідомих, свідомитів, та просто долярових патріотів не забувати, що за всі часи росіян звали не москалями, а московитами. Москаль це українець, чи росіянин, забритий до війська. Вивчайте Шевченка!
Шановний пане.От і вивчайте.Українці не мали війскових назв.Москалі та московит на той час було одне і теж.Справа в то му що першими хто прийшов на українську землю після Переяславскої ради були військові.Вони були з Московії.Українці спочатку не служили в московських війсках.Україна мала відносну незалежність і військо мала козацьке.А от московитскіх вояків так і називали москалями.Москаль то був московитський вояка.То вже згодом ,коли Гетьманщина була знищена,і козацтво розігнане ,українських хлопців брали до московского -російського війська .Але стара назва московитьського вояки залишилася .Росіяни не називали своіх вояк москалями .Це українці вояк називали москалями тому що вони були з московії.Так що не спирайте на Шевченко..
Последняя модификация :00:28 03-02 Внес изменения: Свидомый
03.02.2012 в 00:25
Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду.
>Свидомый писал(а) в ответ на сообщение: >>Українці спочатку не служили в московських війсках. > >Не звизди. > > >http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE,_%D0%98%D0%... > > > >Свидомый писал(а) в ответ на сообщение: >>А от московитскіх вояків так і називали москалями > >Есть сведения, что казаков, во времена Русско-Польских войск, галичане называли москалями. > >
Бранко ну халтурщик,хай Бог милує.Ну що ти пропонуєш дивитися ?Ось це?,,В июле 1655 года вместе с русскими войсками
его казаки
заняли Минск и Вильно, затем территорию между Вильно и реки Неман,,Ну Бранко ти й звиздун ще той.Ну брешеш на кожному кроці.
04.02.2012 в 19:36
Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду.
>- Свидомый, что за простыни ты тут вывесил? >Модератор >, хотелось бы перевод на русский всё же сделать обязательным.
Ей Богу-простыни -замучили.Когда шановни и уважаемые научатся высказывать свои ,но человеческие -мысли.Исторические архивариусы-ДОСТАЛИ.Что интересно ,у россиян-язык, более тормознутый.Это наверно такой выше образовательский изгиб-полное отсутствие своих,не чужих,мыслей.Спросить бы-НА ХРЕНА ВЫ УЧИЛИСЬ.ПОПКИ,повторные..Фурия,а как же -=БРАТСТВО!Или Вам брат -английский(французский,немецкий,...китайско-японский???) Что с родством-то.Белолицым,желтопузым,черно...глазым.?
У чому вади ідей українських націонал-демократів, як відбувається формування історичної пам`яті, що нині впливає на формування європейської ідентичності – про це та інше дискутують викладачка Могилянської школи журналістики Діана Дуцик і президент благодійного фонду «Велика родина» Юрій Рубан.
color=green>Сообщение было проверено модератором. Нарушений не зафиксировано.
>Stepan333 писал(а) в ответ на сообщение: >>Свидомый писал(а) в ответ на сообщение: >>>русский язык ведь совсем недавно был языком деревни.и много труда ушло на его подьем.как москали убоги.а почему руссификация в россии благо а украинизация в Украине катастрофа >>Приходится часто слышать - был у бабушки в селе, теперь в городе поначалу трудно опять переходить на русский. Выходит предки наших руссифицированных городов Востока говорят на украинском ! > > > > Так і суржик утворився. Українці з сіл в процесі урбанізації переїжджали жити у міста у яких за сприяння держави домінувала російська мова і культура. Щоб стати своїм у новому оточенні необхідно було пристосовуватись.
. пиши по русски или вали с сайта .
13.02.2012 в 02:43
Михал Юрич - СОЗЕРЦАЮ клоаку во всём белом.!
Нарушение
(Свидомый) Свидомый украинец
Сообщений: 8226
Забанен
Невідома Східна Україна У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу
Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.
НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ
Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.
Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.
НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ
Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею. У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі.
БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ
Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.
Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.
РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ
В умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу» видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені без уваги. У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.
ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА
Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!».
Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах. У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.
Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис. Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.
АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ
Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.
Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався (або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах України й до сьогодні.
Последняя модификация :20:48 18-02 Внес изменения: Свидомый
18.02.2012 в 20:45
Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Нарушение
(Свидомый) Свидомый украинец
Сообщений: 8226
Забанен
Як українці стають росіянами За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі
Тиждень вже писав про безпрецедентно швидкий процес асиміляції українців у Росії. За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі. Причому аналіз переписів населення 1989, 2002 та 2010 років свідчить про те, що найпершими від своєї національної ідентичності відмовляються ті, хто раніше відмовився від її засад, насамперед рідної мови. Наведений нижче лист москвича з українським корінням промовисто розкриває внутрішню мотивацію та особливості соціального контексту, які, власне, і забезпечують безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції українців у сучасній Росії. Це передусім вплив російського оточення: зневага до української мови, як до кумедного «коверканья» їхньої, зверхнє ставлення до інших народів колишньої Російської імперії, що змушує приховувати власне походження, примітивність уявлень про ознаки української ідентичності (сало, національний костюм тощо), що випливає з усталеного сприйняття українців як лише етнотериторіальної групи, представники якої в усьому іншому «ті самі росіяни». Тривале перебування у чужому мовнокультурному середовищі, брак доступу до україномовного продукту – все це також робить свою справу. Зрештою, є чимало суб’єктивного у відмові від української ідентичності, зокрема, небажання (або неспроможність) батьків навчати дітей рідної мови та поваги до свого народу.
ПОШУК ІДЕНТИЧНОСТІ
Денис Дунас, Москва
Моя мама переїхала з міста Пирятин, що в Полтавській області, до Москви, коли їй було 25 років. Батько перебрався туди із селища міського типу Чечельник, що на Вінниччині, у віці 27 років. Я виріс і народився в Білокам’яній і вважаю себе москвичем, росіянином. Щоліта аж до першого курсу університету я проводив час в Україні. Свіжі фрукти та овочі, купання в річці, збір яблук, годування поросят і нутрій – цим не можна було здивувати моїх однокласників. Навіть історія про те, як я упав у туалет, – той, який на вулиці з викопаною ямою, – не мала такої популяр¬ності в Москві, як дещо інше – українська мова. За літні місяці мені вдавалося її непогано опанувати. Небагато що може розсмішити справжнього москвича так, як сказане українською речення чи хоча б слово. Напередодні отримання паспорта громадянина РФ баба Ніна під час мого чергового приїзду до України запитала: «Яку національність я волію занести в документ: росіянин чи українець?» На що їй відповів: «Звісно ж, росіянин! Я ж виріс і живу в Москві». – «Батьки твої украiнці і сра... ти, а не москвич! Ти хохол!». У підсумку я отримав паспорт громадянина РФ, де не було графи «національність». Якось цілий рік я був вегетаріанцем. Зірвався саме того дня, коли моя мама привезла з України кров’янку і сало. Поїдаючи їх, я переконував себе, що кров і жир – це ж не м’ясо, і як же не пощастило мусульманам, які ніколи не дізнаються, яке смачне українське сало з часником. Мені нелегко далось усвідомлення того, що ніякий я не вегетаріанець і що, можливо, навіть трохи хохол. Недавно моя українська подружка пояснила мені, що бувають хохли, а бувають українці. Що «хохол» позбавляє особистість права на гідність. Згоден, коли мене так називають, трохи образливо. Але тут, у Москві, «українець» звучить так само, як «молдаванин» чи «білорус», а для декого і як «таджик». Зате один відомий у Білокам’яній професор МДУ ніколи не втрачає нагоду назвати себе хохлом. З його вуст це звучить навіть гордо. Я бачу, що для деяких народів, наприклад кавказьких, коріння справді дає про себе знати. Кілька разів мені доводилося спостерігати, як чеченці танцювали лезгинку навпроти Кремля. Зате я жодного разу не бачив українців, які танцювали б «люлі-люлі» під зірками башт. Мабуть, у бінарній опозиції «росіянин – кавказець» опозиції більше, ніж у дихотомії «росіянин – українець».
Я дуже люблю звучання західної української мови. Вважаю, що вона гарна і схожа на польську. Але ніколи не думав про те, щоб почати її вивчати. Опанувати б англійську. Мені не подобається та «сільська» українська, якою говорять родичі зі Східної України і мої батьки одне з одним. Схоже на якесь перекручування російської. До мене я їх прошу звертатися російською або ж літературною українською, як я називаю мову міста Львова.
Ніколи не задумувався й над тим, чи є в Москві українська діаспора. Але навіть якби й був якийсь клуб українських знайомств, кружок рукоділля чи вільний майстер-клас із приготування вареників, навряд чи туди пішов би. Я не звик вибирати інтереси або друзів за ознакою національності та походження. Особливо мене дратувало б, якби мене змусили туди піти або наклали моральне зобов’язання шанувати коріння.
У меню ліцензійних dvd-дисків є опція вибору української мови. Якось ми з матір’ю переглядали мультик про папугу українською, і мені це подобалося. Але в мами розболілася голова. Вона сказала, що їй доводиться напружуватися. «Ти ж українка», – зауважив я. – «То й що, мені тепер одягти національний костюм, заплести колосок і ходити в ньому по квартирі? Борщ із пампушками готую, і вистачить».
На мою думку, ніщо не формує людину більше, ніж соціальний контекст. Повторюся, я виріс і народився в Москві і вважаю себе москвичем, росіянином. Не знаю, чи правильно це і логічно, але знаю точно: це природно. Вимовити «я українець» не штучно не зможу.
Моя мама, коли скучає за Батьківщиною, каже: «Рiдна Украiна!» – і мріє разом із батьком зустріти там старість. Якщо я не назбираю грошей на будиночок у Швейцарії, то теж віддам перевагу Україні над Москвою.
Последняя модификация :20:54 18-02 Внес изменения: Свидомый
18.02.2012 в 20:53
Душу, тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Предыдущая страница
Вниз 
Что с родством-то.Белолицым,желтопузым,черно...глазым.?
Вверх