У 1430 році Полтава вперше згадується у литовських документах під сучасною назвою. Того року вона разом з Глинськом (нині село в Сумській області) та Глиницею (вважають, що це друга назва Опішні в той час) була віддана великим князем литовським Вітовтом у володіння татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу. Дехто називає його онуком Мамая. Новоявлений полтавський поміщик прийняв православ`я, від міста Глинська взяв собі прізвище і став родоначальником великого та багатого українсько-російського роду князів Глинських, згодом родичів московських царів. Про цього першого полтавського поміщика літопис говорить: "... А вотчина у него была Глинск, да Глиница, да Полтава". Та ще, крім цього, величезні простори на Ворсклі й у верхів`ях Сули, що "прилягали" до цих міст.
Лексада, як свідчать літописні згадки, "сруби Полтаву, Глинск да Глиницу". Тобто, спорудив дерев`яні укріплення на існуючих старих валах. Певне, тоді ж, при спорудженні-відродженні фортеці Полтави та інших, відроджуються і їх складові частини — підземні ходи та льохи для схованок людей, запасів зброї і продовольства на випадок нападу ворога. У числі вотчин Лексади — Олександра Глинського дореволюційні історики називають Полтаву, Опішню, Більськ, Куземин, Глиницю, Тахтаулів (Тахтаулове), Диканьку (назва виникла від слова "декхан" — "землероб", яке слов`яни перефразували згодом на "дикань", "дикий", звідки й пішли місцеві прізвища), Глинськ у Поворсклі та Посуллі.
Виходці з Північного Кавказу, які прийшли з кабардино-черкеською княгинею, оселилися в пониззях Орілі, Ворскли, Псла, по Сулі в черкаських уходах. З їх переселенням пов`язано заснування Келеберди на місці зруйнованого золотоординцями Гебердеєвого Рогу, Кишеньки, яку заснував Кешенський юрт, поселень у районі Кременчука, Манжелії, назви річки Булатчик, а від неї й сіл Вищий та Нижній Булатець, поселень Маджари (Маджарів юрт теж прийшов із Кавказу) та інших. Прибулі кабардини та черкеси поступово асимілювалися зі слов`янами, а їх нащадки пізніше з`являються і в Полтаві.
(31) Татари і потатарені народи, які прийшли з Лексадою, теж поступово асимілюються з сіверянами, вносять чимало своїх слів в українську мову, культуру, що вже формується, запозичають багато від слов`ян. Але ще довго на відміну від сіверян їх зватимуть севрюки, (звідси й назва річки на Дикакщині — Саврюк).
капитан Себастьян Перейра ... писал(а) в ответ на сообщение:
> Диканьку (назва виникла від слова "декхан" — "землероб", яке слов`яни перефразували згодом на "дикань", "дикий", звідки й пішли місцеві прізвища) quoted1
капитан Себастьян Перейра ... писал(а) в ответ на сообщение:
> Диканьку (назва виникла від слова "декхан" — "землероб", quoted1
Вот тебе и "хутора близ Диканьки"-Декхане. Симпатично.
> У числі вотчин Лексади — Олександра Глинського дореволюційні історики називають Полтаву, Опішню, Більськ, Куземин, Глиницю, Тахтаулів (Тахтаулове), Диканьку quoted1
такого слова не существует, извини... существует слово деХКане. капитан Себастьян Перейра ... писал(а) в ответ на сообщение:
> назва виникла від слова "декхан" — "землероб" quoted1
и опять же - нет такого слова, а потому назва от него не могла выныкнуты. Дехкане (перс. dehgān, тадж. деҳқон, узб. dehqon, деҳқон — «землевладелец») — обозначение среднеазиатских крестьян.
В. Н. Жук, на підставі своїх досліджень, вважає, що «Дикань» похідне від тюркського «декхан» — «землероб», оскільки у XV столітті ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу — майбутньому князеві Олександру Глинському[1] XVII–XIX століття
> да есть. > > Пусть укры подправят свою Вики: > > В. Н. Жук, на підставі своїх досліджень, вважає, що «Дикань» похідне від тюркського
> «декхан > » — «землероб», оскільки у XV столітті ці землі дісталися татарському мурзі Лексаді Мансурксановичу — майбутньому князеві Олександру Глинському[1] > XVII–XIX століття quoted1
ты о чём, добрый человек? у нас галушки САМИ в рот прыгают, а ты о правке статей какой-то... тебе надо - ты и правь...))) холуёв нету))