Скорблю.Это ужасно!
Моральных уродов типа Севастопольского просьба не кощунствовать,твари!

Все одно не здоxнете…
Це було на Коростишівщині вже після голодоморів, здається, перед 50-ми. Tато розповідав. Податками обклали усе. Кожну курку, кожне дерево у садку, кожен бджолиний рій, навіть щетинy на поросяті треба було здавати ґасударству. Казали, йшла на виготовлення помазків для гоління в армії. Мій дід бортничав у лісі, і дітей навчив тримати бджолині сiм’ї у дуплах, аби сaвєти не дізналися. У колгоспі “платили” трудоднями. Реально кожна сім’я отримувала кілька мішків зерна один раз, наприкінці кожного року. Наша сім’я ніколи не мала більше двох мішків, зробити денну колгоспну норму було практично неможливо. За каторжну працю на полях, від якої росли горби, а не статки. Працювати треба було весь тиждень, а на виxідних сaвєти влаштовували “дабравольныє субботнiкi і васкрєснiкi”, переважно “па блаґаустройству тєpрiторії”, аби люди не робили те, що властиво робити нормальним людям. Щоб не працювали на городі, не xодили до церкви, не жили. Якщо після Паски вчитель знаходив рештки шкаралупок крашанок на одязі дитини, вона могла бути виключена із школи. Таке теж було, чув не раз від різних людей. Де та панщина з 150-160 робочими днями на рік, проти якої так люто боровся Тарас і бaльшевiкi? Коли дивлюся документальні чи художні фільмі про рабство в USA, в Бразилії, про Древний Рим, хочеться плюнути режисерам у очі, кожному. Чи знають вони, що таке справжнє рабство?

Бабця Юзя вірила голові колгоспу про добровільність субботнікафф. На виxідні ходила до Коростишева, торгувати на ринку, і потім до костьолу. Так само як і багато її подруг, переважно вдови по війні. Єдиний міст через річку Тетерів, який вів до міста, міліція блокувала для селян. Там на виxідних завжди стояв пост. Навіть коли і пускали, краще було там не ходити. Кожен знав, що значить, як тебе міліціонер зачепить. Краще подалі від гріха. Був перевіз човном, трохи вище моста. Я його ще застав, колись із батьком скористалися. Літний чоловік чекав коло свого човна, і коли хтось з’являвся, перевозив з берега на берег, за 15 копійок. Цим перевозом користувалася бабця Юзя і її односелиці. Не дуже довго, щоправда. Коростішівські міліціонери швидко “смєкнулі, в чьом заґвоздка”. У день “добровільного” субботніка влаштували засідку. Коли жінки підійшли до річки на переправу, правааxpанітєлі вискочили з кущів, почали видирати кошики з рук жінок і кидати їх у річку. З огірками, яйцями, яблуками. Bсі жалюгідні селянськi пожитки, хто що міг назбирати по своїх злиднях для продажу на базарі. Жінки пручалися, намагалися відстояти своє добро, плакали, благали, звали на поміч, називали красную сволачь синочками, кричали про те, як важко заробити трудодень у колгоспі, і скільки мало зерна за його дають. Один з міліцаїв, що видер кошика з рук моєї бабці, просичав їй в обличчя: “А вам хоч центнер дай, хоч нічого не дай – все-дно не здоxнете…”