А вот интересно....

Мова здається настільки звичним способом існування, що не всі відчувають, наскільки це складне й історично заряджене явище

Дилетанта передусім вражає, коли хтось знає багато мов. У Костянтина Тищенка, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, їх в активі кількадесят, зокрема й такі для нас «екзоти», як баскська, валлійська, фінська, фарсі тощо. Сам він тему своєї «поліглосії» не вважає гідною уваги, для нього це лише інструмент наукового дослідження. Серед фахівців Костянтин Миколайович відомий кількома досягненнями. Він автор метатеорії мовознавства, яку один із колег влучно назвав «періодичною системою» для лінгвістики (за аналогією із системою Мєндєлєєва). А ще засновник першого у світі Лінгвістичного навчального музею, де під дахом університетського червоного корпусу охоче демонструє студентам, а також стороннім цікавим сучасні досягнення своєї науки. І, нарешті, автор низки праць, які дають змогу відстежити сліди, що їх залишили інші народи в різні часи в мові, історії та… генотипі українців.

А може, лінгвістика вимагає більшої абстрактності?

– Або ще можливості зіставлення. Це знову думка Енгельса: ми не знаємо рідної мови, доки не вивчили якоїсь іншої. Коли маєш їх кілька, це дає дещо інше бачення світу, ніж коли вона одна й людина наївно переконана, що цією єдиною одежиною може обійтися назавжди. Тому, до речі, були двомовними такі класики, як Костянтин і Мефодій – вони не слов’яни, у них батько грек! Якби не батько-грек, так ми в темряві й залишились би. Або наш класик Шевченко – він теж був двомовним, його щоденники написано російською. Видано словник української мови Шевченка й не менш багатий словник його російської (до речі, не бідніший, ніж у Пушкіна). Двомовним був і російський класик: листи до коханої – французькою, розмови з царем – французькою, анекдоти в салоні – французькою, спілкування з дітьми – французькою… А у вільний від сім’ї та салону час він створив російську мову.

Гаразд, частина з нас теж двомовні. А покоління після 1991-го подекуди навіть тримовне. Тим часом побутова свідомість блукає не просто між міфами, що є більш-менш нормальним, а між двома забобонами про Україну: або це «колиска трьох братніх народів», або відразу «прабатьківщина всіх європейців»?

– Ми ще не вийшли з тієї шинелі. Коли кажуть, «історично склалося так», то насправді це означає, що його складали настільки довго, аж воно дійшло до побутового рівня свідомості. У нас же не для того вчителі російської мови 30 років, аж до самої незалежності, отримували доплату за особливо відповідальну місію, щоб так швидко цього позбутися.
Свого часу вийшла праця Михайла Брайчевського «Походження Русі», де дуже чітко окреслено три предкові слов’янські племені, з яких виростає українське майбутнє явище: це поляни, деревляни, сіверяни. Ніхто не опротестував цього дослідження. Тобто географічно розміщені тут племена проросли в сучасних українців, це видно й на рівні діалектному, й на рівні інших лінгвістичних зрізів, наприклад фонетичному тощо. Це автоматично означає, що дреговичі й радимичі – предки білорусів, кривичі – предки росіян, так само й словени новгородські – росіян. Хоча в давньому Новгороді величезний корпус написів на бересті показує, що тільки найвища верства – посадник (ставленик Києва) – говорила мовою, нам зрозумілою, а місцеві… Коли знайдено було перші берестяні грамоти, традиційна публіка оторопіла. Намагалися оголосити це записами безграмотних новгородців, поки їх було десяток. Коли грамот стало сотні в такому самому дусі, ті вчені дуже неохоче погодилися, що це місцева говірка, а тепер щодо неї написані дисертації, академік Андрєй Залізняк цим блискуче займається. А наш професор Григорій Півторак показав, що вся новгородська група нинішніх говірок відмінна від решти, вона має низку спільних рис із польськими. Ось так росте діалектна база.

Не виходить «колиски»?

– Якщо ви зі шкільних років не відкинули ідею паралельного існування племен, тобто що були кривичі, в’ятичі (це теж російське плем’я), радимичі, дреговичі, а разом із тим – сіверяни, поляни, деревляни, південніше – тиверці та уличі… З тиверцями, до речі, розчарування найповніше: данською мовою tyven означає «злодій»… Але якщо ви визнаєте, що всі ці племена існували й у цьому вірите літописам, там немає місця «теорії колиски».

До речі, в російського мовознавця Олєґа Трубачова є приголомшлива стаття, і не вчорашня. Називається «Про етимологічні словники слов’янських мов», така невинна назва, де проаналізовано… Ні, краще почнімо з іншого: у вступі до «Словотвірного словника сучасної російської мови» Алєксандра Тіхонова ви прочитаєте, що російська мова унікальна, вона має переважно свою лексику, в ній тільки до 10% запозичень. Насправді це біда була б для мови. Типовий приклад – фінська, яка має п’ять відсотків чужої лексики. Фіни із сумом кажуть, що вона «найприватніша мова Європи», вони герметично при собі.

А от що каже Трубачов: у «Етимологічному словнику російської мови» Макса Фасмера близько 11 тис. слів, із них пізніх запозичень – 6300, себто 57%. Крім того, 1119 слів невідомого походження, отже, не російські точно, – це ще 10%, а разом уже дві третини. Ще 3191 слово – спільнослов’янські та спільноіндоєвропейські. Німецькі bruder і schwester – це все одно ті самі «брат» і «сестра». А тепер до вашого запитання про «гніздечко». Є спільні східнослов’янські слова: на 11 тис. – аж 72! Тобто там, де «квасний» патріот каже: «Ось вона, дружба народів у Київській Русі», насправді… 0,6%. І нарешті сакраментальне запитання: скільки ж таких, які ніде, крім російської, не зустрічаються? 93 на 11 тис. І це не «святая святих», це, навпаки, екстрене залатування словника у XVIII столітті, щоби перекласти кляту Європу. Як «кислород», «водород», які запропонував Міхаіл Ломоносов.
До речі, українські патріоти переконані, що в нас інакше. Трубачов навмисне дослідив чеський і польський словники, щоби показати, що там та сама структура. Запозичень – від половини до двох третин, а власних слів завжди жменька. Ну хіба що в чеській є всі ці hudba («музика»), divadlo («театр»), як спротив німецькій лексиці, щоб урятуватися від асиміляції. Це штучний процес.
І в нас таке. Однак у цьому, за всіма цими потоками впливів і взаємодій, ховається наше справжнє багатство…