>> И снова околоисторическая чушь и жонглирование фактами. Свидомый, да возьмите уже на себя смелость и инициируйте референдум о смене названий "Украина" и" украинцы" і хай вам щастить!
>Сразу- как только вы смените русских на московитов и Россию на Московию. > Или вы думаете, что мы сменим, а вы останитесь?
Пан Полулях! Наважуся вам доповісти: я - не росіянин, а українець за походженням, з Кубані. Щодо "московитів" - мимо. Самоназви народів не з`являються за наказом царів або президентів. Хоча вам, цього ніколи не зрозуміти. Клінічна етнофобія майже не лікується.
20:52 25.11.2012
Еxplorer писал(а) в ответ на :
> И снова околоисторическая чушь и жонглирование фактами. Свидомый, да возьмите уже на себя смелость и инициируйте референдум о смене названий "Украина" и" украинцы" і хай вам щастить! Перефразирую Булгакова: "И никогда за обедом не читайте русофобских историков! - А каких читать? Других то на Украине нет? - А вот никаких и не читайте!". А, еще заодно предложите французам переименоваться - хамье, какое, присвоили себе в наглую имя славных кельтов-франков, а наглые германские выходцы из Ютландии присвоили себе имя древних кельтов - бриттов, а фракийские славяне - имя великих тюрков-булгар, а итальянцы - вообще наглецы! Италики-кельты, к этим хамоватым брюнетам-романцам никакого отношения не имеют.
А мне это на фиг.Меня вполне устраивает как есть.Это уж с вашей Родины звучат разные предложения.Вон по форуму пройдитесь,интересного начитаетесь.И почему сразу русофобских?Слово дурное.Ну как русин ,руський человек должен бояться самого себя?Я вам сейчас более интересное предложу прочесть.Русский человек написал.Для Вас повторюсь.
20:53 25.11.2012
Еxplorer писал(а) в ответ на :
> Пан Полулях! Наважуся вам доповісти: я - не росіянин, а українець за походженням, з Кубані. Щодо "московитів" - мимо. Самоназви народів не з`являються за наказом царів або президентів. Хоча вам, цього ніколи не зрозуміти. Клінічна етнофобія майже не лікується.
Я ж не против. Вы осознаете себя русским, я осознаю себя украинцем. Вчем проблема? Два разных народа, возможно с общей историей, но разные. Кстати, моя пробабушка- украинка, жившая на Кубани, кроме украинского языка других не знала. И часто себя называла "руськой", но для того народа, кто сегодня себя русскими называют- у нее было совсем нерусское название.
20:58 25.11.2012
А.А. Шахматов «О государственных задачах русского народа в связи с национальными задачами племен, населяющих Россию»
Мне слишком тяжело приводить относящиеся сюда данные, указывать на те или иные правительственные распоряжения: я хочу оправдать своих ближних сородичей, великорусов, предположениями, что их действиями руководило роковое заблуждение; они смешали русское с великорусским, они отождествили часть с целым и, вооружась против малорусов, они заметили, что идут против русской народности, русского языка, русской литературы. Эти политические деятели находили терпимой в пределах России всякие инородческие литературы: евреи, татары, армяне, поляки не имели права говорить и писать на своих языках, но этого права лишились православные русские. Сколько раз, обдумывая события того времени, я поддавался соблазну увидеть за этими запретительными мерами враждебную России интригу. <...> Правда, теперь эта братоубийственная борьба как будто прекратилась. Но надо быть совершенно близоруким, чтобы не видеть того горючего материала, который она вызвала к жизни и который, накопившись, грозит разрастись в обширный костер. Горючий материал воспламенил уже малорусскую интеллигенцию: чуткая к народным нуждам, унаследовала еще от времен оживленной борьбы за веру и народ с польским католичеством живой и здоровый патриотизм, малорусская интеллигенция насторожилась, опасаясь ущерба народному духу, его духовным и умственным интересам от той опеки, которую во имя неясности русских интересов, простирает на малоруссов его великорусский собрат. Утрата языка — это утрата народности; на язык обращено главное внимание интеллигенции: она пошла с ним в народ, создала большую национальную литературу, она ставит вопрос о малороссийском языке в школах, словом, малорусская интеллигенция делает то, что должна делать всякая честная интеллигенция, не порвавшая связи с народом, не денационализировавшаяся, а живущая здоровою народною жизнью. Я сказал, что малорусскую интеллигенцию воспламенил горючий материал: я имею в виду то обстоятельство, что в силу тех или иных условий интеллигенция эта делает свое интенсивное дело, идет на борьбу с действием или вообще неприятелем и этим неприятелем в ее пределах оказывались великорусы; они — враги малорусской народности, они стремятся к тому, чтобы отнять у малоруса его язык, не допустить его ни в школу, ни в публику, ни в литературу. И я скажу, что в значительной степени малорусы в своих опасениях правы — великорусское общество сделало пока еще слишком мало всего того, чтобы рассеять эти опасения, для того, чтобы уяснить себе самому, какого образа действий оно должно держаться в этом важном вопросе.
21:00 25.11.2012
Позволить себе малейшую попытку к ограничению естественных проявлений народности, в частности, употребление <им> его языка — это разбудить не одну интеллигенцию, а весь народ вообще: он молчит, но выделяет из себя непрерывною чередой высший интеллигентный слой, который все громче и смелее будет отстаивать именем народа попранные им права. Мы, великорусы, должны понимать, что в прошлом ряд запретительных мер, направленных якобы к ограждению государством единства, не только разбудило, но и раздражило малорусское национальное самосознание. Его не усыпить теперь никаким потоком новых решительных мер; мы должны помнить, что дело идет о народе, сумевшем в лице своей интеллигенции выдвинуть ряд борцов за православие и народность в тяжелые годины польско-католического засилия ) и сохранившим в этой борьбе свою веру и народность непоколебленными; неужели же его запугают запретительные меры новейшей формации, когда к услугам интеллигенции оказываются и рукопечатный станок и заграничные типографии. Нет, велико было преступление тех, кто направил малороссийскую интеллигенцию на нелегальные пути борьбы.
21:02 25.11.2012
Спросим себя, во-первых, к чему давление сверху, если снизу уплывает почва у малорусской интеллигенции. Малорусы теряют свой язык и свой быт под нивелирующим влиянием великорусов; следовательно, в обширных массах народных не разбужено национальное самосознание; зачем же будить его и раздражать в лице его интеллигенции. Не вооружают ли эти запретительные меры новыми силами — ей указывают врага, она направила силы против него, отстаивая свое безнадежное дело, которое все равно рухнуло бы и <...>; но направляя силы против этого своего врага, каковым является государственная власть, от которой исходят запретительные меры, малорусская интеллигенция черпает в этой борьбе новые силы и под эгидой народности, под предлогом защиты своей самобытности в ряды борцов соединяются все вообще недовольные элементы. Исход борьбы становится проблематичным; запретительные меры не только не могут ослабить, они усиливаются оппозициею. Итак — отвечу я с точки зрения противников малорусской народности, противников национального самосознания: запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым <натуральным> образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами.
Спросим себя, во-первых, неужели действительно для преуспевания русского государства и всей народности необходимо добиваться превращения малорусов в великорусов? Такое превращение, пожалуй, неизбежно, если бы на стражу малорусской народности не станет ее интеллигенция; но будет ли оно действительно полезно для великорусов? Для русского дела — оно будет гибельно; умаление русской народности, а потеря малорусами и белорусами своего языка и своей национальности будет великим ущербом для русской народности, ибо идея этой народности шире и глубже, чем идея от одной из русских народностей — великорусов. Русское дело выиграет только от всестороннего развития русского духа, использования всех духовных и нравственных сил, накопленных и развитых веками различными ветвями русского народа, а нормальное развитие совершенно немыслимо, если одна из русских народностей будет подавлена, стерта другою. И великорусское дело по этому самому не может выиграть и преуспеть, так как великорусы окажутся в жизненной борьбе одни без поддержки русских братьев, поглощенных великорусской волной, превратившихся в великорусов вместо того, чтобы внести в общую сокровищницу русской мысли и духа свою долю, свою лепту.
21:03 25.11.2012
Спросим себя, во-первых, к чему давление сверху, если снизу уплывает почва у малорусской интеллигенции. Малорусы теряют свой язык и свой быт под нивелирующим влиянием великорусов; следовательно, в обширных массах народных не разбужено национальное самосознание; зачем же будить его и раздражать в лице его интеллигенции. Не вооружают ли эти запретительные меры новыми силами — ей указывают врага, она направила силы против него, отстаивая свое безнадежное дело, которое все равно рухнуло бы и <...>; но направляя силы против этого своего врага, каковым является государственная власть, от которой исходят запретительные меры, малорусская интеллигенция черпает в этой борьбе новые силы и под эгидой народности, под предлогом защиты своей самобытности в ряды борцов соединяются все вообще недовольные элементы. Исход борьбы становится проблематичным; запретительные меры не только не могут ослабить, они усиливаются оппозициею. Итак — отвечу я с точки зрения противников малорусской народности, противников национального самосознания: запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым <натуральным> образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами.
Спросим себя, во-первых, неужели действительно для преуспевания русского государства и всей народности необходимо добиваться превращения малорусов в великорусов? Такое превращение, пожалуй, неизбежно, если бы на стражу малорусской народности не станет ее интеллигенция; но будет ли оно действительно полезно для великорусов? Для русского дела — оно будет гибельно; умаление русской народности, а потеря малорусами и белорусами своего языка и своей национальности будет великим ущербом для русской народности, ибо идея этой народности шире и глубже, чем идея от одной из русских народностей — великорусов. Русское дело выиграет только от всестороннего развития русского духа, использования всех духовных и нравственных сил, накопленных и развитых веками различными ветвями русского народа, а нормальное развитие совершенно немыслимо, если одна из русских народностей будет подавлена, стерта другою. И великорусское дело по этому самому не может выиграть и преуспеть, так как великорусы окажутся в жизненной борьбе одни без поддержки русских братьев, поглощенных великорусской волной, превратившихся в великорусов вместо того, чтобы внести в общую сокровищницу русской мысли и духа свою долю, свою лепту.
21:05 25.11.2012
Спросим себя, во-первых, к чему давление сверху, если снизу уплывает почва у малорусской интеллигенции. Малорусы теряют свой язык и свой быт под нивелирующим влиянием великорусов; следовательно, в обширных массах народных не разбужено национальное самосознание; зачем же будить его и раздражать в лице его интеллигенции. Не вооружают ли эти запретительные меры новыми силами — ей указывают врага, она направила силы против него, отстаивая свое безнадежное дело, которое все равно рухнуло бы и <...>; но направляя силы против этого своего врага, каковым является государственная власть, от которой исходят запретительные меры, малорусская интеллигенция черпает в этой борьбе новые силы и под эгидой народности, под предлогом защиты своей самобытности в ряды борцов соединяются все вообще недовольные элементы. Исход борьбы становится проблематичным; запретительные меры не только не могут ослабить, они усиливаются оппозициею. Итак — отвечу я с точки зрения противников малорусской народности, противников национального самосознания: запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым <натуральным> образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами.
Спросим себя, во-первых, неужели действительно для преуспевания русского государства и всей народности необходимо добиваться превращения малорусов в великорусов? Такое превращение, пожалуй, неизбежно, если бы на стражу малорусской народности не станет ее интеллигенция; но будет ли оно действительно полезно для великорусов? Для русского дела — оно будет гибельно; умаление русской народности, а потеря малорусами и белорусами своего языка и своей национальности будет великим ущербом для русской народности, ибо идея этой народности шире и глубже, чем идея от одной из русских народностей — великорусов. Русское дело выиграет только от всестороннего развития русского духа, использования всех духовных и нравственных сил, накопленных и развитых веками различными ветвями русского народа, а нормальное развитие совершенно немыслимо, если одна из русских народностей будет подавлена, стерта другою. И великорусское дело по этому самому не может выиграть и преуспеть, так как великорусы окажутся в жизненной борьбе одни без поддержки русских братьев, поглощенных великорусской волной, превратившихся в великорусов вместо того, чтобы внести в общую сокровищницу русской мысли и духа свою долю, свою лепту.
21:06 25.11.2012
Спросим себя, во-первых, к чему давление сверху, если снизу уплывает почва у малорусской интеллигенции. Малорусы теряют свой язык и свой быт под нивелирующим влиянием великорусов; следовательно, в обширных массах народных не разбужено национальное самосознание; зачем же будить его и раздражать в лице его интеллигенции. Не вооружают ли эти запретительные меры новыми силами — ей указывают врага, она направила силы против него, отстаивая свое безнадежное дело, которое все равно рухнуло бы и <...>; но направляя силы против этого своего врага, каковым является государственная власть, от которой исходят запретительные меры, малорусская интеллигенция черпает в этой борьбе новые силы и под эгидой народности, под предлогом защиты своей самобытности в ряды борцов соединяются все вообще недовольные элементы. Исход борьбы становится проблематичным; запретительные меры не только не могут ослабить, они усиливаются оппозициею. Итак — отвечу я с точки зрения противников малорусской народности, противников национального самосознания: запретительные меры вредны и опасны; они помешают тому естественному ходу вещей, который самым <натуральным> образом проявляется в неудержимой ассимиляции малоросса великорусами.
Спросим себя, во-первых, неужели действительно для преуспевания русского государства и всей народности необходимо добиваться превращения малорусов в великорусов? Такое превращение, пожалуй, неизбежно, если бы на стражу малорусской народности не станет ее интеллигенция; но будет ли оно действительно полезно для великорусов? Для русского дела — оно будет гибельно; умаление русской народности, а потеря малорусами и белорусами своего языка и своей национальности будет великим ущербом для русской народности, ибо идея этой народности шире и глубже, чем идея от одной из русских народностей — великорусов. Русское дело выиграет только от всестороннего развития русского духа, использования всех духовных и нравственных сил, накопленных и развитых веками различными ветвями русского народа, а нормальное развитие совершенно немыслимо, если одна из русских народностей будет подавлена, стерта другою. И великорусское дело по этому самому не может выиграть и преуспеть, так как великорусы окажутся в жизненной борьбе одни без поддержки русских братьев, поглощенных великорусской волной, превратившихся в великорусов вместо того, чтобы внести в общую сокровищницу русской мысли и духа свою долю, свою лепту.
21:08 25.11.2012
Пипец. Это не я столько нафигачил.
21:08 25.11.2012
Еxplorer писал(а) в ответ на :
> . Щодо "московитів" - мимо. Самоназви народів не з`являються за наказом царів або президентів. Хоча вам, цього ніколи не зрозуміти. Клінічна етнофобія майже не лікується.
Олексо, привіт! Як справи на нашій Кубані? До речі, Клінічна русофобія з метастазами в мозочку лікується тільки під Смоленськом (це полуляшкам треба вивчити)
21:11 25.11.2012
А доречі ,кубанці а багато вас там залишилось що знають українську мову?Школи українські ще існують?
21:12 25.11.2012
А доречі ,кубанці а багато вас там залишилось що знають українську мову?Школи українські ще існують?
21:17 25.11.2012
Свидомый писал(а) в ответ на :
> А доречі ,кубанці а багато вас там залишилось що знають українську мову?Школи українські ще існують?
які школи??? я тебе благаю ... тільки на факультативах та в козачому корпусі-ось і весь наш"український язик".а народу, знаючого мову, не так вже й мало, ДО РЕЧІ ...
21:23 25.11.2012
Асиміляція українства в Російській імперії.
Як відомо, населення Російської імперії складалося з 146 народів, із яких власне росіян було 43%, тобто менше половини. Утримувати настільки різнорідну й велетенську державу під постійним контролем однією лише військовою силою було неможливо. Небезпека існуванню імперії вбачалася в самому факті існування в її межах окремих народів зі своїми мовами, історією, традиціями. Тому царський уряд гарячково шукав шляхи перетворення України на рядову денаціоналізовану провінцію.
Перші кроки політики асиміляції українців відносяться до межі ХVІІ-ХVШ ст., коли 1687 року при обранні на гетьманство Івана Мазепи були укладені так звані "Коломацькі статті". У них містився пункт, яким Москва зобов`язувала гетьмана І старшину дбати про зміцнення зв`язків між двома народами (важливо, що тут Москва чітко визнавала існування двох окремих народів), зокрема – сприяти мішаним шлюбам.
Спроба Мазепи відтворити незалежну українську державність хоча і виявилася невдалою, однак продемонструвала Москві, наскільки хиткою є її влада над Україною. Для надійного її утримання Росія потребувала міцно вкоренитися в Україні. Саме тому царат перейшов до цілеспрямованої політики асиміляції українців, котра відбувалася одночасно з русифікацією і мала різні прояви.
Першим її "теоретиком" можна вважати Федора Салтикова – представника інтелектуальної еліти з оточення Петра І. У своїх "Изъявлениях прибыточных государству" він присвятив Україні цілу главу під назвою "О содержании Украины Черкасской", де визнав факт наявності в минулому небезпечної для Роси самостійності України. Далі Салтиков констатував, що в українців "старые несостоятельства их мыслимые воли остались" і що небезпека рецидивів сепаратистських настроїв буде існувати, "если у них такая вольность останется" [Келеберда А , Текило А Как нас в русских переделали // Вечерние вести -1999 – 19 ноября]. Окрім обмеження гетьманської влади Салтиков запропонував вжити заходів для розмивання українського народу. Зокрема, планувалося влаштовувати шлюби між російськими дворянами й доньками козацької старшини. У нижчих станах в якості женихів мали виступати солдати російських військ. Якби вдалося реалізувати цей план, мріяв Салтиков, "украинский народ в доброе и постоятельное состояние приведется и воплотится в российский народ". Царський "інтелектуал" запевняв, що подібна політика щодо України цілком виправдана, оскільки "по сему образцу Ирландия и Веская сторона в Англии приведена под владение англичан и ныне також де проходит и Шотландия" [Келеберда А , Текило А Как нас в русских переделали // Вечерние вести -1999 – 19 ноября].
Салтиковські настанови згодом доповнювали нові "теоретики", і асиміляція набирала обертів. Тривалі заборони, приниження національної мови і культури мали зробити з українців безрідних байстрюків. Після цього вони внаслідок пропаганди, залучення на державну службу, мішаних шлюбів перетворювалися на політичних росіян, не зважаючи на їхнє справжнє етнічне походження. З`являлися такі собі "малороси", "люди двох націй" – однієї (української) за походженням, іншої (російської) за самовідчуттям. Найяскравішим продуктом політики асиміляції може бути людина з близького оточення імператора, нащадок козацького роду Віктор Кочубей, котрому належать такі слова "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб`язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (тобто України авт ) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства мікроскопічні погляди мене не турбують" [Субтельний О Вказана праця -С 189].
Подібне стосувалося насамперед української еліти, котра єдина могла очолити боротьбу народних мас за незалежність України Вже до кінця XVIII ст українська старшина активно русифікувалася і стала часткою російського дворянства подібно до того, як на межі ХVІ-ХVІІ ст наші стародавні княжі та боярські роди масово полонізувалися і ставали часткою шляхти Речі Посполитої.
Особливо прискорився цей процес після видання Катериною II у 1785 р "Хартії дворянських вольностей", за якою українська старшина зрівнялася у правах з російськими дворянами. З одного боку тепер у неї з`являлася можливість отримувати найвищі посади в імперії, аж до канцлерів та міністрів. Але з іншого боку в такий спосіб царат міцніше прив`язував Україну до влади своєї корони. Прагнення до кар`єри і станового благополуччя, на думку Катерини II, переборювало "умоначертания прежних времен". Адже чимало українців замість захисту інтересів та вольностей самої України витрачали свої сили, розум, енергію та життя на подальше "збирання" Росією різних земель. Таких прикладів можна наводити багато князь О Безбородько (канцлер Російської імперії), граф П Завадовський (міністр освіти), Д Трощинський (міністр фінансів), В Капніст, В Кочубей, Г Полетика, а ще Милорадовичі, Вронченки, Миклашевські, Скоропадські.
Згодом, вже за радянських часів, українці, дбаючи про свою кар`єру, ставали не просто "людьми двох націй", а змінювали в паспортах національність. Деякі змінювали й прізвища, наближаючи їх до російських царату не довелося дожити до такого бажаного фіналу своєї асиміляційної політики, але в нього виявилися гідні продовжувачі справи. На жаль, ця хвороба ще й сьогодні дає рецидиви, особливо серед українців у Роси Але і в самій Україні дехто з представників нашого народу відчуває ностальгію за перебуванням в складі "великої га сильної" російської (також і радянської) імперії. Гордість за це прищеплювалася поряд із приниженням статусу українців і стала одним з виявів асиміляційної політики російських урядів. Щоб процес русифікації відбувався легше, царат активно намагався "розбавити" українців етнічними росіянами. Виходили з того, що чим більше їх буде постійно мешкати в Україні, тим міцнішим буде контроль російської влади над цими землями. До того ж в середовищі росіян і представників інших народів знаходила підтримку русифікаторська національна політика російського уряду в Україні.
Тут ми підходимо до дуже гострого питання про наявність в Україні значної групи етнічних росіян (біля 11 млн згідно офіційної статистики). Така велика їх кількість використовується в якості аргументу в суперечках про надання російській мові державного статусу в Україні. До уваги не береться, що поряд є велика країна з цією державною мовою, а для більшої ваги створюються теорії про віковічну присутність російської мови в Україні. Безумовно, вона з`явилася в наших землях разом із її носіями, тобто росіянами. Але сталося це не в сиву давнину і не стихійно. Ще в 1820 р маркіз Габріель де Кастельно так писав про українців "Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах" [Іванишин В, Радевич-Винницький Я Вказана праця – С 49].
Чи могло бути інакше, якщо, наприклад, у Харкові 1665 року за підрахунками І.Багалія мешкало 2282 українців чоловічої статі і 133 росіянина, 1668 року 1491 і 75, 1670 – 2101 і 415 відповідно [Багалій Д Вказана праця С 211]. У Києві ще 1742 року на 20 тис мешканців було тільки 129 росіян – "великороссийских торговых людей" [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.48.]. Загалом же протягом XVIII-XIX ст. найчисленнішу категорію росіян в Україні становили солдати розташованих тут військ. Це справило навіть деякі зміни в українській мові: слово "москаль", котрим спершу називали виключно солдат, з плином часу перетворилося на побутову назву всіх етнічних росіян. Потік до України російських поселенців – дворян, відставних солдат, селян та Інших – хоча і був постійним, проте не вельми масштабним. Зокрема, з часів Петра І тут стали виникати поселення старовірів, котрі тікали від переслідувань у Росії.
Звичайно, російська влада намагалася змінити стан справ. Українців намагалися "розбавити" представниками інших народів, більш сприятливих до русифікації. 1751 і 1753 pp. внаслідок переїзду сербів з імперії Габсбургів на запорізьких землях утворилися так звані Нова Сербія і Слов`яносербія. Уряд асигнував на їх облаштування значні кошти – 109 053 рублі, а додатково ще по 124 957 рублів щорічно. Колишня німецька принцеса Катерина II прагнула заселити багаті стародавні козацькі землі вихідцями із Прусії. Зокрема, саме так з`явилися на півдні України німецькі колонії: Люстдорф, Нойбург, Маріеншталь, Кляйн-Лібенталь (неподалік Одеси). Також Катерина II запрошувала болгар, молдаван, греків… Тим часом 14 тис. козаків імператриця переселила з України на Тамань і далі на Кубань.
До речі, південні землі зовсім не були пустелею. Саме тут в численних слободах козаки селили втікачів, кількість котрих все збільшувалася (нагадаємо, 50 тис. у 1775 p.). Однак самостійна українська колонізація степу царицю не влаштовувала. Вона щедро роздавала колоністам-мігрантам обіцянки та пільги, які не могли й наснитися українським чи російським кріпакам: 60 десятин землі на душу, звільнення від податків на 30 років, спадкове право купувати кріпаків тощо. Українці мусили безплатно давати вози для перевезення майна нових хазяїв. Приблизно через п`ятнадцять років О.Суворов (тоді ще генерал) силою виселив на півдні України 32 тис. душ чоловічої статі на виконання планів Бакуніна. Взагалі бакунінські задуми йшли значно далі: викинути татар, заселити українцями кримські степи, а на обжиті ними місця переселити росіян, а татар вигнати. Проте для Російської імперії велич цих планів виявилася недосяжною. Тому ще в 1800 р. українці загалом в Україні становили 90% населення, а на Лівобережжі їх чисельність сягала 95%. Протягом XIX ст. частка українців зменшилася до 80% завдяки активізації економічного розвитку імперії. Відбувався поступовий перерозподіл ресурсів з сільського господарства до промисловості. До України потягнулися російські та єврейські підприємці, наймані працівники тощо. Звичайно вони селилися в містах, які зростали пропорційно зростанню промисловості. Як зазначає О.Субтельний, у 1832 р. близько 45% власників заводів і 50% купців в Україні були не українцями. З плином часу ситуація погіршувалася. Наприкінці століття українці складали тільки 25% шахтарів, 30% металургів, близько половини працівників цукроварень, 25% вчителів, 16% юристів, 10% письменників і художників в Україні [Субтельний О. Вказана праця. – С.242.]. Уряд стимулював процес переїзду росіян до України. За законами від 21 листопада 1869 р. та 13 червня 1886 р. "в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати.. ," [Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Вказана праця. – С.49.].
Як наслідок, на зламі століть українці складали лише третину міського населення України. Стало правилом, що чим більшим було місто, тим меншим був відсоток українців серед його мешканців. Зокрема, у 1897 р. в Одесі українців було всього 5,6%. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60% мешканців, у 1897 – 22%, а в 1917 – тільки 16% [Субтельний О. Вказана праця. – С.242.]. Російський характер міст України посилювали євреї, котрі найчастіше розмовляли російською мовою. На 1863 р. їх тут нараховувалося до 50 тис. – більшість з тих, хто жив у Російській імперії.
На відміну від міста українське село асиміляційна політика і всеохоплююча русифікація царату охопила значно менше. Селянство, яке на зламі ХІХ-ХХ ст. складало 90%) населення, переважно не сприйняло насадження російської мови, і на весь трагічний XX вік разом із інтелігенцією стало рушійною силою українського руху. Саме в тих часах слід шукати початки дисонансу між міським, переважно російськомовним, населенням і сільським, переважно україномовним, що маємо і нині. Поки росіяни та русифіковані євреї, німці, серби, молдавани масово їхали до України, українські селяни навпаки масово з неї виїжджали. До цього спричинила так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки поміщицьке землеволодіння влада активно захищала, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити, було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 pp., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився:
Это не я столько нафигачил.
