Тема для наших друзей-украинцев ( українською мовою )
10:13 04.06.2011
Вчора пройшов концерт памяті соліста Братів Гадюкиних - Кузі, ще не бачив з нього відео тому викладу відео з їхнього останнього концерту.
23:42 04.06.2011
777berg писал(а) в ответ на :
>Забиваю в Яндексе "политические форумы" по ссылкам на 7 месте - Украинский политический форум (Работает на Invision Power Board), посмотрел - полностью на русском языке. Твоё мнение об этом ресурсе?
А що ви хочете ,русифікація дарма не пройшла.Зверніть увагу що розмова йде українців з російськомовними опонентами .Українці розуміють російську а москалі та росіяни не завжди .Тому розмова ведеться здебільшого на російській мові.На українському ресурсі є багато форумів не політичного формату .Наприклад риболовні ,музичні .На багатьох розміщені звернення -Спілкуйся рідною мовою.Люди спілкуються .Але ж форуми не закриті і багато російськомовних .То як з ними з повагою спілкуватись?Є навіть таке поняття як російськомовний український націоналіст.Багато людей були вимушені спілкуватися з дитинства на російській мові.Така була політика імперії.Але ці люди патріоти своєї Батьківщини -України.В Росії певний час елітна верхівка вживала не російську мову а французську.Але серед цієї еліти знайшлися люди які підняли статус рідної мови .Багато російськомовних українців також мають бажання пізнати мову своїх пращурів(предків) .Ця повага в генах .Людина пам"ятає своє коріння .Потрібен час і умови і все відродиться .Люди будуть володіти багатьма мовами .І головне що будуть поважати свою рідну мову.
23:52 04.06.2011
Віват Кузя! Чому всенародна любов до «Братів Гадюкіних» не згасає роками
Вперше про окремішність, виняткову та особливу роль в історії української рок-музики «Братів Гадюкіних» я замислився в 1996-му, коли гурт видав розкішний альбом «Щасливої дороги!», а невдовзі розпався через раптовий від’їзд до Москви Сергія Кузьмінського. Перед тим він уже встиг засвітитися у клубах Києва як діджей Пуберт. Подейкували, що київську квартиру Кузі пограбували, винесли геть усе і це прискорило від’їзд. Про його діяльність у Москві говорили різне, але все підтверджувало, що він досить швидко здобув там визнання і став одним із найпопулярніших діджеїв. Водночас розмови про тріумфальний «камбек» «Братів» не вщухали, і це було зрозуміло, оскільки альбоми «Гадюкіних» «Всьо чотко», «Ми – хлопці з Бандерштату», «Було не любити» і «На!Живо» постійно перевидавалися і знаходили все нових і нових ###новувачв Тобто протягом десятирічної відсутності культового складу в Україні фанам і шанувальникам не давали забути про них. Понад те, виросло нове покоління прихильників, які наживо не чули «Гадів» і вперше побачили їх та оцінили взимку 2006-го у вщерть заповненому Палаці спорту. І ось парадокс: там була присутня вся Україна, що стало зрозуміло після того, як Кузя зі сцени зробив перекличку, називаючи практично всі регіони країни й отримуючи ствердну реакцію у відповідь. Отже, всенародна любов? Так, безперечно.
Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьмінського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день».
На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьмінський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.
У чому ж феномен? Творчість Сергія Кузьмінського та «Братів Гадюкіних» насправді є органічною частиною української сміхової культури. Їхні композиції просякнуті сміхом, інколи скрізь сльози, та колоритними народними характерами. Чим сучасний герой Кузі гірший від класичних персонажів, що увійшли у прислів’я та приказки? Це одні й ті самі типажі, лишень із різних часових вимірів. Тому, коли йдеться про реанімацію яскравого явища, бачимо справжню, а не інспіровану піар-акціями тотальну підтримку уславленого бренда як з боку музичного рок-бомонду, так і з боку публіки. Так що віват Кузя!
Олег Скрипка («Воплі Відоплясова»)
На початку 1990-х нас часто плутали з «Гадами». Бувало так, що в різних містах підходили шанувальники за автографами й просили зіграти на концерті «Всьо чотко», «Аріведерчі, Рома!», «Наркомани на городі», навіть не здогадуючись, що це пісні Кузьмінського. Недарма «Братів Гадюкіних» досі вважають найвдалішою інкарнацією Rolling Stones в українському музичному просторі. Не лише стилістично, а й з погляду певної місії, адже саме їм за допомогою музики та унікальної енергетики Сергія Кузьмінського вдалося змінити уявлення про сутність речей усього пострадянського покоління. Певен, що перебудова в країні почалася саме з пісні «Всьо чотко!».
Олександр Ярмола («Гайдамаки»)
– Внесок Сергія в сучасну українську культуру такий великий, що це можна пояснити тільки одним словом: геній. Легке і невимушене поєднання тем від післяперебудовчого байдикування галицької молоді до «Скоро, скоро вже ми побачимо Христа!»… Характерний спів, неповторна харизма, почуття гумору, відсутність пафосу і, нарешті, Божий дар володіння словом – усе це просто не знаходить порівняння на вітчизняних теренах. У світовій рок-культурі подібні за масштабом постаті – це Джим Моррісон, Мік Джаґґер.
Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»)
Перший альбом «Гадів» «Всьо чотко» я вже знав і любив, але з Кузьою ще не був знайомий. Мене дуже вразили їхні пісні, які в ті часи здавалися чимось неймовірним, немов із паралельної реальності. Поміж собою ми називали їх «українські ролінги», до того ж Кузя вплинув на мене своєю дивовижною харизмою. Зовні він був ніби немічним і флегматичним, а всередині – як один натягнутий нерв.
Тарас Чубай («Плач Єремії»)
Кузя – це справжній артист-storyteller (оповідач історій), музичний ерудит, іронічний філософ, людинознавець, експериментатор над власним тілом і свідомістю. Одне слово, унікальне явище. Тож давайте просто гратимемо його пісні, щоб усім стало кльово.
Олександр Євтушенко
00:52 05.06.2011
Свидомый 1 писал(а) в ответ на :
> А що ви хочете ,русифікація дарма не пройшла
....СКАЗКИ вы другим рассказывайте....
Тут не только ЩЕНКИ по 20 лет, выросшие при "незалежных республыках".....
Кое-что....ПОМНИМ, в отличии от... "некоторых".....
07:06 05.06.2011
Szlachta А я гуляю по Москві, І бачу пам’ятник Бандері, Величний тризуб на Кремлі, І синьо-жовтий стяг в оселі. Величний пам’ятник Донцову, Петрівка вже стоїть без грат, Повсюди чути нашу мову, І люблять всі мій автомат. Нема вже в світі комуністів, Нема ляхів і москалів, Немає негрів, шовіністів, І всяких Путінів - козлів. Нема вже в світі Мавзолею, Оздоби вже на Соловках, Спалили Леніна, тварюку, А Кучма з’їв його весь прах. Повсюди майорять прапори, Червоно-чорнії - святі, Нема московського терору, І злоте св’ястя на стіні. Яскраво світить ясне сонце, Нема москальскої свині, Червоно-чорний у віконці, І я щасливий у Москві.
Та шо вы такэ удумалы.А еврэи росийски ?.То николы воны такого вам нэ дозволять.То росиян балачкамы заморочыть нэ маэ проблэмы
07:24 05.06.2011
А если серьезно, то знание украинского языка и английского -поможет вам с лёгкостью выучить разговорный язык всех славянских народов Европы.
07:53 05.06.2011
Sioncom писал(а) в ответ на :
> А если серьезно, то знание украинского языка и английского -поможет вам с лёгкостью выучить разговорный язык всех славянских народов Европы.
Славянских языков? Может хватит одного русского?
08:50 05.06.2011
Sioncom писал(а) в ответ на :
> А если серьезно, то знание украинского языка и английского -поможет вам с лёгкостью выучить разговорный язык всех славянских народов Европы.
А українцям і не потрібно вивчати мови слов"янських народів.У нас одне коріння і багато зрозумілого.Он москалі зразу почнуть за поляків говорити .Тільки москаль забув хто такі поляки.
08:57 05.06.2011
pulcin писал(а) в ответ на :
> Sioncom писал(а) в ответ на сообщение:
>> А если серьезно, то знание украинского языка и английского -поможет вам с лёгкостью выучить разговорный язык всех славянских народов Европы.
>Славянских языков? > Может хватит одного русского?
А російська мова не зовсім і слов"янська.
,,Киевская Русь сочетала гортанное к с твёрдым ы, а зубное ц или нёбное ч - с мягким и или ь: она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы к при встрече с и перезвуковывалось в ц или ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. Лучино евангелие (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче. Мы, великороссы, напротив, не сочетаем ц и шипящие ж и ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобъця. ... Если вы теперь со средней Волги, например от Самары, проведёте по Великоросии несколько изогнутую диагональную черту на северо-запад так, чтобы Москва, Тверь, Вышний Волочок и Псков остались немного левее, а Корчева и Порхов правее, вы разделите всю Великороссию на две полосы, северо-восточную и ЮГО-западную: в первой характерный звук говора есть о, во второй - а, т. е. звуки о и е без ударения переходят в а и я (втарой, сямой) . Владимирцы, нижегородцы, ярославцы, костромичи, новгородцы окают, говорят из глубины гортани и при этом строят губы кувшином, по выражению русского диалектолога и лексикографа Даля. Рязанцы, калужане, смольняне, тамбовцы, орловцы, частью москвичи и тверичи акают, раскрывают рот настежь, за что владимирцы и ярославцы зовут их полоротыми.
Зато московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами ещё далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли ещё не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. Кажется, в духовной Ивана Калиты 1328 г. мы застаём момент перехода от о к о, когда рядом с формами отця, одиного, росгадает читаем: Андрей, аже вместо древнего оже - ежели. Таким образом, говоры великорусского наречия сложились путём постепенной порчи первоначального русского говора.
Образование говоров и наречий - это звуковая, вокальная летопись народных передвижений и местных группировок населения. Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским. Это наводит на предположение о связи обоих процессов. Даль допускал мысль, что акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племён. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными. Обруселая Чудь не обогатила русского лексикона: академик Грот насчитал всего около 60 финских слов, вошедших большею частью в русский язык северных губерний; лишь немногие подслушаны в средней Великороссии, например пахтать, пурга, ряса, кулепня (деревня). Но, не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания. Древнерусский говор в наибольшей чистоте сохранился в наречии новгородском; в говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи.,, Русская история Полный курс лекций Ключевский Василий Осипович
> Тут не только ЩЕНКИ по 20 лет, выросшие при "незалежных республыках"..... > > Кое-что....ПОМНИМ, в отличии от... "некоторых".....
Шановний це Ви мастак байки розповідати.Я теж багато пам"ятаю.Не щеня 20-річне.
09:07 05.06.2011
Норильський вірус непокори «Чекісти до кінця існування Радянського Союзу запитували нас: «Як вам вдалося це організувати?» – Євген Грицяк, один із керівників Норильського повстання
58 років минуло від події, яка струснула ГУЛАГ і назавжди змінила табірну систему Радянського Союзу. Події, яка, власне, стала початком кінця страшного «архіпелагу». Чекістів недарма так цікавили подробиці Норильського повстання, адже важко зрозуміти, як знесилені тяжкою працею в суворих природних умовах в’язні, оточені колючим дротом та озброєною охороною, змогли кинути виклик радянській машині терору, яка виявилася не всесильною. Тоді, в травні 1953 року, одночасно застрайкувало понад 20 тис. політв’язнів Норильська. 70% з них були українцями. Протистояння з адміністрацією тривало 69 діб і завершилося поразкою. Але прецедент був сенсаційним, а наслідки – набагато серйознішими, ніж могло уявити собі радянське керівництво на той час.
Карагандинський етап
«Вірус непокори» привіз до Норильська карагандинський етап
Державний, особливо режимний, табір (далі Горлаг – «государственный особо режимный лагерь») Норильська невипадково мав серед в’язнів недобру славу. Сюди відправляли особливо «незручних» для радянської влади осіб. Відправляли, за термінологією кадебістів, «на вимирання». 1953 року в Горлазі перебувало 30 тис. ув’язнених. Влітку 1952-го переважно українців і литовців з усього Піщаного табору (Караганда) без попереджень зібрали і відправили на пересилку до Майкудука. Переведення з Караганди не обіцяло нічого доброго. Тут уже був вдалий досвід боротьби в’язнів за свої права. Крім того, навколо карагандинського табору було багато українців-поселенців і розправитися з українцями-в’язнями відкрито адміністрація не могла. Тому найнепокірніших вирішили перевести до Норильська. В карагандинському етапі налічувалося 1200 людей. Серед них значну частину становили вояки ОУН-УПА. Табірне начальство ретельно підготувалося до зустрічі. «Всім сукам (див. словничок) табору роздали «для самооборони» фінські ножі, пояснивши, що до Норильська рухається великий етап бандерівських головорізів», – згадує Євген Грицяк, який ішов у тому етапі. Жорсткий режим серед в’язнів завжди забезпечували спільні зусилля табірної адміністрації та «блатних». Через це потерпали «політичні». Не дивно, що земляки, яких етаповані зустріли в Горлазі, просили не висовуватися, замаскуватися, інакше всіх тут знищать. «Української в Норильську ніхто не забороняв, але розмовляти нею було вельми небезпечно. Своєю мовою ми видавали себе як українців або, як нас всюди презирливо називали, «бандерів», чим викликали на себе шквал різних додаткових утисків», – пише Євген Грицяк.
«Ми знаємо, з ким маємо справу»
Умови в Горлазі були жахливими. В’язні будували місто Норильськ. Полярна зима, жодних вихідних, 12-годинна робоча зміна. «По 12 годин працювали в котлованах. Дали кайло, і я там довбу. І маю видовбати 20 см, то буде стільки там хліба», – розповідає вінничанка Агафія Книш. А глибина котлованів сягала трьох, п’яти, а часом і десяти метрів. Іван Кривуцький, колишній в’язень 4-го табірного відділення згадує: «Бувало, повертаємося з роботи, а тут оркестр грає «Кипучая летучая», а в кожній колоні зі 100 чоловік одного – двох несуть вже неживих, а трьох – чотирьох ведуть під руки, тому що вже ледве ноги тягнуть». Крім тяжкої роботи, мусили терпіти постійні приниження й знущання з боку охорони, активістів, «блатних». Місцем катувань часто ставав БУР (барак посиленого режиму). Щоби знищити хоча б думку про непокору, в’язнів пропускали через так звану молотобійку: групу людей заковували в наручники, після чого били, відтак піднімали догори й кидали всім тілом на підлогу й топталися по них. Також дошкуляли «стукачі». Агентура в політичних таборах була доволі численна. «В нашій 4-й зоні були виявлені списки всіх агентів оперативного чекістського відділу. Там нараховувалося 620 агентів, тобто завербованим був кожний п’ятий ув’язнений. Це та сама норма, введена серед всього населення великого Радянського Союзу, де так «вільно» дихала людина!» – згадує Євген Грицяк. Конвой постійно погрожував зброєю. Коли в’язні казали, що охорона не має права в них стріляти, відповідь була однаковою: «Маємо право! Ми знаємо, з ким маємо справу!» натякаючи на бойове минуле бійців ОУН-УПА. А неподалік відгарнізону висів красномовний плакат: «Боец, помни кого ты охраняешь! Убийц своих отцов и матерей! Будь бдителен!»
За словами Євгена Грицяка, адміністрація вирішила відразу «зламати» членів карагандинського етапу: «Біля воріт зони стоять шість «сук» із ножами й залізними палицями в руках. Конвой обшукує перших п’ятьох в’язнів і запускає за ворота. Там їх збивають з ніг, б’ють, погрожують ножами і гонять болотом по-пластунському до самого барака. І так п’ятірка за п’ятіркою». Керівництво розраховувало, що «бандери» не винесуть такої образи й дадуть відсіч. А за це їх можна було б безкарно розстріляти. Але вони витримали. Понад те, з прибуттям карагандинського етапу в Горлазі почастішали випадки відплати, яка чекала на особливо старанних виконавців безчинств. Приміром, помічник начальника БУРу Іван Горожанкін насолоджувався, б’ючи в’язнів. Особливо насідав на «бандер». А десь за два тижні після знайомства з їхнім етапом його знайшли з відрубаною головою. Колишній в’язень Степан Проць згадує: «Старший нарядчик, вгодований чекістами каже: «бандери», вам тут могила. Але через півтора місяця він сам її знайшов у цьому таборі».
Майже перемога.
«З української точки зору, всі ті опори були продовженням визвольної боротьби»
Степан Семенюк
Винних у випадках страт активістів та інших живодерів знайти було неможливо. Дедалі менше охочих було ставати так званими молотобійцями, і згодом молотобійки взагалі скасували! Карагандинський етап виявився адміністрації не по зубах. Її впевненість у власних силах підірвала й смерть Сталіна у березні 1953 року. Політв’язні сприйняли цю звістку з надією на амністію. Та їхні сподівання, як з’ясувалося, були марними. Навпаки, у в’язнів почали стріляти без попередження. Ці показові розстріли відверто провокували арештантів на протидію, яка не примусила себе чекати.
З Довідки начальника тюремного Управління МВС СРСР полковника М. Кузнєцова
25 травня під час етапування ув’язнених 1-го табірного відділення до 5-го охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в’язень Шигайлов і поранений в’язень Дзюбук.
Того ж таки 25 травня під час етапування в’язнів 4-го табірного відділення до 5-го за непокору охорона застосувала зброю, внаслідок чого був убитий в’язень Сафронюк Еміль Петрович. 26 травня молодший сержант Дятлов, безпідставно відкрив автоматну стрілянину по ув’язнених, які перебували в житловій зоні 5-го табірного відділення, поранивши 7 в’язнів – Климчика, Медвєдєва, Коржева, Надейка, Уварова, Юркевича і Кузнєцова. Ці факти розлютили ув’язнених 4-го, 5-го табірних відділень, яких там було 7000 чоловік, останні відмовилися вийти на роботу, поводяться вкрай збуджено, відмовилися виконувати розпорядження адміністрації табору, висунули категоричні вимоги про приїзд московської комісії…
27 травня 1953 року
В’язні масово відмовлялися виходити на роботу. До страйку приєдналися 1-ше табірне відділення, 3-тє каторжне відділення й 6-те жіноче. В’язнів стали морити голодом. Вони встановлюють на одному з будинків, який зводили, плакат: «Нас убивають і морять голодом». Того самого дня їжу привезли. В’язні повернулися до бараків, але на роботу не виходили. Керівництво табору посилило зовнішню охорону, але до рішучих дій не вдавалося. 6 червня 1953 року прибула комісія з Москви, яку очолював начальник тюремного Управління МВС СРСР, особистий референт Берії, полковник М. Кузнєцов. Він вів перемовини з представниками всіх табірних відділень, окрім 3-го. Каторжани повноважень московської комісії не визнали. У складі делегацій для переговорів з московськими гостями були представників всіх національностей табору. В’язні висунули низку вимог, зокрема, вимагали покарати адміністрацію Горлагу, скоротити робочий день, дозвіл на листування. Кузнєцов пообіцяв їх виконати, але за умови, що всі повернуться до роботи. 9 червня всі табірні відділення, крім 3-го, вийшли на роботу. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув вимоги в’язнів і постановив:
1. Змінити керівництво Горлагу.
2. Скоротити робочий день до 8 годин.
3. Гарантувати вихідні.
4. Дозволити листування і побачення.
5. Зняти з бараків замки і ґрати, а з одягу ув’язнених – номерні знаки.
6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.
До того ж Кузнєцов обіцяв, що згодом всі права засуджених будуть переглянуті.
Кульмінація протистояння
Начебто перемога, проте ці поступки – лише прикриття. Начальника Управління табором, генерал-майора Семенова зняли з посади і призначили… заступником начальника Горлагу. Старшого лейтенанта Ширяєва і старшину Бєйнера, яких в’язні звинувачували у багатьох вбивствах начебто відправили до тюрми. Щоправда, не як засуджених, а як начальника та його заступника сумнозвісної тюрми, яку називали «Ямою». Тимчасом 3-тє каторжне відділення продовжувало страйкувати. Їх не годували. «Каторжники» вирішили сповістити про це населення Норильська. В’язні виготовили листівки. Спеціаліст із типографської справи, Петро Миколайчук з Умані видовбав матриці для них у камені. Проблему розповсюдження вирішили оригінально – за допомогою повітряних зміїв, один із яких нині експонується в музеї Норильська. Кожен змій переносив до 300 листівок, які прив’язувалися під змієм скручені в трубку і перев’язані ниткою. З-під нитки звисав запалений ґніт із вати. Коли змій піднімався, ґніт перегоряв і листівки розсипалися містом. Охорона стріляла в зміїв, намагаючись збити.
Ось тексти деяких листівок:
Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу – повідомити уряду СРСР про знущання над в’язнями в Норильську.
Каторжники 3-го відділення
Солдати військ МВС! Не допускайте пролиття братської крові. Хай живе мир, демократія і дружба народів.
Каторжники Горлагу
Розпочинається новий наступ на в’язнів, який очолює, між іншим, саме московська комісія, посилена помічником генерального прокурора Вавіловим, який прибув зі столиці. Активістів відділень, які вийшли на роботу, виловлюють, і вони зникають. В’язні відновили боротьбу. Оголошено траур за тими, кого встигли забрати на розправу. На найвищих бараках з’явилися чорні прапори.
Виникла нова проблема – не всі в’язні хотіли продовжувати страйк. Із загостренням протистояння такі настрої посилювалися. Серед українців 4-ї зони внутрішню опозицію очолив Іван Кляченко-Божко, колишній комуніст, який на той час відсидів уже 21 рік. Його аргументи були вагомими: «Вони перестріляють нас усіх і тоді вже переконаються, що повстання більше не буде! У Східному Берліні передавили танками німецьких робітників на очах у всієї Європи, а тут, на безлюдному Таймирі, вони посоромляться стріляти у власних політв’язнів?»
Проте страйк тривав. Адміністрація застосовувала різні методи тиску: відключала воду, замінила солдатів охорони, поширила чутку про арешт активістів протистояння, намагалася розколоти в’язнів. До бараків підкидали провокаційні листівки, в яких, наприклад, йшлося, що безчинства в Норильську організували українці, щоби відірвати від Росії радянське Заполяр’я і приєднати його до України!» 13 червня адміністрація починає форсувати події. Кузнєцов наказує в’язням покинути 1-шу зону. «Не бійтеся ватажків-провокаторів – бийте і ріжте їх», – кричав він у гучномовець. Розуміючи, що подальший супротив призведе до трагедії, керівник комітету повсталих Павло Френкель виводить в’язнів із зони. 28 червня 1400 в’язнів 5-го табірного відділення відмовляються покинути зону. По людях відкрито кулеметний вогонь. 11 людей убито, 14 – важко поранено (з них 12 померло). В’язні 4-го відділення піднімають над своїми бараками чорний прапор із червоною смугою посередині на знак того, що пролилася кров. 4 липня Кузнєцов вимагає припинити страйк у 4-й зоні. Гарячі голови пропонують продовжувати опір. Але Євген Грицяк відмовився вести людей на смерть і вивів в’язнів із зони. 7 липня оточено 6-ту жіночу зону. Литовка Ірена Сметонене-Мартінкуте згадує: «Жінки створили живе кільце. Лікоть до ліктя 4 тис. стояли і скандували: «Стріляйте! Свобода або смерть!». Кільце було навколо викопаної заздалегідь ями. Протистояння тривало ніч – солдати не наважувалися нападати на жінок. Тоді адміністрація застосувала пожежні машини. Почали бити водою в обличчя і по ногах. Так здолали опір жінок. Ще майже місяць трималися «каторжники» 3-го відділення. Навколо нього стягнули війська. 4 серпня на територію зони на великій швидкості увірвалися чотири вантажівки. У кожного солдата автомат був прив’язаний паском до руки. На кабінах – кулемети. І без попередження почали стріляти в людей. Загинуло 57 чоловік, поранено – 98.
Так завершилося Норильське повстання, у якому загинуло близько 150 осіб. Їхні тіла були поховані під горою Шмідтіха. Але значно більше людей загинуло в Горлазі від непосильної праці та знущань адміністрації.
ДОВІДКА
Гора Шмідтіха
Неподалік Норильська є гора імені Шмідта. Біля її підніжжя – величезне місце поховання норильських в’язнів. Слово «Шмідтіха» було синонімом смерті. «Піти під Шмідтіху» – значить померти. Люди часто помирали, тож для того, щоб усіх їх закопати у вічній мерзлоті, необхідно було чимало робочої сили. Тому якось влітку екскаваторами було викопано 20 двадцятиметрових ям, куди впродовж багатьох років мали скидали трупи. Але 400 метрів ями заповнили трупами всього за два роки. Стефанія Надорожняк-Коваль згадує: «Так було холодно. Кажемо до конвою: «Он везуть шпали на санях, дозвольте взяти одну, роздовбаємо кирками і розпалимо вогнище. Коли ті сани під’їжджають, а то везуть трупи з 4-ї зони під Шмідтіху. От де наша еліта, де наші президенти…».
12:41 05.06.2011
Не хочу перечитувати 12 сторінок, скажіть коротко, шо тепер на політфорумс.ру можна спілкуватись рідною українською мовою?
13:34 05.06.2011
Тільки у цій конкретній темі.
18:06 05.06.2011
Smokan писал(а) в ответ на :
> Не хочу перечитувати 12 сторінок, скажіть коротко, шо тепер на політфорумс.ру можна спілкуватись рідною українською мовою?
Можна звісно.Це нагадує гетто або індіанські резервації.В розділі Україна українцям ДОЗВОЛЕНО спілкуватись рідною мовою в одній виділеній темі.Кожен бажаючий може рідною мовою говорити сам з собою.Та ще на втіху москалям дозволено тут відливати наче під забором.Це називається повага до меньшого брата ,хоча навіть і не брата .Зверніть увагу що те саме чекає Україну якщо ми відродемо слов"янський начебто Союз.Он бачте як москалі нас будуть поважати на рівних.Зроблять з України одну тему-провінцію і сидіть собі мовчки в дозволених москалями рамках.Оце по братерскі ,на рівних правах.Вам хочеться в такий Союз?Мені чомусь не дуже.
20:48 06.06.2011
Розмовляємо на різні теми .
Спроба порятунку 220 років тому, 3 травня 1791-го, Сейм Речі Посполитої ухвалив Конституцію – першу в Європі й другу в світі після американської .
Однак поява цього демократичного на ті часи документа призвела до остаточної ліквідації 1795 року Речі Посполитої, того «великого хворого», смерті якого так жадали всі його сусіди.
Глиняний титан
Загалом історія Речі Посполитої від середини XVII століття – це приклад того, як норми шляхетської демократії, виборні королі, система виборності суддів, право шляхти на спротив (рокош) можуть призвести до ліквідації найбільшої за площею країни Європейського континенту. Засилля магнатських угруповань від середини XVII століття перетворило такі демократичні інститути, як сеймики, на цілком підконтрольні волі окремих осіб органи самоврядування. Право кожного шляхтича застосувати принцип liberum veto призвело до того, що в першій половині XVIII століття мало який сейм був результативним. Останній король Речі Посполитої обох народів Станіслав Август Понятовський прийшов до влади 1764 року в результаті підтримки його кандидатури магнатським угрупованням князів Чарторийських та російською імператрицею Катериною II. Він мав на меті реформувати країну, що впродовж останніх ста років, фактично від часів Хмельниччини, перебувала в деградуючому стані. Остаточний занепад держави почався від першого поділу Речі Посполитої, який відбувся 1772 року. Внаслідок нього велика частина українських земель – Руське, і Белзьке і частина Подільського воєводства – відійшли до складу Австрійської імперії. Відтак на території України виник штучний, але наявний і сьогодні історичний кордон по річці Збруч. Деморалізували ситуацію в Речі Посполитій і російсько-турецькі війни 60–80-х років XVIII століття. Адже постійне перебування й пересування в Правобережній Україні російських підрозділів було фактором нестабільності у самій країні. А загравання частини магнатів із Катериною II остаточно утвердили її в думці про потребу вирішити польське питання.
Чотири роки демократії
Своєю чергою, король і його прихильники розпочали підготовку до всебічних реформ, щоб покласти край засиллю іноземного втручання у внутрішні справи країни. Зібраний 6 жовтня 1788 року у Варшаві сейм мав на меті всеохопне реформування Речі Посполитої і повернення їй статусу суверенної держави. Основні питання, що стояли на порядку денному цього сейму, були такі: боротьба з анархією, зміцнення центральної влади, скасування частини шляхетських вольностей, реформування податкової системи та війська. Це зібрання увійшло в історію як Чотирилітній сейм, що тривав до 29 травня 1792 року. Одним з його найважливіших актів було прийняття ухвали про міста, що надавало міщанам королівських міст публічних прав. 3 травня 1791-го на сеймі було ухвалено Урядовий статут (Ustawa Rz№dowa z 3 maja), який у пізнішій традиції дістав назву Конституція. Сам король писав, що взірцем для її прийняття була американська Конституція, але з урахуванням місцевих особливостей. Складалася вона з 11 розділів. Основними засадами документа були: запровадження поділу влади на законодавчу (двопалатний парламент), виконавчу (король) і судову; надання міщанам право мати земельні володіння, отримувати офіцерські звання у війську та обіймати державні адміністративні посади, а також набувати шляхетство; покладення обов’язків виконавчої влади на короля і раду Королівства – так званих охоронців прав; ліквідація польсько-литовської унії для зміцнення унітарного устрою; започаткування виборів у межах панівної династії замість вільного обрання короля; скасування liberum veto, конфедерацій, сконфедерованих сеймів; встановлення податків – 10% для шляхти і 20% для духівництва; доведення кількості війська до 100 тис. осіб. Одним із найважливіших положень був IV артикул, що стосувався селян, найчисельнішої верстви в Речі Посполитій. З моменту ухвалення Конституції вони переходили під державну опіку. Після присяги короля, що відбулася через непорозуміння під час засідання (той хотів висловити свою думку, а його підняту руку присутні сприйняли як присягу), посли, несучи на руках маршалків сейму Станіслава Малаховського та Казимира Сапєгу, урочисто присягнули в кафедральному соборі Св. Яна.
Кінець Першої Речі Посполитої
Відповідь Російської імперії не забарилася – почався наступ на Варшаву. А ухвалена 27 квітня 1792 року магнатами Правобережної України (генералом артилерії Станіславом Потоцьким, великим коронним гетьманом Ксаверієм Браницьким та коронним польним гетьманом Станіславом Жевуським) у Торговиці (нині село Новоархангельського району Кіровоградської області) генеральна конфедерація, яка була спрямована проти Конституції 3 травня і рішень Чотирилітнього сейму, остаточно вирішила долю країни. Одночасно на територію Речі Посполитої увійшли російські війська. Не отримавши підтримки з боку Пруссії, шантажований Катериною II король Станіслав Август приєднався до Торговицької конфедерації і наказав не чинити опору російським силам. Незважаючи на патріотичне піднесення і готовність обстоювати цілісність держави, у 1793 році відбувся другий поділ Речі Посполитої, де ті самі учасники (Російська та Австрійська імперії разом із Прусським королівством, якому не «перешкоджав» укладений пруссько-польський союз) поділили між собою територію в Центрально-Східній Європі. Цей поділ виявився наймасштабнішим та найкориснішим для Російської імперії. У результаті Правобережна Україна (Київщина, Поділля та Волинь) відійшли під владу Катерини II. Вже через два роки відбувся й третій поділ того, що залишилося від Речі Посполитої, внаслідок чого вона остаточно зникла з тогочасної мапи Європи. Власне політична спадщина Речі Посполитої у правосвідомості козацької старшини Лівобережної Гетьманщини була тим «малоросійським феноменом», котрий ще довго не давав спокою авторитарній імперській Росії упродовж усього XIX століття. Але частково весь той хаос другої половини XVIII століття з його олігархічними угрупованнями, агентами впливу сусідніх держав ми бачимо й сьогодні. Історія має властивість повторюватися... Цей вислів про циклічність історії подобається людям. Навіть коли йдеться спочатку про фарс. Але ж ним крокує трагедія. Приклад зникнення Речі Посполитої, відродження у 1918 році Польської держави демонструє нам, що сила кожної держави міститься всередині її самої, у внутрішній стабільності й готовності еліт відроджувати та відстоювати незалежність країни. Ухвалюючи Конституцію, король і депутати прагнули врятувати свою державу, доля якої вже була вирішена за них у Петербурзі, Відні та Берліні. Згаяний час не можна було повернути.
«Конституція 3 травня 1791 року». Ян Матейко
Основою сюжету став момент проходження послів із Королівського замку на урочисту присягу до кафедрального собору Св. Яна вулицею Свєнтоянською після ухвалення Конституції на таємному засіданні сейму. Центральною постаттю картини є маршалок (головуючий на засіданнях сейму) Станіслав Малаховський, який у лівій руці тримає символ своєї влади – маршалковську палицю (lasku), а в правій – текст щойно прийнятого документа. Маршалка несуть двоє послів – Краківського та Познанського воєводств – Олександр Ліновський та Іґнаци Закшевський. Цим вони символізують єдність двох історичних частин Польського Королівства – Мало- і Великопольщі. Під правою рукою Малаховського видно обличчя військового Тадеуша Костюшка, майбутнього героя боротьби проти ліквідації Речі Посполитої. За ним несуть Казимира Нестора Сапєгу, маршалка Литовської конфедерації, й другого маршалка сейму.
У лівій частині картини ми бачимо короля Станіслава Августа Понятовського в коронаціній мантії, що крокує сходами до храму. Йому вклоняється президент міста Варшави Ян Декерт разом із донькою. Декерта на момент ухвалення Конституції вже не було поміж живих, але Матейко намалював його свідомо, щоб продемонструвати значення міст і міщанства й нагадати про ухвалене у квітні 1791 року нове законодавство, згідно з яким міщани королівських міст здобули публічні права. Ліворуч від Декерта стоїть Ельжбета Ґрабовська, морганатична дружина короля і мати його дітей.
На передньому плані художник зобразив реальну сцену, що відбувалася тоді у Варшаві. З простягнутою рукою лежить посол Каліського воєводства Ян Сухожевський, котрий був противником ухвалення згаданої Конституції і запропонованих сеймом реформ. Свій протест він намагається втілити у вбивстві свого малолітнього сина. Цьому намагається завади один із найактивніших прихильників реформ, посол від Інфлянтського воєводства Станіслав Кубліцький. Вплив Росії на події довкола Чотирилітнього сейму Матейко демонструє колодою карт, що сиплеться з кишені Сухожевського, символізуючи підкуп, який було здійснено через російського посла у Варшаві Штакельберга. За королем крокує художник Гуґо Коллонтай, один із головних реформаторів правління Станіслава Августа Понятовського. Праворуч на задньому плані на коні видніється брат короля князь Юзеф Понятовський, який 1791 року був комендантом столичного гарнізону.
Картину було створено до 100-річчя згаданої події. Зберігається в Королівському замку у Варшаві.
СЛОВНИК
Сеймова конституція – це законодавчий акт, ухвалений на сеймі шляхом обговорення в сенаті (Верхній палаті) та посольській ізбі (Нижній палаті) й одностайно проголосований.
Рокош – первісно з’їзд шляхти, пізніше бунт (збройний виступ) проти короля з політичною метою, спротив у разі посягання ним на її права і вольності.
Конфедерація – союз, утворений духівництвом, шляхтою і містами для реалізації власних цілей. Традиційний для середньовічної і ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи спосіб реалізації політичних цілей окремих станів.
«Товариство нащадків послів Великого сейму» – об’єднує всіх нащадків 483 послів, котрі брали участь у Чотирилітньому сеймі. Створена др. Мареком Мінаковським база даних містить інформацію про 93,5 тис. осіб і є унікальною за своєю суттю.
дарма не пройшла
"некоторых".....
