Тема для наших друзей-украинцев ( українською мовою )
00:15 03.02.2012
00:25 03.02.2012
Владимир 12683 писал(а) в ответ на :
>Просив би свідомих, свідомитів, та просто долярових патріотів не забувати, що за всі часи росіян звали не москалями, а московитами. Москаль це українець, чи росіянин, забритий до війська. Вивчайте Шевченка!
Шановний пане.От і вивчайте.Українці не мали війскових назв.Москалі та московит на той час було одне і теж.Справа в то му що першими хто прийшов на українську землю після Переяславскої ради були військові.Вони були з Московії.Українці спочатку не служили в московських війсках.Україна мала відносну незалежність і військо мала козацьке.А от московитскіх вояків так і називали москалями.Москаль то був московитський вояка.То вже згодом ,коли Гетьманщина була знищена,і козацтво розігнане ,українських хлопців брали до московского -російського війська .Але стара назва московитьського вояки залишилася .Росіяни не називали своіх вояк москалями .Це українці вояк називали москалями тому що вони були з московії.Так що не спирайте на Шевченко..
00:28 03.02.2012
Свидомый писал(а) в ответ на :
> Українці спочатку не служили в московських війсках.
Не звизди.
Свидомый писал(а) в ответ на :
> А от московитскіх вояків так і називали москалями
Есть сведения, что казаков, во времена Русско-Польских войск, галичане называли москалями.
>> Українці спочатку не служили в московських війсках.
> > Не звизди. > > > > > > > Свидомый писал(а) в ответ на сообщение:
>> А от московитскіх вояків так і називали москалями
>
> Есть сведения, что казаков, во времена Русско-Польских войск, галичане называли москалями. > >
Бранко ну халтурщик,хай Бог милує.Ну що ти пропонуєш дивитися ?Ось це?,,В июле 1655 года вместе с русскими войсками его казаки заняли Минск и Вильно, затем территорию между Вильно и реки Неман,,Ну Бранко ти й звиздун ще той.Ну брешеш на кожному кроці.
20:01 04.02.2012
Sagaidacny писал(а) в ответ на :
> > Давно не гуляла сокира, > По вулицях міста Москва.
Давно не гуляв батиг по вулицях миста Москва!Батькивськый!
22:39 04.02.2012
Furia писал(а) в ответ на :
> - Свидомый, что за простыни ты тут вывесил? > Модератор > , хотелось бы перевод на русский всё же сделать обязательным.
Ей Богу-простыни -замучили.Когда шановни и уважаемые научатся высказывать свои ,но человеческие -мысли.Исторические архивариусы-ДОСТАЛИ.Что интересно ,у россиян-язык, более тормознутый.Это наверно такой выше образовательский изгиб-полное отсутствие своих,не чужих,мыслей.Спросить бы-НА ХРЕНА ВЫ УЧИЛИСЬ.ПОПКИ,повторные..Фурия,а как же -=БРАТСТВО!Или Вам брат -английский(французский,немецкий,...кита йско-японский???) Что с родством-то.Белолицым,желтопузым,черно.. .глазым.?
02:13 13.02.2012
Сообщение проходит проверку модератором.
У чому вади ідей українських націонал-демократів, як відбувається формування історичної пам`яті, що нині впливає на формування європейської ідентичності – про це та інше дискутують викладачка Могилянської школи журналістики Діана Дуцик і президент благодійного фонду «Велика родина» Юрій Рубан.
>>> русский язык ведь совсем недавно был языком деревни.и много труда ушло на его подьем.как москали убоги.а почему руссификация в россии благо а украинизация в Украине катастрофа
>>Приходится часто слышать - был у бабушки в селе, теперь в городе поначалу трудно опять переходить на русский. Выходит предки наших руссифицированных городов Востока говорят на украинском !
>
> > > Так і суржик утворився. Українці з сіл в процесі урбанізації переїжджали жити у міста у яких за сприяння держави домінувала російська мова і культура. Щоб стати своїм у новому оточенні необхідно було пристосовуватись.
. пиши по русски или вали с сайта .
20:45 18.02.2012
Невідома Східна Україна У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу
Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.
НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ
Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.
Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.
НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ
Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею. У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі.
БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ
Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.
Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.
РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ
В умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу» видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені без уваги. У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.
ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА
Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!».
Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах. У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.
Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис. Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.
АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ
Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.
Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався (або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах України й до сьогодні.
20:53 18.02.2012
Як українці стають росіянами За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі
Тиждень вже писав про безпрецедентно швидкий процес асиміляції українців у Росії. За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі. Причому аналіз переписів населення 1989, 2002 та 2010 років свідчить про те, що найпершими від своєї національної ідентичності відмовляються ті, хто раніше відмовився від її засад, насамперед рідної мови. Наведений нижче лист москвича з українським корінням промовисто розкриває внутрішню мотивацію та особливості соціального контексту, які, власне, і забезпечують безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції українців у сучасній Росії. Це передусім вплив російського оточення: зневага до української мови, як до кумедного «коверканья» їхньої, зверхнє ставлення до інших народів колишньої Російської імперії, що змушує приховувати власне походження, примітивність уявлень про ознаки української ідентичності (сало, національний костюм тощо), що випливає з усталеного сприйняття українців як лише етнотериторіальної групи, представники якої в усьому іншому «ті самі росіяни». Тривале перебування у чужому мовнокультурному середовищі, брак доступу до україномовного продукту – все це також робить свою справу. Зрештою, є чимало суб’єктивного у відмові від української ідентичності, зокрема, небажання (або неспроможність) батьків навчати дітей рідної мови та поваги до свого народу.
ПОШУК ІДЕНТИЧНОСТІ
Денис Дунас, Москва
Моя мама переїхала з міста Пирятин, що в Полтавській області, до Москви, коли їй було 25 років. Батько перебрався туди із селища міського типу Чечельник, що на Вінниччині, у віці 27 років. Я виріс і народився в Білокам’яній і вважаю себе москвичем, росіянином. Щоліта аж до першого курсу університету я проводив час в Україні. Свіжі фрукти та овочі, купання в річці, збір яблук, годування поросят і нутрій – цим не можна було здивувати моїх однокласників. Навіть історія про те, як я упав у туалет, – той, який на вулиці з викопаною ямою, – не мала такої популяр¬ності в Москві, як дещо інше – українська мова. За літні місяці мені вдавалося її непогано опанувати. Небагато що може розсмішити справжнього москвича так, як сказане українською речення чи хоча б слово. Напередодні отримання паспорта громадянина РФ баба Ніна під час мого чергового приїзду до України запитала: «Яку національність я волію занести в документ: росіянин чи українець?» На що їй відповів: «Звісно ж, росіянин! Я ж виріс і живу в Москві». – «Батьки твої украiнці і сра... ти, а не москвич! Ти хохол!». У підсумку я отримав паспорт громадянина РФ, де не було графи «національність». Якось цілий рік я був вегетаріанцем. Зірвався саме того дня, коли моя мама привезла з України кров’янку і сало. Поїдаючи їх, я переконував себе, що кров і жир – це ж не м’ясо, і як же не пощастило мусульманам, які ніколи не дізнаються, яке смачне українське сало з часником. Мені нелегко далось усвідомлення того, що ніякий я не вегетаріанець і що, можливо, навіть трохи хохол. Недавно моя українська подружка пояснила мені, що бувають хохли, а бувають українці. Що «хохол» позбавляє особистість права на гідність. Згоден, коли мене так називають, трохи образливо. Але тут, у Москві, «українець» звучить так само, як «молдаванин» чи «білорус», а для декого і як «таджик». Зате один відомий у Білокам’яній професор МДУ ніколи не втрачає нагоду назвати себе хохлом. З його вуст це звучить навіть гордо. Я бачу, що для деяких народів, наприклад кавказьких, коріння справді дає про себе знати. Кілька разів мені доводилося спостерігати, як чеченці танцювали лезгинку навпроти Кремля. Зате я жодного разу не бачив українців, які танцювали б «люлі-люлі» під зірками башт. Мабуть, у бінарній опозиції «росіянин – кавказець» опозиції більше, ніж у дихотомії «росіянин – українець».
Я дуже люблю звучання західної української мови. Вважаю, що вона гарна і схожа на польську. Але ніколи не думав про те, щоб почати її вивчати. Опанувати б англійську. Мені не подобається та «сільська» українська, якою говорять родичі зі Східної України і мої батьки одне з одним. Схоже на якесь перекручування російської. До мене я їх прошу звертатися російською або ж літературною українською, як я називаю мову міста Львова.
Ніколи не задумувався й над тим, чи є в Москві українська діаспора. Але навіть якби й був якийсь клуб українських знайомств, кружок рукоділля чи вільний майстер-клас із приготування вареників, навряд чи туди пішов би. Я не звик вибирати інтереси або друзів за ознакою національності та походження. Особливо мене дратувало б, якби мене змусили туди піти або наклали моральне зобов’язання шанувати коріння.
У меню ліцензійних dvd-дисків є опція вибору української мови. Якось ми з матір’ю переглядали мультик про папугу українською, і мені це подобалося. Але в мами розболілася голова. Вона сказала, що їй доводиться напружуватися. «Ти ж українка», – зауважив я. – «То й що, мені тепер одягти національний костюм, заплести колосок і ходити в ньому по квартирі? Борщ із пампушками готую, і вистачить».
На мою думку, ніщо не формує людину більше, ніж соціальний контекст. Повторюся, я виріс і народився в Москві і вважаю себе москвичем, росіянином. Не знаю, чи правильно це і логічно, але знаю точно: це природно. Вимовити «я українець» не штучно не зможу.
Моя мама, коли скучає за Батьківщиною, каже: «Рiдна Украiна!» – і мріє разом із батьком зустріти там старість. Якщо я не назбираю грошей на будиночок у Швейцарії, то теж віддам перевагу Україні над Москвою.
00:06 19.02.2012
Свидомый писал(а) в ответ на :
> Невідома Східна Україна
я бачив архівне відео більшовиків 19-20 років, в той самий час як вони захоплювали східну Україну, так от вони були з транспорантами виключно на українській мові. Так шо байки про руський схід - це тільки байки.
19:34 24.07.2012
Стенфорд – кузня багатьох відомих політичних кадрів уряду США. У стінах цього – одного з найкращих університетів світу – народжуються бачення та моделі розвитку планетарної геополітики.
В одному з його скромних кабінетів ми спілкуємося з Френсісом Фукуямою – старшим науковим співробітником Інституту Фрімена-Споглі й автором багатьох книжок, зокрема добре відомої на пострадянському просторі "Кінець іcторії і остання людина".
Свого часу його теорія про ліберальну демократію як кінцеву стадію соціокультурної еволюції людства лягла в основу міжнародної політики Буша-молодшого. Сьогодні Фукуяма залишив політику й повернувся до накувого життя, багато в чому переосмислив попередні погляди, але досі притримується концепції "кінця історії".
- Маю до вас питання як до науковця, який присвятив чимало досліджень демократії, – яке місце займає Україна на світовій мапі демократії?
- Як на мене, найцікавішим фактом про Україну є те, що там відбулася велика політична мобілізація й утворилось справжнє громадянське суспільство, тому що, починаючи з 1990-х і аж до початку кризи 2000-х, більшість спостерігачів вважали, що в порівнянні з Росією в Україні не було громадянського суспільства і не було сильної опозиції.
А потім раптом за два роки до Помаранчевої революції утворились нові організації громадянського суспільства, журналісти провели набагато більше розслідувань і репортажів – все це вразило мене тому, що я завжди думав, що, так чи інакше, політична культура в Україні була пасивнішою.
Ці факти справді є дуже важливими, тому що не може бути демократії, якщо населення не мобілізоване, якщо не існує громадянського суспільства. Саме ці фактори сприяли початку Помаранчевої революції. І я не думаю, що всі ці надбання суспільства будуть втрачені, незважаючи на результати останніх президентських виборів.
Але Україна все ж не змогла завершити процес демократичного перетворення в умовах демократичного правління. Коли помаранчева коаліція нарешті прийшла до влади, перш за все не було об’єднаного керівництва, відбувались постійні сварки між Ющенком і Тимошенко. У результаті цієї політичної слабкості коаліція не впоралася з такими серйозними проблемами, як корупція в органах влади, неефективне надання послуг – хоча це дозволило б підвищити легітимність демократично обраного уряду.
Також в Україні існують такі довгострокові проблеми, як олігархія, економічні клани, тіньовий контроль влади. Я думаю, що допоки не буде прозорості, в Україні не буде ефективної демократії, і, гадаю, що Помаранчева революція була своєрідним попередженням всьому світу - мобілізації населення недостатньо, якщо не створено дієвих інституцій з надання державних послуг.
- У вашій відомій книзі "Кінець історії", після розпаду Радянського Союзу ви передбачали, що всі країни стануть ліберальними демократіями. 20 років потому ви, як і раніше вважаєте, що ця модель є безальтернативною для всього світу?
- Я не думаю, що насправді існує альтернатива правових моделей уряду, крім ліберальної демократії. Але демократія вимагає наявності інститутів, і ці інститути важко створити, це потребує багато часу, і, в певному розумінні, Україна долучилась до цього процесу. Доказом цього є те, що навіть авторитарні політики такі, як Путін, і Янукович, все ще вірять, що вони повинні пройти через ритуал проведення виборів. Але інститути, що підтримують демократичний уряд, не створюються автоматично – цей процес потребує боротьби та політичної конкуренції.
- Як ви оцінюєте роль України в розвитку пострадянського регіону?
- Роль України є надзвичайно важливою - Помаранчева революції довела, що прагнення до демократії на пострадянському просторі все ж таки існує і це буде джерелом натхнення для росіян.
Що стосується Росії, то на мою думку росіяни мають велику проблему поколінь - деякі люди, як і раніше голосують за комуністів. Люди мого віку, мені зараз 58, які виросли в період комунізму і пам’ятають ті часи, не особливо ностальгують за ними - вони покладали великі надії в 90-х роках на Єльцина. А молоді люди, яким зараз 40 років та менше, отримали основний життєвий досвід в часи президенства Єльцина, і наразі є прихильниками Путіна, тому що не пам`ятають, як погано було в часи комунізму.
Але вони пам`ятають, що 1990-ті роки були дуже хаотичними, країна була слабка, і тому вони більш націоналістичні й підтримують політику Путіна. Я думаю, що люди саме цього покоління мають рухатися далі, бо саме молоді росіяни, які приймають стабільність як належне, часто подорожують і мають кращу освіту, з часом сформують соціальну базу для більш демократичної Росії.
- Частина українських політиків орієнтується на російську модель. Як вона може спрацювати в Україні?
- Перш за все, Росія не є успішною країною. Я маю на увазі економічну модель Росії - це просто нафтова держава. Якщо б у них не було нафти та газу, я думаю, ніхто в світі не сприймав би їх серйозно. Вони не змогли створити сучасну економіку, і якщо ви хочете наслідувати приклад держави-рантьє, де невелика група еліти збагатилась за рахунок природних ресурсів, і використовує ці фінанси для купівлі телевізійних каналів, пропаганди та купівлі голосів на виборах; якщо все це - модель гарного суспільства, то так, ви повинні слідувати російської моделі.
Взяти для порівняння Китай – там принаймні виробляють реальні речі, вони насправді мають індустріальну економіку, вони впроваджують інновації та виробляють те, що решта світу хоче купити, а Росія не в змозі це зробити, за винятком продажу сировини.
- Яким є ваше бачення майбутнього Росії, враховуючи останню хвилю мобілізації суспільства? Існують прогнози, що серйозні соціальні потрясіння Росія може не пережити як єдина держава.
- Не думаю, що Росія розпадеться. Там існують проблеми на Кавказі, але не думаю, що це велика проблема. Реальна проблема полягає в неправильних інститутах, і тому чи зможуть росіяни відійти від енергетичної моделі економіки. Це дуже погана модель для розвитку, тому що влада зосереджена в руках дуже невеликого кола олігархії, і це перешкоджає економічному зростанню. А без економічного зростання не буде широкого середнього класу і не буде підтримки демократії.
- Через зміну вектору в міжнародній політиці та політичну нестабільність Україну часто називають на заході "країною-гойдалкою" (swing country). Іноді можна зустріти навіть термін "держава, що не відбулася" (failed state). Чи є у Вас власне визначення України?
- Це точно не "держава, що не відбулася"! Раніше я не міг зрозуміти мету вступу України в НАТО і ЄС і думав, що це не дуже гарна політика з низки причин. У першу чергу, через НАТО, оскільки це оборонний альянс, вступ у який передбачає серйозні військові зобов`язання. Очевидно, що НАТО не збирається захищати Україну від Росії, а тому не треба робити обіцянок, які не можливо виконати.
Також, я думаю, що ситуація, коли Україна, просто наслідувала б приклад Польщі та Чехії і стала б частиною Європейського Союзу, з багатьох причин не є реалістичною. У довгостроковій стратегії це прагнення є необхідним, але з точки зору геостратегічного положення країна надто близька до Росії, і надто далека від Європи. Однак це не означає, що Україна повинна бути залежною від Росії.
Євроінтеграційне бачення Ющенка не було реалістичним з різних причин. По-перше, через внутрішню ситуацію – Україна є етнічно розділеною, тут проживає значна кількість російськомовного населення, яке не поділяє це бачення і, отже, не було достатнього консенсусу в середині українського суспільства.
Якщо ви думаєте про НАТО як про оборонну організацію, ви не можете намалювати європейські кордони на українському кордоні з Росією. Це не спрацює з точки зору Європейського союзу. Я думаю, що ми вже бачимо наслідки зашвидкого розширення ЄС - вони не повинні були приймати Грецію.
- Ви думаєте, це закономірно, що Туреччина може стати членом Європейського Союзу, а Україна ні?
- Ні, Туреччина не стане членом ЄС. Ніколи не кажи ніколи, але я думаю, що ця мрія - нездійсненна. Такі країни, як Німеччина і Франція не хочуть, щоб мусульманські іммігранти приїжджали до них. Вони не можуть говорити про це відверто, але це є вирішальним фактором.
- А де, на вашу думку, знаходиться кордон ЄС?
- На це питання важко відповісти, тому що, як я вже сказав, ЄС розширив свої кордони занадто швидко. Насправді, Грецію повинні були виключити, тому що країна не відповідала критеріям пакту стабільності, але не існує правового механізму для виключення. Політика Болгарії та Румунії також не відповідає європейським стандартам, їх членство також є проблематичним.
Я думаю, що політичний консенсус, необхідний, для функціонування ЄС, виявився набагато слабшим, ніж всі очікували, особливо після фінансової кризи. Німці не хочуть забезпечувати механізм діяльності союзу, підтримуючи багатьох дійсних членів ЄС, тож будь-яка ідея долучення нових членів стає ще менш реалістичною.
- Яким чином позначилася американська стратегія "перезавантаження" з Росією на відносинах Україна-США?
- Так зване перезавантаження відносин з Росією, до якого був активно долучений Майкл Макфол (теперішній посол США в Росії), насправді, є дуже доброю стратегією, тому що, хоча риторика адміністрації Буша була досить задовільною, вона, все ж таки, була нереальною. В основному ми говорили Росії, що у нас є довгий список речей, які ми хочемо від них, ми не збираємося нічого давати у відповідь, ми просто вважаємо, що це правильні речі і тому їх необхідно зробити.
Я думаю, що до уваги не брався той факт, що Росія 2000-х років – це не Росія 1990-х, вона набагато сильніша й стабільніша, і буде відстоювати власні інтереси. Думаю, що прагнення Грузії та України вступити в НАТО не є реалістичним і перешкоджає налагодженню робочих відносин з Росією. Членство Грузії в альянсі є більш неможливим, ніж членство України, тому що складності при захисті Грузії від Росії в десять, а то і в сто разів більші.
Це не є реалістичною ціллю. Якби ми продовжували заявляти Росії, що нашим пріоритетом є вступ України та Грузії в НАТО, росіяни просто сказали б, що не будуть співпрацювати з нами з інших питань. Якщо прибрати один з найпопулярніших пунктів порядку денного, то можна встановити більш тісну співпрацю з Росією з інших питань, і в той же час продовжувати політично підтримувати незалежність України та Грузії від Росії іншими засобами, без риторики про членство в НАТО.
Грузини думають, що членство в НАТО - це магічний захист, і коли ви є членом НАТО, росіяни на вас не нападуть. Це смішно, бо росіяни будуть виходити з інших факторів, з того, хто ближче, хто отримав більше військ. Навіть країнам, які не мають членства в НАТО, альянс і США можуть зробити багато для забезпечення безпеки та незалежності. Якщо Росія почне загрожувати якійсь країні, незалежно від того, чи є ця країна членом НАТО, до Росії будуть застосовані дипломатичні санкції. Я думаю, ви все ще зможете отримати масу переваг від співпраці з НАТО, без формального членства.
- З іншого боку НАТО – це найпотужніший міжнародний військовий альянс у світі. Членство України та Грузії в ньому могли б бути стримуючим фактором для військового втручання з будь-якого боку.
- Розумію. Членство в НАТО насправді передбачає офіційне зобов`язання захищати члена НАТО якому загрожує Росія, або інша країна, крім всього іншого, з застосуванням ядерної зброї. Але навіть в дні Холодної війни, коли Радянський Союз увійшов в Берлін, ми не були готові використовувати ядерну зброю. І якщо розширювати кордони НАТО далі й далі на Схід, можливості й повноваження цих зобов`язань буде направлений на оборону прикордонних країн.
Коли Росія увійшла в Грузію в серпні 2008 року, я багато думав про те, що ми не можемо захистити Польщу від Росії прямо зараз, і поляки розуміють це. І якщо завтра Росія захоче окупувати Естонію, жодна країна не зможе нічого зробити, щоб запобігти цьому, тож правових зобов`язань, які ви матимете буде недостатньо для того аби запобігти військовим діям.
Оскільки Україна є більш демократичною країною, ніж Росія, вона повинна бачити себе в майбутньому, як частину більш великого демократичного співтовариства, незалежно від того, чи буде вона в ЄС чи НАТО. Ось в чому полягає майбутнє України. Але стратегічно і географічно ви знаходитесь поруч із Росією, у вас є багато торговельних зв`язків, також існує залежність від газу. Тому я думаю, що Україні необхідно стати максимально незалежною шляхом створення економічних зв`язків з країнами Європи та інших частин світу, які в підсумку, складуть основу більш незалежної позиції України.
- Питання про Арабську весну. Наскільки справедливим буде твердження, що соціальні мережі та інформаційні технології вплинули на соціальні зрушення в цих країнах?
- Я не думаю, що технологія сприяє швидкій соціальній мобілізації, хоча вона звичайно дуже корисна, коли ви намагаєтесь вивести великий натовп на вулицю, щоб протестувати проти авторитарного режиму. Насправді демократії сприяє модернізація, це означає високий рівень освіти, економічний розвиток, розвиток середнього класу, який має певні характеристики: його представники краще освічені, вони відчувають, що не хочуть жити під диктатурою.
Люди не писали про це на Фейсбуку і в Твіттері, але насправді в Єгипті та Тунісі є багато освічених громадян, які мали вищу освіту, але не змогли отримати роботу, вони не змогли брати участь у політичному управлінні, і саме ці фактори викликали революції. Саме тому, люди повинні приділяти більше уваги розвитку середнього класу, джерела демократичної революції, і якщо ви отримаєте в кінцевому підсумку соціальні перетворення, то перетворення політичної системи будуть слідувати за ними.
До речі, соціальні мережі можуть бути використані також для поганих цілей, для мобілізації антидемократичного натовпу, поширювання повідомлень ненависті й таке інше. Технології носять нейтральний характер по відношенню до реальних політичних подій, в яких їх використовують.
- Існує зростаючий попит з боку громадян всього світу на участь у прийнятті рішень, особливо в демократичних державах. У низці цивілізованих країн люди сьогодні виходять на вулиці, вимагаючи не зміни якихось конкретних рішень, але принципових змін системи. Чи є можливість створення нових форм демократії на противагу представницькій демократії? Коли не парламент і уряд вирішують, що хоче громадськість, а сама громадськість висловлює своє бачення через певні механізми?
- Я дуже скептично ставлюся до того, чи роботи такі механізми, і однією з причин мого скепсису є штат Каліфорнія, тому що там існує система референдумів, яку започаткували на початку ХХ століття, коли люди були не задоволені законодавчою владою. Люди вважали, що якщо вони отримають всенародний референдум, вони отримають пряму участь громадян. А сталося так, що процес проведення референдуму потрапив під контроль великих і потужних лобістських груп, які використовували його, щоб проштовхнути свої інтереси, забравши повноваження у законодавчого органу, який має ухвалювати бюджет і через це ми постійно знаходимось у фінансовій кризі.
Коли ви запитуєте людей, чого вони хочуть, вони ніколи не скажуть, що хочуть підвищення податків та скорочення витрат, а насправді обов`язком законодавчої влади є затвердження бюджету, в якому податкові надходження зіставляються з витратами. Я думаю, що вам потрібно використовувати старі форми демократії, вам потрібні політичні партії, представницький уряд, а також набагато вищий рівень участі людей, які власне змушують ці інституції працювати.
Необхідно краще мобілізовувати людей, щоб краще запрацювали старі інструменти, а щодо заміни системи консультуванням з громадськістю, не думаю, що це спрацює. Більшість сучасних питань державної політики надзвичайно складні, вони потребують багато знань про проблеми, багато довідкової інформації. 99% громадян просто не мають часу або бажання приділяти цьому багато уваги.
Наприклад, коли в Каліфорнії був референдум щодо одностатевих шлюбів, після опитування з`ясувалось, що 10-15% виборців, насправді не зрозуміли формулювання питання, і якщо вони голосували "так" думаючи, що голосують за підтримку гей-шлюбів, насправді їх голос був зарахований проти цього. Це теж не демократія. Я думаю, добре, що люди беруть участь, добре, що вони мобілізовані, але не думаю, що нові механізми обов`язково є правильними.
- Про що буде ваша наступна книжка?
- "Витоки політичного порядку", але 1-й том описує період від початку нашої ери до часів Французької революції, тому я ще повинен написати 2-й том, він починається від часів Французької революції до 21-го століття.
- Як політичний радник зі стажем, що ви можете порадити українському уряду сьогодні?
- Думаю, все досить просто. Найголовніша порада – провести вільні та справедливі вибори, поважати побажання українських громадян – це та цінність, яка має бути пріоритетом сучасного уряду, і це не так вже й важко зробити!
Світлана Заліщук, Громадянський рух ЧЕСНО, для Української Правди
19:40 24.07.2012
Топто падыкуды накшалт йолопе гарна гвинтивка, гвинтокрил, та гвинтопуп пологожывкывныка.
Что с родством-то.Белолицым,желтопузым,черно.. .глазым.?
