Тема для наших друзей-украинцев ( українською мовою )
14:03 17.06.2011
Обращаю внимание модераторов на то, что ни одного слова мата здеся нет. Я не Свiдомый. Я сознательный. * Обращение ко всем русскоязычным гражданам Украины. Крым. Донецк. Днепропетровск. Одесса. Пацаны, вы боретесь за русский язык. И правильно делаете. Потомки вас не забудут. Но, с одной стороны вы делаете негребенную вещь, а с другой творите пуйню. Русский язык- это, конечно, занибись. Но фули он стоит без самых употребляемых слов? Зачем,млядь, выступать за русский язык частично? Требую легализовать любимые народом слова и идиомы родной речи. А то бузданет гражданин за жизнь, как он думает, а ебланы уже пишут в протоколах: «нецензурно выражался, не обращал внимание на замечания прохожих». А не муя себе! И это на Донбассе! В Крыму! В Днепропетровске! Какая на муй цензура в демократической Украине? И в школах пусть не миздят, а препадают живую речь, а не муй собачий! Уже 20 лет нам абут мозги не только мовой. Нам,хлядь, русским запрещают выражаться! Где ваша гребаная демократия!? Кроме того, матюки не имеют литературных аналогов. Их невозможно перевести. Мат- культурное достояние планетарного масштаба, а не только наших братских народов! Сами, хлядь, украинцы, разговариваете сплошным матом. А мы должны английский учить. А хрен вам в сруку не подойдет. У, шуки. А если это будущий Добкин или Грач? Так, что –в каталажку на пару суток или штраф вжибать только за то, что человек в общественном месте бузданет чё-нибудь от души. Залебали, залубоглазые! Украинские националисты сначала скоммуниздили у нас матюки в «калынову мову»,а теперь хотят совсем заткнуть убала русскоговорящим регионам. А мер вам в глаз, не подойдет?. Я обращаюсь к тем, кто уже и так замунячил борьбу за русский язык. Призываю не промибать величие России. На куй! Не дадим нацикам выребать нас по одному. Разом нас багато. Нас не наубаты!
17:24 18.06.2011
Харків український Про Харків часів Громадянської війни здебільшого згадують як про цілком червоне місто, щонайменше – білогвардійське. Харків був місцем виникнення Червоного козацтва, столицею Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Він радо вітав прихід Добровольчої армії генерала Денікіна. Все це, звісно, було. Проте були й інші приклади, які свідчать про прихильність значної частини населення Слобожанщини саме до української справи
Мазепинське училище
Чугуївське військове училище вважалося в Росії рекордсменом за кількістю Георгіївських кавалерів серед своїх випускників. Менш відомий інший бік цього навчального закладу – офіцери царської армії називали його «розсадником мазепинства». Серед викладачів училища було чимало патріотів України, які, попри опір керівництва, виховували у курсантів-українців національну свідомість. Про це писав герой бою під Крутами капітан Гончаренко: «Хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас («малограмотних» українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції».
Училище підготувало чимало талановитих командирів для армії України часів визвольних змагань. Його випускниками були перший командувач Запорізької бригади (майбутнього Запорізького корпусу армії УНР) генерал Прісовський, командувач Запорізького корпусу полковник Болбочан, командувач Подільської групи полковник Шаповал, вже згаданий капітан Гончаренко, командувач повітряними силами Української держави полковник Павленко, командир Сірожупанної дивізії полковник Ніконів і ще багато інших.
Маріонетковий секретаріат
Восени 1917 року ситуація в місті була вкрай непростою. З одного боку, саме в Харкові Миколою Міхновським була утворена Українська народна партія. З іншого – Харків фактично був містом космополітичним та російськомовним. Українців нараховувалося лише 26% населення (у Харківській губернії загалом – 81%). Крім того, із 382 тис. мешканців міста 50 тис. становили біженці, переважно латиші. На харківських заводах працювали багато кваліфікованих робітників (росіян та латишів), направлених у попередні роки для підвищення якості виконання військових замовлень. До цього в місті працювало чимало іноземців – здебільшого полонених угорців, румунів та німців. Біженці, іноземні робочі, переміщені особи, працівники залізниць та заводський люмпен російського походження були базою, на яку спиралися харківські більшовики.
Щодо військового питання Харківщина підпорядковувалася командуванню не Київського, а Московського військового округу. Отже, навіть українізовані військові частини мусили узгоджувати свої дії з Києвом виключно через Москву. На осінь 1917 року більшовикам вдалося перетягнути на свій бік чимало солдатів українізованих полків. Це було нескладно – гасла Центральної Ради практично ідеально повторювали гасла червоних, тож пересічним солдатам інколи складно було розібратися, де хто? Більшовики заявляли: «Національні вимоги українців, самостійність їхньої народної республіки… визнаються Радою народних комісарів повністю та ніяких заперечень не викликають». Центральній Раді офіційно закидали не сепаратизм, а те, що вона пропускала через свою територію загони царської армії на Дон, до війська генерала Каледіна, а отже – була союзником «поміщиків і капіталістів».
Проте навіть за таких умов оголосити червону владу своїми силами харківські більшовики не наважувалися. Їхній Раднарком діяв паралельно із губернським старостою від Центральної Ради Яковом Довбищенком. Влада останнього спиралася на чотири українізованих полки, два з яких: 2-й Український штабс-капітана Волоха і Чигиринський полковника Савіцького стояли в самому місті. Все змінилося після сутички на Всеукраїнському з’їзді рад, коли вся більшовицька фракція – 125 осіб –залишила з’їзд. А 7 грудня 1917 року близько сотні членів цієї фракції приїхали до Харкова. Вже наступного дня голова Раднаркому Ленін призначив Антонова-Овсієнка командувачем радянськими військами для дій проти донських білогвардійських формувань. І перше, що зробив командувач, – це надіслав військові залоги до Харкова. У ніч проти 9 грудня до міста прибули загони московських червоногвардійців Сіверса (1165 багнетів та 97 шабель) і пітерських робочих Ховріна (300 багнетів). Попервах ці загони не йшли на прямий конфлікт з комісаром Центральної Ради і додержувалися нейтралітету. Проте під прикриттям «московських й пітерських товаришів» були розгорнуті загони харківської червоної гвардії та захоплені всі чотири панцирні авто, що були в місті Наступні тижні були, мабуть, найганебнішою сторінкою в історії Центральної Ради. Несподіваними ударами більшовики роззброїли Чугуївське військове училище і військові гарнізони Лозової та Катеринослава. Київ та Харків цього майже не помітили. А в той самий час у Харкові 11 грудня розпочався Всеукраїнський з’їзд рад робітничих та солдатських депутатів за участю селянських депутатів. 12 грудня з’їзд сформував зі своїх же учасників уряд так званої Української Радянської Республіки – Народний Секретаріат. І лише 27 грудня Антонов-Овсієнко зважився роззброїти українські частини в самому Харкові. Провести цю операцію мали загони харківської Червоної гвардії. До її складу увійшли солдати-більшовики з 29-го, 30-го та 232-го запасних піхотних полків, 1-го саперного запасного полку, загін харківських анархістів Аарона Барона, робочі заводів, залізничники та працівники трамвайного депо. До гвардії увійшли, серед іншого, 300 робітників-іноземців та 200 латишів. Загальна чисельність харківської Червоної гвардії сягала 3000 осіб. Яка кількість із них були мешканцями 300-тисячного Харкова – історія замовчує. У ніч проти 29 грудня більшовики підтягли під казарми 2-го Українського полку два бронепотяги та дали сигнал до повстання своїм прибічникам в середині полку. Полк був захоплений зненацька. Наступного дня так само без жертв було роззброєно Чигиринський полк. Група офіцерів та солдатів, які лишилися вірними Україні, на чолі зі штабс-капітаном Волохом виїхали до Полтави, де разом з курсантами Чугуївського військового училища утворили славетний курінь Червоних гайдамаків.
29 грудня з 300 добровольців зі складу 2-го українського полку та з 400 харківських робочих було сформовано полк Червоного козацтва. Того самого дня з Петрограда прибуло поповнення – тисячний загін Полякова. Антонов-Овсієнко звітував Леніну про створення українського радянського уряду, альтернативного Центральній Раді. Мешканці Харкова до зміни влади поставилися байдуже.
Запорожці зі Слобожанщини
Зовсім інші настрої панували серед харків’ян у квітні 1918 року, коли до околиць міста наблизилися вояки 2-го Запорізького полку підполковника Петра Болбочана (зі складу Окремої запорізької дивізії). За три місяці влади більшовиків Слобожанщина наїлася досхочу. «Це армія, яка здатна лише наступати. Як тільки вона зупиниться, так зразу й почне розкладатися, реквізувати, грабувати та вбивати», – так лагідно охрестив своїх підлеглих більшовицький командарм Муравйов. І мав рацію. 4 квітня вояки-запорожці взяли Харків практично без бою. Відома теза більшовицької й нинішньої російської пропаганди, мовляв, українське військо «приїхало у німецькому обозі» не має нічогісінько спільного з реальністю. Полк Болбочана підійшов до Харкова набагато раніше за німців – запорожці встигли реквізувати на складах тканину та пошити собі нові однострої замість старих російських. Це було б неможливо за наявності в місті німців, які реквізували геть усі трофеї. Байку про «німецький обоз» було вигадано з очевидною метою –приховати панічну втечу зі Слобожанщини та Донбасу 10-тисячної Першої донецької армії. Давши драла від самих лише запорожців, що відірвалися далеко уперед від німців, більшовики, тим не менш, не можуть похвалитися «Крутами навпаки». Слобожанці масово вступали до лав Запорізької дивізії. За місяць з дивізії неповного складу запорізька формація перетворилася на дводивізійний корпус. Харківська група у складі Республіканського полку, полку Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, Інженерного полку, кінно-гірської батареї та кількох допоміжних частин на Харківщину прибула у загальній кількості в 4000 осіб. На Крим же вона вирушила, маючи 9 000 багнетів та шабель.
За часів Української держави гетьмана Скоропадського Запорізька дивізія був частково демобілізована. Її чисельність (4 піші й один гарматний полки) було зменшено до 3800 багнетів. Дивізія стояла на Слобожанщині та Донбасі на кордоні, де регулярно відбивала атаки більшовицьких банд, що приходили з боку червоної Росії.
В період Гетьманщини під захистом німецьких та українських багнетів в Харкові підняла голову російська еміграція. З голодної Росії від репресій Надзвичайного комітету до України тікали тисячі людей. «Харків, де у ті дні життя вирувало, разюче контрастував з конаючою Москвою. Впадала в очі ряснота офіцерів всіх рангів та всіх видів зброї, що фланкували у блискучих формах вулицями та наповнювали кав’ярні та ресторани»,– пригадував очевидець. Улітку 1918 року у Харкові перебувало близько 12 тис. офіцерів царської армії. Організації шанувальників «єдиної та неділимої», що виникли у Харкові, очолювали такі одіозні особи, як полковник Штейфон та граф Келлер. Сутички між офіцерами українцями та білогвардійцями спалахували постійно, останні всіляко намагалися принизити мазепинців та сепаратистів. Саме вони й штовхнули запорожців приєднатися до антигетьманського повстання Директорії.
«Чую, хтось глумливо крикнув: «Вот і хохлацькій черкас!» (Я був у сірій черкесці). Дивиться в очі нахабно підпитий штабс-капітан… Нахабу штабс-капітана відпустили останнім. Гидко було дивитися на його пониження і сльози»,– згадував сотник Авраменко зі штабу Запорізького корпусу. 18 листопада бійці 2-го Республіканського полку Окремої запорізької дивізії та кінна сотня Чорних Шликів заарештувала громадянську адміністрацію Харківщини та командування 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. На Харківщині, Сумщині, Донбасі, Полтавщині та Катеринославщині було встановлено владу Директорії. Російське офіцерство, що роїлося в Харкові дотого часу, не чинило запорожцям жодного опору. І знову повторилася історія квітня 1918 року. До запорожців потяглися добровольці. Запорізька дивізія невдовзі була доведена до повного штату, а потім розгорнута у корпус у складі двох дивізій (Запорізької та Республіканської) по чотири піхотні полки кожна. Паралельно із Запорізьким корпусом харківське вільне козацтво сформувало Харківський слобідський кіш (дивізію) на чолі з отаманом Кобзою. У Харкові робочі-українці утворили робочу дружину в складі 800 осіб. Почалася робота із розгортання до повного штату 7-го Харківського корпусу гетьманської армії. Проблемою бувбрак зброї та потрібної кількості офіцерів. Владнати ці негаразди завадив наступ Червоної армії.
Від німців з любов’ю
Є багато причин, чому українське військо зазнало поразки у грудні 1918 – лютому 1919 років. Керманичі Директорії виявилися абсолютно негідними та некомпетентними для керівництва державою в умовах війни. Більшовики вчинили нападсаме під час зміни влади в країні, тобто повної анархії на місцях. Воякам-запорожцям довелося воювати з червоними, маючи за спиною веселих хлопців отаманів-анархістів Чередняка, Сахарова, Ковтуна, Шинкаря та батька Махна. Але навіть за таких умов штаб Червоної армії не наважувався атакувати Харків – більшовики боялися загрузнути в позиційних боях з запорожцями. Проте червоний главком Антонов-Овсієнко віддав наказ наступати. Він знав, щойно червоні вступлять в бій, в Харкові повстання проти українців мав підняти німецький гарнізон.
Після революції в Німеччині в німецьких частинах утворилися солдатські комітети, з якими швидко налагодили контакти посланці червоної Москви. Їм було, що запропонувати німцям. У щойно створеній Польщі, через яку німецькі частини поверталися на батьківщину, їхні ешелони масово роззброювали та грабували поляки. Більшовики ж запропонували німцям евакуюватися через свою територію –Балтику та порт Данциг. За це червоні зажадали від німців певних послуг. Порозумітися з німцями командуванню запорожців не дали. Директорія була проти будь-яких переговорів з німцями, і запорожцям довелося додержуватися нейтралітетуй уникати конфліктів. Маючи вісті про посилення більшовицьких залог по той бік кордону, командувач корпусу полковник Болбочан намагався не втягнути своїх підлеглих у війну ще й із німцями. 11 грудня червона Рада робочих і солдатських депутатів спробувала здійснити в місті переворот – вона оголосила себе єдиною владою на Харківщині. Командування запорожців у відповідь запровадилов місті воєнний стан. Запорожці розігнали більшовицький мітинг в театрі «Міссурі», демонстрацію на вулицях та губернський з’їзд селянських рад. Маючи ворога на кордоні, запорожці просто не мали часу гратися в зайву демократію. Більшовики ж використовували репресії запорожців, щоби сильнішепідбурити робітничу масу. Місто постійно страйкувало й жило без світла та транспорту.
30 грудня більшовики атакували станцію Козача Лопань. Українці вдало відбивали всі атаки, але 2 січня до штабу червоних надійшло повідомлення: «ЦК українських комуністів повідомляє з Харкова. 1 січня починаємо виступ… Німці беруться затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал». Німецький гарнізон лишався грізною силою в 1600 багнетів та 300 шабель, маючи 10 гармат.
Повстання більшовицького підпілля та німецького гарнізону в Харкові поставило Запорізьку дивізію на межу катастрофи. Захоплення німцями харківського залізничного вузла означало втрату українцями військових ешелонів з майном та боєприпасами. Ба більше, кілька українських полків в цьому разі потрапляли в оточення. Усвідомлюючи весь жах становища, бійці Слобідського кошу та робоча дружина харків’ян обороняли вокзал, не зважаючи на втрати.
Командувач Запорізької дивізії підполковник Загродський у цих умовах прийняв єдине правильне рішення – полки, що перебували на передовій, розвернули зброю і вдарили по німцях та більшовиках в середині Харкова. Їм вдалося відкинути ворога від залізничного вузла, але німці продовжували гарматний обстріл. Зовні ж на місто насідали більшовики. 3 січня запорожці залишили Харків.
Директорія вимагала повернути місто за всяку ціну. Більшовики ж рвалися до Катеринослава,щоби з’єднатися із загонами батьки Махна. Отаман Болбочан доручив Запорізькій дивізії Загродського тримати оборону біля Чугуєва, Мерефи та Лозової. Республіканську ж дивізію 4 січня він кинув у наступ на північ від Харкова, розраховуючи зайти у тил до угруповання червоних. Антонов-Овсієнко згадував: «Болбочану вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Переполох охопив порученців штабу фронту – «потрапили в пляшечку». Ситуація коливалася, мов на терезах, – «або-або». Аж тут на допомогу більшовикам знову прийшли німці. «Німецькі частини, хоч і не додержали свогослова затримати петлюрівців у місті, проте надали нам величезну послугу, продовжуючи нести караульну службу у місті. Цим вони дозволили направити основні сили на розвиток бойових операцій під Харковом», – свідчив Антонов-Овсієнко.
Водночас банди лівого есера Шинкаря зайняли Полтаву та перерізали залізницю – довелолося кидати війська ще й туди. Це поклало край всій справі – наступ запорожців захлинувся. Харків було втрачено. Наостанок зазначимо. 12 січня в Харкові урочисто поховали «жертв петлюрівського терору» –як ініціаторів страйків та провокацій у прифронтовій зоні, запорожцями було розстріляно21 робочого. Антонов-Овсієно згадував: «Представники німецького командування виступали услід за нами із закликами протесту проти злочинів петлюрівців та вітаннями радянській владі. Німці невдовзі евакуювалися через Брянськ– Гомель». Більшовики виявилися нешанобливими союзниками. Жодного пам’ятника «німецьким інтернаціоналістам» в Харкові ніколи не з’явилося. А невдовзі у харківській «надзвичайці», керованій легендарним Степаном Саєнком, щодня розстрілювали по 40–50 харків’ян і до приходу Добровольчої армії довели рахунок до тисячі. У концтаборі, створеному в самому центрі міста, утримували представників «ворожого елемента» і «неблагонадійних». Влаштовувати страйки чи демонстрації проти чинної влади в Харкові більше не наважувався ніхто.
19:51 18.06.2011
pulcin писал(а) в ответ на :
> Sioncom писал(а) в ответ на сообщение:
>> А если серьезно, то знание украинского языка и английского -поможет вам с лёгкостью выучить разговорный язык всех славянских народов Европы.
>Славянских языков? > Может хватит одного русского?
Русский не славянский!
19:53 18.06.2011
ФедяМитинБрат писал(а) в ответ на :
>Русский не славянский!
>
А какой же еще, китайский?.
20:16 18.06.2011
MESSEMBRIN писал(а) в ответ на :
> igels писал(а) в ответ на сообщение:
>> MESSEMBRIN писал(а) в ответ на сообщение:
>>> Да мне тоже пох.Когда уже союз славян будет?
>> >> и что оно вам немцам даст?
>Это ШЛЯХТА вопрос поставил.Мол,пора бы уже образовать союз славянских государств.Есстессно,что россии там и близко быть не может.
извините. Вы голосовать на выборах админа собираетесь?
20:31 18.06.2011
Кагда выбары?
20:38 18.06.2011
ФедяМитинБрат писал(а) в ответ на :
> Кагда выбары?
сейчас уже идут. в чат можете зайти?
13:20 19.06.2011
«Зручне» вбивство Реймон Кларінар: «У Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Там ніколи не знали, що робити з Україною»
85 років тому в Парижі було застрелено Симона Петлюру – голову Директорії та уряду УНР в екзилі. Згодом суд виправдав убивцю, Самуїла Шварцбарда. Від перших днів слідства українська громада наголошувала на організації злочину в інтересах і за допомоги більшовицької Москви. Але переконати присяжних та голову суду не вдалося. Відтоді ані політики, ані громадськість Франції жодного разу не повернулися до цієї суперечливої справи. Про те, чому так сталося, Тиждень розмовляв із Реймоном Кларінаром, заступником головного редактора популярного французького тижневика Courrier international і автором трилогії про події в Україні 1918–1950 років (під псевдонімом Роман Рижка: «Сім потягів імператриці», «Людожерські лани», «Імперія тисячі слів»).
КОМПЛЕКС ДРЕЙФУСА
У. Т.: Симон Петлюра поліг від кулі в Парижі, просто на вулиці, 25 травня 1926-го. Права преса тих років багато й аргументовано писала про ймовірну спецоперацію московської розвідки. Але й суд, і громадськість погодилися з версією вбивці: буцімто він діяв сам і прагнув помститися за єврейські погроми. Чому французькі еліти, тодішні та нинішні, виявили неуважність до фактів, що доводили участь спільника?
– Почнемо з того, що сьогодні у Франції для більшості інтелектуалів справи Петлюри не існує. Мало хто знає, ким він був. Ще менше тих, хто розуміє, яким він був насправді. І лише дуже невелике коло поінформованих у курсі, що голова Директорії УНР загинув у Парижі й похований на цвинтарі Монпарнас. Навіть ті, хто загалом цікавиться Східною Європою, не орієнтуються в темі. Отже, різноманітним групам впливу залишається велике поле для втручання.
Зауважте: ця справа була проблемною вже 1926 року. У 1918–1919-му Франція вельми обережно підтримала українську боротьбу за незалежність, але потім швидко вивела свій контингент із Одеси, залишаючи по собі катастрофічну ситуацію. І ось гине лідер країни, якій не вдалося вибороти право на існування, але яка за нього змагалася. До того ж у самому центрі Парижа. Людина культурна, освічена... Франція не знала, як бути. Почалося слідство. Українці справедливо вимагали кари вбивці, вказували на замовлення з боку більшовицької Москви. Тим часом Францію лихоманило від гострого протистояння правих та лівих. Спогади про безславну спробу вплинути на російські події були ще надто свіжі. А Петлюру тоді сприймали тільки в контексті революції та громадянської війни в Росії.
У. Т.: Махно теж обрав собі притулком Францію... Загалом, усі керівники ворогуючих армій, які билися на українській землі, опинились тут. Навіть Християн Раковський, керівник більшовицького війська в Україні 1918–1919 років, тоді ж таки став послом СРСР у Парижі!
– Так, це був перший рефлекс переможених. Цей міраж, репутація вітчизни Декларації прав людини, приваблював багатьох. І вже тоді все було дуже складно. Щоб зрозуміти сучасне бачення французів, додайте події 1940-х: Голокост, ідентичність убивці та злочини, які закидали Петлюрі.
Його несправедливо звинуватили. А попри те… Після Другої світової виявилося неможливо спокійно розібратися з цим убивством. З одного боку, на заваді щоразу ставав образ скривдженої, беззахисної меншини, яка зважилася на помсту. Із другого – Західна Європа й, зокрема, Франція зазнали шоку від масового винищення євреїв. Не забуваймо також величезного впливу комуністів і тих інтелектуалів усередині країни, що були їм ідеологічно близькі... Отже, після 1945 року стало ще важче переглянути справу Петлюри суто в історичному, документальному, беземоційному форматі. Ніхто не хотів дізнаватися, що це була за людина й чому вона загинула. Спрощення стало шаблоном. Розповім випадок, який стався зі мною в одному з видавництв. Я зауважив, що невдовзі маю одружитися з українкою. Один зі співробітників тут-таки відгукнувся: «Коли ми з братом були нечемні, – пригадав він, – бабуся нас сварила «петлюрами»». Це добре узагальнює ставлення до справи Петлюри з боку французів: краще б її не було.
У. Т.: Чи правомірно було б припустити, що виправдання вбивці – своєрідна реакція суспільства на справу Дрейфуса? Процес проти цього французького офіцера юдейської конфесії спричинив наприкінці ХІХ століття бурхливі суперечки. Може, під час розгляду справи Шварцбарда французи воліли самим собі довести, що вони змінилися, позбулися ксенофобії?
– Гадаю, ви маєте слушність. Був, очевидно, цей комплекс Дрейфуса. Назвемо його так. До того ж убивця єврейського походження протистояв лідерові націоналістів із країни, якої Франція практично не знала, але яка ускладнювала взаємини з Росією... А як ставитися до червоної Москви, Париж тоді теж не визначився. Усі західні країни в той час хоча де-факто й визнавали перемогу червоних, проте не мали щодо більшовицької влади чіткої стратегії. Британія, Франція, США казали собі тоді: найкраще сприйняти факт, що цар ніколи не повернеться, й розпочати з новою владою економічні відносини. Тобто, з одного боку, існував цей комплекс Дрейфуса переважно в колах інтелігенції, з другого – зростав вплив єврейської громади в лівих інтелектуальних колах, із третього – робили своє і французькі комуністи, які зовсім не хотіли, щоб про Симона Петлюру та його боротьбу забагато говорили й думали. Бо для них кожен, хто постав проти червоної влади, – це ворог, якого не шкода знищити. Комуністи не були зацікавлені, щоб справа голови Директорії стала трибуною для французьких українців, щоб їх почули.
ЛОГІКА «ЧЕРВОНОЇ ПОМСТИ»
У. Т.: Працюючи над своїми романами, ви студіювали історичні документи 1920-х років. Наскільки великий вплив справляв Комінтерн на французькі політичні та інтелектуальні кола? Як ви пояснили собі той факт, що на підтримку Шварцбарда записалися виступити свідками чимало відомих французів, які не тільки не знали особисто ані жертви, ані вбивці, а й до України ніколи не їздили і свідками погромів юридично бути не могли. Хіба що експертами...
– Я не маю залізних доказів. Але, як на мене, справа Петлюри вписується в логіку «червоної помсти». Починаючи, гадаю, від 1923–1924 років, коли більшовики реально взяли владу, з’явилася очевидна політична воля фізично винищувати всіх, хто міг би утворити організовану опозицію. Від керівництва УНР до анархістів та білих генералів, соціал-революціонерів... За ними також полювали. І ця «червона помста», як бачиться, припинилась аж по закінченні Другої світової. Коли Сталін, користаючись із окупації половини Європи й половини Німеччини, зумів дістатися до багатьох опонентів. І, зокрема, тих білих генералів, які помилково погодилися воювати в німецькій армії. Тих, хто втік від нього в 1920-ті роки і опинився в Італії, Франції, Югославії в 1930-х. По війні союзники видали цих людей Сталіну, хоч ідеологічно вони воювали не за фашизм, а проти більшовизму. Отже, очевидно: всупереч тому, що нам так довго розповідали, замах на Петлюру не є індивідуальним феноменом. Навіть коли припустити, що вбивця діяв самостійно, – тільки-но більшовики дізнались би про цей проект (а той його не приховував), вони все зробили б, щоб йому допомогти! Бо це збігалося з їхнім інтересом. Не стало Петлюри – і український зарубіжний рух було обезголовлено. Ми не знаємо, як розвивалися б події, якби він прожив іще 20–30 років. Може, й не було б такого масштабного розбрату в нації? Тому замовлення з Москви видається логічним. Чому ще це вбивство було таким проблемним для французької політичної та судової влади? Зазвичай більшовицькі агенти під час спецоперацій не попадалися. Білого генерала Євґєнія Міллера, наприклад, сталінські агенти викрали 1937 року дуже професійно. Були й інші. Ще одного білого генерала, Алєксандра Кутєпова, теж таємно вивезли з Парижа до Москви й стратили. Але Шварцбарда заарештували на місці злочину...
У. Т.: Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Пьотр Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США...
– Треба мати на увазі, що період між двома світовими війнами породив чимало авантюристів та найманців. А також міфоманів. Можливо, ми ніколи не дізнаємося, ким насправді був Самуїл Шварцбард? Сплячим агентом більшовиків чи людиною, яка сподівалися втекти від себе, від свого минулого, від співпраці з червоними? Анархістом чи релігійним містиком, яким він намагався видатися слідству? До речі, можна бути міфоманом, авантюристом і найманцем в одній особі.
У. Т.: Повернімося до французького бачення боротьби українців за незалежність. Була перша революція 1917–1920-го, потім УПА, і за кожним разом – хвиля імміграції до Франції. Чому цих людей практично ніколи не чули?
– З УПА ще важче. У справі Петлюри принаймні є особа, яка боролася за свою справу, а заодно з нею ще десятки тисяч людей. Армія УНР налічувала в різні часи від 30 тис. до 100 тис. вояків. Отже, маємо втілення боротьби. Але про Бандеру говорити сьогодні у Франції куди складніше. Це період Голокосту, і радянська пропаганда багато попрацювала над тим, щоб кожен українець, який бився зі зброєю в руках також проти Червоної армії, але передусім проти гітлерівців, угорців, румунів, видавався вбивцею євреїв. Отже, говорити про українську збройну боротьбу між 1939-м та 1956-м іще проблематичніше.
У. Т.: Але ж ви у своєму останньому романі пишете про УПА...
Саме так. Мені став у пригоді паралельний світ, який я вигадав, аби розповісти цю історичну правду. Дія відбувається в іншому вимірі. За моїм задумом, Західна й Східна Європа живе з різницею в часі у 80–40 років. Це художнє відображення тієї манії величі, яку перша дуже давно культивує стосовно другої. Йдеться не лише про росіян чи українців – про всіх східних європейців. Цього навіть не приховують. Із країнами третього світу поводяться обережніше, бо спрацьовує комплекс колоніального минулого. А Східну Європу можна відверто зневажати. Друга лінія – це справді твердження, що проблем не вирішено. І якби все відбувалося нині, до подій знову поставилися б спрощено й абсурдно. Франція і далі не знала б, що робити з Україною. Як, можливо, й інші європейські держави.
ДО РЕЧІ
Офіційний Київ не побажав ушанувати пам’яті Симона Петлюри
Симона Петлюру поховали рівно 85 років тому, 30 травня 1926-го, на паризькому цвинтарі Монпарнас. На роковини його загибелі українська громада постійно збирається там, щоб відправити панахиду. По відновленні Незалежності до могили Головного Отамана стали приходити й вітчизняні дипломати. Спершу – переважно військові аташе, а згодом і посли. Подеколи з квітами або жалобними вінками «Від українського уряду». Цього року офіційний Київ проігнорував ушанування пам’яті керівника Української Народної Республіки. «Не було ані дипломатів, ані квітів», – зазначає Ярослава Йосипишин, директор бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. «Може, воно й на краще», – кажуть місцеві представники діаспори. – Немає тієї кар’єристської нещирості, яку часом бачили. Тепер видно, хто є хто і хто з ким». У неділю, 29 травня, траурну літургію на Монпарнасі спільно відслужили православний єпископ, протопресвітер Борис Хайневський, єпископ УГКЦ у Франції Михайло Гринчишин та парох автокефального українського храму Св. Симона в Парижі отець Сергій Герасименко.
16:13 19.06.2011
едет Москвич в автобусную экскурсию по Западной Украине,приспичило по маленькому,водитель остановил,не успел закончить турист -а автобус уже уезжает. Идёт по "враждебной земле",оглядывается,впереди по дороге видит людей, Подходит и пытается на Украинском спросить: Хлопцы а дэ тут "останивка"???
в ответ:
Зупынка дали,а ты москалыку вже прыйихав.
08:47 20.06.2011
Інше селянство Останній спалах збройної боротьби селян за особисті й національні права на землях Центральної та Східної України був на початку 1930-х.
Сьогодні найрадикальнішою формою боротьби нашого селянства є тимчасова відмова здавати молоко за неприйнятними цінами. Схоже, ніщо вже не може розбурхати тихе болото «розселяненого» свого часу українського села: ані п’яні полювання на людей пострадянського латифундиста з почетом, ані щорічні цінові ігри зернотрейдерів, ані систематичні знущання заготівельників. У сучасній постколгоспній державі саме із селянами, на відміну від журналістів, шахтарів чи приватних підприємців, сильні світу цього не виказують аніякісінького наміру рахуватися. Українські дядьки, чого не скажеш про європейських фермерів, не блокують автострад сільгосптехнікою, не заливають молоком Верховної Ради. Та найцікавіше, що зі звичайних шкільних підручників історії ми знаємо зовсім інше селянство. Саме воно, останнє серед усіх соціальних верств, продовжувало боронити людську і національну гідність, завдаючи болючих ударів радянській владі.
Подільська буря
Після практично повної асиміляції наших еліт у Російській імперії вже до кінця ХVIII століття історія українського опору надовго стала історією селянства. Саме його спротив соціально-економічним заходам радянської влади на початку 1930-х років став останнім спалахом збройної боротьби за особисті й національні права на землях Центральної та Східної України. Народну війну 1920-х років було припинено на цих теренах не в останню чергу завдяки суттєвим поступкам селянству в рамках НЕПу. Аж у березні 1926-го звіт Державне політуправління УСРР повідомив, що «політичному бандитизмові» покладено край. Утім, невдоволення селянства соціально-економічною політикою радянської влади знову почало наростати від 1927-го й досягло апогею взимку-навесні 1930-го після першої хвилі суцільної колективізації та розкуркулення. Розпочалися масові заворушення практично на всій території радянської України. У деяких місцях спалахнули справжні збройні повстання. Вже наприкінці зими 1930 року масовою непокорою було охоплено 16 округів, зокрема всі 11 прикордонних. До 10 березня бунти поширилися вже на 18 округів УСРР. Лише в Тульчинському, Могилів-Подільському та Вінницькому ДПУ зареєструвало 81 збройний виступ.
27 лютого голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький прибув до Шепетівки, наказавши туди й до Козятина стягнути підпорядковані йому війська. Розгортання повстанського руху в прикордонному Шепетівському окрузі неабияк турбувало керівництво УСРР. 3 березня в селі Кузьминці Теофіпольського району виник повстанський загін чисельністю до 200 осіб, озброєних гвинтівками, обрізами та холодною зброєю, що діяв у тому ж таки Теофіпольському й Антонінському районах. Про масштаби виступу можна судити з того, що на 6 березня він охопив понад 10 сіл лише Антонінщини. На боротьбу з повстанцями було кинуто загін курсантів київської школи міліції та батальйон кавалерії з кулеметним взводом. На придушення збройного повстання в селі Михайлівка Дунаєвецького району Кам’янецького округу влада мусила вислати полк кінноти й артилерію. На початку березня Балицький береться придушити селянські заворушення у п’яти прикордонних районах Одеського округу. У Червоноповстанському районі сформувалися збройні загони, які тимчасово встановили свою владу в селах Яськи, Троїцьке та Градениці, розташованих на березі Дністровського лиману на кордоні з Румунією. У Яськах роззброїли міліцію, тяжко поранили 10 більшовиків і активістів. Відбулися сільські сходини, де висунуто було вимоги повернути куркулів та їхнє конфісковане майно, розпустити колгоспи, роздати насіннєвий матеріал, видати для народної розправи представників комуністичної сільської влади. У Граденицях повстанці спробували ліквідувати заставу й відкрити кордон. Жителі села Яськи організували загін під проводом колишнього підпрапорщика царської армії Войтенчука. Вони перекопали вулиці, щоб перешкодити кінноті, край церкви встановили дротяну загорожу, пошкодили телефонний зв’язок на кордоні. У середині березня Балицький керує придушенням селянських повстань на Поділлі, у його розпорядження, окрім частин ДПУ, надійшли значні сили регулярної армії. Про масштаби заворушень свідчить повідомлення голови ДПУ із Тростянця (Тульчинський округ) до Харкова від 16 березня 1930 року: «Вчора приїхав до Тульчинського округу. Весь округ охоплений хвилюваннями та повстаннями. Із 17 районів округу уражені 15. На сьогодні хвилювання відбуваються у 153 селах. Радянська влада повністю вигнана з 50 сіл, де замість сільрад здебільшого обираються старости. Колгоспи ліквідовані у більшості сіл округу… У деяких селах – збройні виступи. Вириті окопи навколо сіл, які зайняті озброєними людьми. В деяких селах співають «Ще не вмерла Україна» і викидають гасла «Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна». Картину тотальної війни з радянською владою підтверджують записи наркома Робітничо-селянської інспекції СРСР Ґріґорія Орджонікідзе, зроблені в березні 1930-го: «…у трьох округах: Тульчинському, Шепетівському й Могилівському справжнє селянське повстання. Повстання придушене за допомогою збройних сил, з використанням кулеметів і подекуди гармат… В інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському) такі ж бунти».
Павлоградське повстання
Одним із найпотужніших на Сході України стало збройне повстання селян у квітні 1930 року на Дніпропетровщині, відоме як Павлоградське (за назвою району, де відбувалися основні події). 2009 року побачила світ присвячена йому збірка документів і матеріалів, що містила засекречені раніше дані ГДА СБУ та свідчення очевидців і їхніх нащадків. Центрами руху стали Богданівка й Тернівка. Групи, що стихійно формувалися в інших місцевостях, орієнтувалися на ці два села. Метою повстання було повалення радянської влади. Хоча більшість організаторів і активістів того виступу були етнічними росіянами, метою його проголосили здобуття свободи, «коли буде забрана вся Україна». Ватажки селян розраховували на те, що повсюди в Україні існують численні повстанські групи, в будь-який момент готові їх підтримати. Сподівалися також на допомогу міліції та військових частин. Спершу планували захопити місто Павлоград, де на базі місцевого полку Червоної армії проходили військову підготовку односельці-допризовники. Далі мали намір рухатися на Дніпропетровськ. Вірили в можливість революції всеукраїнського масштабу. 4 квітня на хутір Осадчий прибули близько 30 осіб із Богданівки на чолі з Архипом Воронкіним, Іваном Аксьоновим та Іваном Шелеповим. Наступного дня до них приєдналися хуторяни. Озброєні старими гвинтівками, обрізами, мисливськими рушницями, кілками й вилами, повстанці розпочали ліквідацію органів більшовицької влади, радянського й партійного активу. Прибувши пополудні до Богданівки, вони вдарили у дзвони, закликаючи місцевих жителів іти на Павлоград. Селяни взяли під контроль міст між Богданівкою і Тернівкою, обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників із районною та обласною владою. Інший загін повстанців, поквитавшись із червоними активістами на хуторі Богдано-Вербки, вирушив до Тернівки, де поповнився місцевими селянами. Третя група з хутора Сонцеве також виступила 5 квітня й намагалась об’єднатися з богданівськими соратниками. Антирадянське повстання охопило села й хутори переважно Павлоградського, Близнюківського та Петропавлівського районів. Про ці події керівництво округу дізналося 5 квітня опівдні. Перші суперечливі повідомлення не на жарт налякали владу. В інформації, що надходила з районів, фігурувала різна кількість повстанців – від 30 до 1 тис. осіб. Проти них було кинуто загін депеушників на чолі із заступником начальника Дніпропетровського окружного відділу Зиновієм Галицьким. Їм допомагали 200 міліціонерів, зокрема й 58 кінних. Боротьба ДПУ та міліції з погано озброєними, непідготованими й слабо керованими людьми тривала впродовж 5–6 квітня й закінчилася поразкою селян. За підрахунками ДПУ, від рук повстанців загинуло 30 осіб. Самі селяни втратили 13 осіб убитими, п’ятьох було поранено.
Про придушення бунту голова ДПУ УСРР Балицький відзвітував генсеку ЦК КП(б)У Станіславові Косіору. Окрім інформації про втрати, вбитих і захоплених у полон селян, у звіті наголошено було на факті, що керівники «банди» намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України. За участь у виступі до відповідальності було притягнуто 210 осіб. 27 повстанців стратили. Звільнено було лише 19, решта отримала терміни ув’язнення від трьох до 10 років.
Зачистка голодом
Відчайдушний опір українських селян, які боронили свою людську гідність і звичний для себе господарський уклад, змусив вище партійно-державне керівництво СРСР тимчасово скоригувати плани соціально-економічних перетворень. Та сили, вочевидь, були нерівні. Упродовж попередніх років органи безпеки практично роззброїли селян. Балицький не без задоволення зазначав, що лише в деяких випадках повсталі були з мисливськими рушницями. Та, навіть незважаючи на погане забезпечення й організацію, за підрахунками дослідників, упродовж лише 1930 року ДПУ зафіксувало понад 4 тис. масових селянських виступів, у яких узяло участь близько 1 млн осіб. Історія активного опору практично закінчилася після жорстокої пацифікації українського села голодом-геноцидом. Навколо теми Голодомору 1932–1933 років нині не вщухають політичні баталії, та очевидним є те, що його організаторам, окрім соціально-економічного, вдалося досягти й надзвичайно важливого соціально-психологічного ефекту: воля українського селянства до будь-якого опору на спустошених смертю теренах була остаточно зламана. Парадокс, але в сучасній Україні, де злочинна сутність Голодомору, попри всі спроби вкотре ревізувати національну історію, поки що не піддана сумніву, ті, хто найдієвіше протистояв цьому злочину, й досі залишаються не реабілітованими.
10:28 21.06.2011
Напередодні 22 червня «Наша Україна» закликає всю громадськість України до мудрості і зваженості проти будь-яких, інспірованих ззовні провокацій.
70 років тому дві тоталітарні імперії, які до цього були союзниками, розпочали війну за панування над світом.
Для нашого народу війна з державами фашистського блоку розпочалась 14 березня 1939 року, коли армія Карпатської України вступила в нерівний бій з військами союзника гітлерівської Німеччини адмірала Хорті. Український народ уже воював проти фашистів у той час, коли Радянський Союз та нацистська Німеччина ще були союзниками.
Наш народ опинився на лінії вогню між двома агресорами, став заручником цієї війни і заплатив за свою свободу жахливу ціну в 10 млн. людських життів.
Пам’ять про ці жертви є для нас святою.
08:56 22.06.2011
Пасинки перемоги Після закінчення війни солдати-інваліди були ізольовані від стороннього ока
На сьогодні все ще мало відомо про ціну перемоги для українців. Донедавна бракувало навіть точних даних про кількість інвалідів війни в УРСР після капітуляції нацистської Німеччини. Як жила саме ця частина фронтовиків у нелегкий повоєнний час, відомо хіба що з нечисленних похмурих спогадів очевидців. Однак сьогодні відтворити умови життя цих людей дають змогу архівні документи.
«Заплановані» інваліди
Радянський уряд ретельно готувався до збройного конфлікту з Німеччиною. Зайвим підтвердженням тому є унормування порядку грошових виплат інвалідам війни. 16 липня 1940 року Раднарком СРСР ухвалив постанову №1269 «Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби та їхнім сім’ям»». Послідовників Віктора Суворова, може, зацікавила б дата прийняття ще одного документа, що регламентував соціальне забезпечення покалічених військових. Ідеться про постанову РНК СРСР №1474 «Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім’ям». Постанова про виплати майбутнім інвалідам із генеральськими та офіцерськими званнями ухвалена сталінським урядом 5 червня 1941-го. Статус інваліда Вітчизняної війни надавали і скасовували лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕКи). Фронтовик міг не тільки отримати його, а й утратити після чергового переогляду в інстанції районного або міського рівня. Несподівано великий потік покалічених військових у перші роки війни змусив владу уважніше придивитися до відповідної категорії. Партфункціонери дійшли висновку, що вона «застаріла», а інвалід ВВВ куди інтенсивніше пристосовується до життя, ніж, наприклад, інвалід праці. Нові експертні підходи втілились у «Положення про ЛТЕК» від 5 грудня 1942 року, яке суттєво обмежувало можливості надання відповідного статусу фронтовикам. Досить згадати вимогу до інвалідів Вітчизняної війни ІІ і ІІІ груп щокварталу проходити переогляд у ЛТЕКах. Якщо ж фронтовик не з’являвся на огляд, це давало привід соцзабезові знімати його з інвалідності й пенсійного забезпечення. Привид голоду влітку 1946року змусив багатьох солдатів Другої світової, які мали серйозні ушкодження або захворіли від бойових ран уже після війни, піти до соцзабезів із надією отримати інвалідність і незначну, але стабільну пенсійну допомогу. Як наслідок – у республіці побільшало неповносправних громадян на місцевому обліку. У вересні 1946-го на їхнє утримання знадобилося 628 тис. крб. Бюджет Мінсоцзабезпечення УРСР виявився не готовим до цього. Тієї самої осені сталінське керівництво в умовах поширення голоду ухвалює постанови щодо тотальної економії грошових, матеріальних ресурсів і, насамперед, хліба. В такій ситуації домогтися від Москви більшого фінансування фонду пенсійного забезпечення інвалідів-фронтовиків було для партійно-урядового керівництва УРСР неможливим, а старання зробити це – небезпечним. Вихід із ситуації знайшли «геніально» простий: не можна примножити фонд – скоротімо кількість ветеранів, які перебувають на обліку, щоб не платити їм пенсії. Політбюро ЦК КП(б)У встановило, що ЛТЕКи «завищували» групу інвалідності, а то й давали її «здоровим» фронтовикам. Хитромудрий хід не викликав заперечень у Кремлі. Для успіху «операції» керівництво республіки швидко провело грандіозну кадрову чистку органів соціального забезпечення і складу комісій. Новопризначених завідувачів районних та міських соцзабезів включили до партноменклатури. Соцзабезівці й лікарі-експерти отримали відповідні настанови. МСЗ УРСР ініціювало масовий позачерговий переогляд інвалідів у ЛТЕКах. Упродовж 1946–1948 років цей статус утратили понад 171 тис. фронтовиків. Трохи не третина всіх його носіїв у повоєнній Україні.
Фронтовиків – до праці!
Пенсія інваліда рядового складу в перші роки по війні була невисока (в середньому 147 крб). До того ж неповносправні учасники бойових дій, які мешкали на селі, отримували пенсії на 20% менші, ніж у містах. Від 1948 року навіть ті мізерні 115 крб колгоспникам-інвалідам війни ІІІ групи видавати перестали, а грошову виплату міським жителям із таким самим статусом переклали на фонди соціального страхування підприємств, які здебільшого не мали для цього коштів. До грудня 1947 року пенсія інваліда Вітчизняної війни була певною мірою захищена від інфляції картковою системою. Це давало змогу купувати продукти за «пайкову», найнижчу ціну. Але основна частина фронтовиків мусила придбавати за свою пенсію найнеобхідніше на ринку. Вартість харчових продуктів на особу більш ніж удесятеро перевищувала місячну пенсію. Неповносправний та його родина потребували ще й інших товарів. Зокрема, чоботи на ринку коштували 3 тис. крб.
Що ж до працевлаштування покалічених військових, то партійно-урядове керівництво України виявило тут більше ініціативи, ніж у питанні пенсійного забезпечення. 95% інвалідів Вітчизняної війни 1949 року працювали. Навіть 35% тяжко травмованих представників І групи отримали робоче місце. Економіка СРСР майже завжди відчувала дефіцит робочої сили. А після великих людських утрат у Другу світову потреба в робочих руках зросла в кілька разів. Тож соцзабези не завжди рахувалися з бажаннями фронтовиків. Близько чверті інвалідів, які працювали, отримали малокваліфіковану роботу із зарплатою, нижчою, ніж вони мали до ушкодження. Інвалід Вітчизняної війни ІІІ групи, який відмовлявся працевлаштовуватися на місце, запропоноване соцзабезом, утрачав статус і відповідно пенсію. Про поліпшення умов праці для покаліченого, скорочення робочого часу чи підвищення розцінок за вироблену ним продукцію не йшлося.
«Кому война, а кому мать родна!»
Найбільшим дефіцитом після Другої світової, окрім продуктів, залишались одяг і взуття. Ситуацію рятували так звані американські й канадські «подарунки». Цю безоплатну допомогу країн-союзників розподіляли через соцзабези. Архівні документи показують, як на центральних міністерських та обласних соцзабезівських базах починався процес цинічного розтринькування якісного закордонного одягу та взуття «потрібним» людям із місцевого партійного, радянського й комсомольського активу. Ось типовий факт. Дружина одного львівського керівника управління НКВС за кілька відвідин бази місцевого облсоцзабезу відібрала собі близько 70 предметів одягу та взуття, серед яких було 14 жіночих пальт. Навіть сьогодні вражають запити цієї високоповажної пані. Потім закордонні речі проходили «сито» районного рівня, і тільки після цього їх видавали частині інвалідів війни. Але й тут не все було гаразд. Часто одяг і взуття понад норму отримували крикуни та нахаби, які вміли грюкати милицями по столу, кричати й погрожувати. Скромні й тихі ветерани залишалися ні з чим. Звичайно, не забували про свої потреби й деякі керівники районних та міських соцзабезів.
Змушені до жебрацтва
Більшість інвалідів у неймовірно складних матеріальних умовах повоєнної України виявили силу духу, зберегли людську гідність і солдатську честь. Однак чимало тяжко травмованих, покинутих родинами й духовно надломлених ветеранів долучились до спільноти жебраків. Явище старцівства серед неповносправних фронтовиків вимушені були визнати навіть партфункціонери. Знав про це й Микита Хрущов (тоді перший секретар ЦК КП(б)У). Із жебрацтвом почали «безкомпромісну боротьбу». Щоправда, долали наслідки, а не причини. Вже у другій половині 1945 року Хрущов віддав усний наказ голові Республіканської комісії сприяння інвалідам Вітчизняної війни офіцерського складу спільно з міліцією провести спеціальні рейди базарами Києва та інших міст України для виявлення покалічених громадян, які жебрають. Далі їх забирали з ринків і відсилали до інтернатів для інвалідів Вітчизняної війни або до будинків інвалідів. Перед відправкою затриманих групували по кількасот в одному місці, яке ретельно охороняли від небажаних свідків. Дехто, випадково опинившись у заборонених точках, назавжди запам’ятав моторошну картину цієї маси людських обрубків, які кричали, плакали, обурювалися, проклинали. Учорашніх жебраків-інвалідів війни намагались якось прилаштувати в житті. Але невдовзі на вулицях міст, залізничних станціях та базарах знову з’являлися старці у військовій формі з орденами. «Зачистки» повторювалися знову. Звідси й враження, що інваліди війни, котрі жебрали, «зникли з вулиць в один момент». Архівні документи вказують на те, що проблема існувала впродовж усіх повоєнних років. Чи могла держава суттєво поліпшити становище покалічених творців перемоги в ті важкі часи? Сьогодні ми знаємо, що не тільки могла, а й зобов’язана була це зробити. Однак непомірно великі матеріальні, фінансові й людські ресурси сталінське керівництво спрямовувало на інше – на розбудову військової могутності Країни Рад задля амбітної мети поширення соціалізму в усьому світі.
12:54 22.06.2011
Світла подія.
Учора в Києві відкрили Український дім Біблії й презентували Четверте повне видання українського перекладу Книги Книг. Події приурочені до 20-ліття Українського Біблійного товариства (УБТ). Це — міжконфесійна організація (подібні є у 149-ти країнах світу), мета якої — переклад, випуск і розповсюдження Старого і Нового Заповітів. До її складу входять провідні церкви України православного, католицького та протестантського віросповідань. — Четвертий повний переклад Старого Завіту і Євангелія — повний слов’янський канон, — зазначає отець Рафаїл ТУРКОНЯК.— Попередні мали єврейський канон або канон Римо-католицької церкви. Тобто, вперше можна знайти всі книги, які належать до слов’янського письма.
