Тема для наших друзей-украинцев ( українською мовою )
19:28 28.06.2011
Як Совєтський Союз 70 років тому «визволяв» Фінляндію 25 червня 1941 року сталася подія, яка виглядала цілковитим абсурдом з раціонального погляду.
У той час, коли Червона армія вочевидь зазнавала поразки у Білорусі та Прибалтиці, а прикордонні бої на українській території набули неабиякої гостроти, совєтське командування добровільно відкрило ще один фронт, здійснивши збройну агресію проти Фінляндії. Того дня на світанку півтисячі совєтських бомбардувальників, штурмовиків та винищувачів завдали удару по десятках фінських аеродромів, а заодно – по заводах, залізничних вузлах та по житлових кварталах Гельсінкі й низки інших міст. Літаки сідали, заправлялися і знову злітали. Масовані удари тривали дві доби, потім їхня інтенсивність дещо зменшилася, але все одно повітряний наступ радянських ВПС тривав майже тиждень. Результати його з суто воєнного погляду були нульовими, якщо не відверто негативними. Були втрачені десятки бомбардувальників, збитих фінськими та своїми ж винищувачами (таке у ті дні траплялося часто – скажімо, славетний російський ас Алєксандр Покришкін почав бойовий шлях, збивши бомбардувальник Су-2). У політичному ж сенсі результат був очікуваним: «Відбулися повітряні нальоти проти нашої країни, бомбардування незахищених міст, вбивства мирних жителів – все це ясніше, ніж будь-які дипломатичні оцінки, показало, яким є ставлення Совєтського Союзу до Фінляндії», - заявив депутатам парламенту прем’єр Юкко Рангель. Увечері того самого 25 червня фінський парламент оголосив, що країна перебуває у стані війни з СССР. Але що цікаво: за три дні до початку масованих нальотів, увечері 22 червня, посол СССР у Гельсінкі Павєл Орлов заявив про те, що совєтський уряд поважатиме нейтралітет Фінляндії. Що ж стосується самого 25 червня, то авіаційні атаки на країну Суомі, які невдовзі були підтримані сухопутними, не супроводжувалися оголошенням війни – ані цього дня, ані взагалі коли-небудь. Іншими словами, якщо улітку 1941 року хтось на когось напав без оголошення війни, то це був саме Совєтський Союз... Розплата за цей акт агресії виявилася страшною. Звісно, не для Сталіна чи його оточення, а для червоноармійців та молодших командирів і цивільного населення другого за величиною міста СССР – Ленінграду. А разом із усіма підданими більшовицької імперії – і для українців, яких у складі Червоної армії в різні періоди війни було від 1/6 до 1/3 і яких у немалій кількості «планові переміщення робочої сили», узвичаєні в совєтській мобілізаційній економіці, привели до міста на Неві.
ПЕРША СОВЄТСЬКО-ФІНСЬКА: «ВИЗВОЛЕННЯ» НЕ СТАЛОСЯ
Друга світова війна розпочалася для українців уранці 1 вересня 1939 року, коли в лавах Війська Польського жолнежі-галичани й волиняни зустріли вогнем нацистських агресорів, а літаки Люфтваффе здійснили нальоти на Львів, Луцьк, Ковель, Сарни та інші міста. Невдовзі у «визвольний похід» на Захід, втілюючи у життя домовленості пакту Молотова-Ріббентропа, рушили Український та Білоруський фронти Червоної армії. Діяли у ті дні й боївкарі ОУН – як проти польських, так і проти совєтських військ. Але якщо у ті трагічні дні принаймні частина українців намагалася свідомо боротися за національні інтереси так, як вона їх розуміла (по всі «три боки лінії фронту»), то наступний епізод – агресія СССР проти Фінляндії – пов’язаний із використанням українців виключно як «гарматного м’яса» одного із двох червонопрапорних тоталітарних режимів.
...Сосняком по откосам кудрявится Пограничный скупой кругозор. Принимай нас, Суоми - красавица, В ожерелье прозрачных озер!... Ця пісня з професійно написаними мелодією і текстом, видається, незнайома більшості читачів Тижня. Воно і не дивно – йдеться про твір, написаний на замовлення ідеологічного відомства ВКП(б) за кілька місяців до нападу на Фінляндію, в якому цілком прозоро і навіть, сказати б, чесно формулювались цілі військової операції, про які після її завершення в СССР намагалися не згадувати. А саме – не «пересування кордону подалі від Ленінграду», як говорилося потім, а встановлення у Суомі маріонеткового режиму. Ну, а далі буде (коли настане слушний час) приєднання її до Совєтського Союзу... І тоді, 30 листопада 1939 року, СССР війну Фінляндії не оголошував. Він тільки «допомагав» маріонетковому уряду так званої «Фінляндської демократичної республіки» на чолі з комінтернівцем Отто Куусиненом у боротьбі з «білофінами» (всіма тими, хто волів незалежності і демократії для своєї країни, із законним урядом цієї країни). Заклик згаданої пісні – мовляв, відкривайте широко нам ворота, а ми поможемо вам розправитися з «ворогами народу», - не здобув відгуку у серцях фінів. Тож Зимова війна стала страшною і кривавою – передусім для червоноармійців. І це попри те, що Червона армія ретельно готувалася до походу на Гельсінкі. Не лише пісні розучувалися – війська невтомно навчалися діяти у бойових умовах, під Ленінград підтягувалися війська, які здобули досвід у боях на Халхін-Голі та під час «визвольного походу». Але з’ясувалося, що Червона армія, попри всю попередню підготовку, не здатна успішно вести бойові дії проти енергійного та самовідданого противника. І тоді потяглися до фронту ешелони з різних кінців Радянського Союзу, що везли на поле бою кращі дивізії та бригади. Загалом із Київського й Одеського військових округів були перекинуті на північний захід 12 дивізій та частини підсилення. Але це не допомогло. Фінляндія так і не стала совєтською, Сталіну вдалося тільки відірвати від неї деякі території; серед загиблих червоноармійців (досі невідомо, скільки їх було – історики називають цифри в діапазоні від 128 до 340 тисяч) щонайменше чверть була з України. Що ж, бути гарматним м’ясом – це типова доля націй, які не мають своєї державності, а змушені слугувати чужим режимам.
НАКАЗАНО: «ВИЗВОЛИТИ» ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ!
Не встигла закінчитися одна війна, як у Кремлі почали готуватися до нової. 18 вересня 1940 року нарком оборони СССР маршал Тимошенко і начальник Генштабу генерал Мерецков направили на ім’я Сталіна і Молотова доповідну записку № 103203 «Міркування щодо розгортання Збройних сил Червоної Армії на випадок війни з Фінляндією» – ясна річ, цілком таємну і в одному примірнику. Йшлося про намір рішучими ударами зайняти всю територію Фінляндії включно із столицею і раз назавжди вирішити «фінське питання». Для цього на театрі воєнних дій мало бути розгорнуто 46 стрілецьких дивізій, 78 авіаполків, 13 артполків РГК, 3 танкові бригади та один механізований корпус. Загальну кількість літаків, які мали залучатися до операції, автори «міркувань» визначили в 3900 одиниць (що, до речі, в півтора рази більше, ніж було вранці 22 червня 1941 року у складі всіх трьох повітряних флотів Люфтваффе, зосереджених на Східному фронті). В оперативному тилу передбачалося мати дві резервні стрілецькі дивізії, а також бути готовими перекинути по 7 дивізій із Західного і Київського військових округів. Одночасно у доповідній записці йшлося про розробку оперативних планів розгортання для бойових дій проти Румунії і проти Туреччини». Ці плані досі не розсекречені – очевидно, тому, що, як й у випадку війни проти Фінляндії, у них ішлося про неприховану агресію та намір окупувати ці країни. Розробка планів воєнних дій супроводжувалася таким шаленим політичним тиском на Фінляндію, що і дурень би здогадався, чого прагне Кремль. Тим більше, що тоді ж була створена Карело-Фінська союзна республіка, в якій власне фінів практично не було, отже, вона являла собою типову «заготовку» для приєднання до неї всіх фінських земель, тим більше, що її очолили недавні «лідери» сакраментальної «демократичної Фінляндії»... За цих обставин офіційний Гельсінкі змушений був шукати підтримки у Берліні, оскільки ані британці, ані французи, ані американці, які до цього підтримували Фінляндію, за нових умов (після поразки Франції та відступу британських військ на острови) допомогти фінам не могли. Втім, спілка із Німеччиною не призвела ані до згортання парламентської демократії, ані до запозичення расистських ідей (нечисленні євреї країни продовжували бути її повноправними громадянами – обіймати державні посади, служити у війську тощо), ані до розриву дипломатичних відносин із Британією і США. Врешті-решт на території країни з’явилися німецькі війська – транзитом до північної Норвегії. За цих умов Червона армія так і не рушила у новий «визвольний похід» восени 1940 чи навесні 1941 року. А у червні 1941 року у північній Фінляндії з’явилися спершу дві піхотні дивізії Вермахту, потім – після 22 червня – ще дві. Плюс десять німецьких винищувачів і шість розвідувальних літаків, розосереджених на трьох фінських аеродромах. При цьому станом на 25 червня 1941 року жодних союзницьких угод між Німеччиною і Фінляндією не існувало, бойових дій проти Червоної армії з фінської території не велося. Ба більше: після початку німецько-совєтської війни уряд офіційно оголосив Фінлянді. Нейтральною державою. Іншими словами, існувала реальна можливість досягнення з державним керівництвом цієї країни (за сприяння нейтральних на той час США) домовленостей, за якими в обмін на повернення загарбаних після Зимової війни територій Фінляндія залишилася б поза війною, а війська Німеччини відступили б геть (остання не мала двох десятків зайвих дивізій, щоб воювати ще й із фінами).
Проте Сталін обрав війну.
КРАХ «ВИЗВОЛИТЕЛІВ»
Власне, Червона армія розпочала розгортання для наступу на Фінляндію ще 17 червня 1941 року. Саме тоді піднята по бойовій тривозі з-під Пскова почала свій рух до полярного кола 1-а танкова дивізія Червоної армії. За заздалегідь підготовленими планами, вона повинна була наступати вздовж залізниці Алакуртті-Кеміярві-Кемі та вийти до Ботнічної затоки, розрізавши Фінляндію на дві частини. Вивантаження з ешелонів дивізія розпочала 24 червня, а в бій вступила 30 червня, перейшовши фінський кордон. Щоправда, просунулися совєтські танкісти лише на кілька кілометрів. Ще меншими виявилися успіхи 10 мехкорпусу, у складі якого було понад півтисячі танків, у районі між Виборгом та Ладозьким озером. Атаки невеликими силами на невелику глибину із негайним відступом на свою територію у разі, якщо фіни відкривали вогонь – от і все. При цьому фінська армія на зазначених ділянках фронту не мала жодного танка (загалом же війська Червоної армії у червні 1941 року мали десятикратну чисельну перевагу у танках над фінами)... Але не хотілося йти совєтським танкістам «гремя огнем, сверкая блеском стали» на ворожу територію, які б грізні накази не йшли від командування. А от наступ на початку липня німецького 36-го армійського корпусу танкісти 1-ї танкової дивізії зірвали. Особливо вдало вони діяли проти есесівської моторизованої бригади «Норд» – та пробігла в паніці аж 80 кілометрів. Стрілецькі ж з’єднання Червоної армії навіть не пробували наступати – коли танкісти йшли вперед, то підтримки з боку піхоти вони не мали. Отож усі плани деморалізації Фінляндії та швидкого її упокорення воєнною силою з повною чи частковою окупацією (видається, саме на це розраховував Сталін в новому турі «великої гри» проти Гельсінкі, розпочатому ще до війни з Німеччиною) повністю й остаточно провалилися. А факт совєтської агресії став чинником, який збурив фінське суспільство і посилив у ньому настрої на користь війни з метою не тільки повернення втрачених у 1940 році земель, а й приєднання всієї Карелії.
Проте Фінляндія вела з СССР, так би мовити, «свою війну». Фінські війська навіть не спробували перерізати заполярну залізницю, що вела до єдиного незамерзаючого совєтського північного порту Мурманська, через який надходила значна частина воєнних поставок зі США, Британії і Канади. Вони не обстрілювали блокований Ленінград із далекобійних гармат (згадаймо таблички в блокадному місті: «Ця сторона вулиці небезпечна при обстрілах» – одна сторона, а не дві). З осені 1941 року фінські війська закопалися в землю і тримали жорстку оборону на досягнутих ними рубежах. Сьогоднішні дослідники вважають, що керівництво Фінляндії мало шанс у 1942-43 роках підписати почесний мир з СССР та вийти із війни з мінімальними втратами. Проте чи могли як фінські політики, так і все суспільство бодай трохи вірити Кремлю після двох агресивних совєтських нападів на їхню країну – 30 листопада 1939 року і 25 червня 1941 року, після демонстрації неприхованих прагнень Москви окупувати й анексувати всю Фінляндію? Тим часом у разі, якби 70 років тому СССР не напав би на фінів, то не тільки не було би блокади Ленінграда з її колосальними жертвами – вивільнилися б щонайменше два десятки повноцінних, добре озброєних дивізій, що могли б зіграти важливу роль на совєтсько-німецькому фронті. А відтак й українська земля не була б такою мірою перемелена у жорнах між Сталіним та Гітлером. Та сталося саме так, як сталося. Просто тоталітарний совєтський хижак за своєю природою не міг діяти інакше, раціонально й ефективно. Єдина сфера, де він був справді успішним – це пропаганда: і досі багато хто певен, що 1941 року фіни підступно напали разом із Гітлером на мирний СССР...
Але завоювати Фінляндію більшовикам усе ж не вдалося.
13:08 30.06.2011
Три дні тому в Алушті. Іду до набережної. Кіоск з якоюсь сувенірною лохохріновиною. Стоїть біля нього дівчинка років 4-5. І мама. Не бомжі. Дівчинка, природньо, щось намагається стягнути з прилавку. Мама повертається до неї і: "Чьо ти дєлаш, та!? Щас как й.бну!" Реально, шок. Коли мені розповідали, що матюки в Україну привезли росіяни, я цьому не вірив.
15:14 06.07.2011
Піймав росіянин золоту рибку . Хочу бути героєм. Через мить стїть він чистому полі з однією гранатою в руці, а на нього повзуть три німецьких танка.
14:16 07.07.2011
УІС-Київ) У Німеччині на 98-му році життя помер найстарший син останнього цісаря Австро-Угорщини, активний політик-європеєць і прихильник незалежності України Отто фон Габсбург. Після 2-ої Світової війни він став почесним Президентом Міжнародної організації "Пан-Європа". Від 1979 до 1999 року, як громадянин Німеччини, він був депутатом Європейського парламенту і брав активну участь у комісії Європарламенту з питань зовнішньої політики.
У післявоєнні роки ОУНб, в особі Голови Українського Державного Правління (УДП) з 1941 року та Президента Антибольшевицького Блоку Народів (АБН) Ярослава Стецька, розгорнула широку інформаційно-політичну та дипломатичну діяльність на міжнародній арені. Отто фон Габсбург активно приєднався до антикомуністичного фронту і підтримував міжнародний принцип самовизначення народів, в тому й поневоленого Москвою й комуністично-тоталітарним режимом українського народу. *** З відходом святої пам`яті Отто фон Габсбурга Україна й національно-визвольний рух України та інших посткомуністичних держав Європи зберігатимуть про цього Великого європейця ХХ століття й захисника державницьких прав України вдячну і вічну пам`ять.
14:39 07.07.2011
SALUS POPULI / БЛАГО НАРОДУ (Лінґвістично-історичний дискурс)
Сиджу я за столом (робочим, звісно) і пишу. На краєчку стола, вільного від паперів-книжок-дискет-газет-дисків-зошит ів-листів-рахунків-папок-ручок-маркерів- ножиць-конвертів-скотчів-коректорів-олів ців-стейплерів... на таці стоїть джазва із гарячою чорнезно-солодкою кавою, мініатюрне горнятко і така ж мініатюрна тарілочка. А на ній — світло очей моїх, радість шлунку мого, пісня надхнення мого — сало! Воно таке ніжно-біле і тоненьке, що крізь нього можна розгледіти дірочки на чорному житньому хлібі під сподом. Воно має такі делікатні рум’янці по собі, що крізь них можна дивитися на Канаду чи Америку, і бачити Україну. Воно дивовижним чином уміє перетворюватися із фізичної поживи на духовну. Особливо, якщо з цибулькою...
Скільки чули ми, українці, в Україні і не в Україні сущі, кпинів та єхидних знущань над нашим національним продуктом — салом! Але нашу любов до сала ніхто не перекреслить. Самі їмо, друзів пригощаємо, сусідам даємо і ворогам рекомендуємо. Бо в чому ж сила? В салі сила! Чим більше у нас сала, тим легше нам пережити знегоди! Сало копчене, солене, мариноване, запечене і варене, свіжісіньке чи добре просолене й вистояне, з перцем і часником, з паприкою чи тміном... А як неповторно увінчують гору вареників чи галушок у полумиску ароматні, рум’яні та хрумкі шкварочки! Вже від самої уяви починається, по науковому висловлюючись, салівація (себто слиновиділення).
Вже навіть діти знають, що Україна — колиска світової цивілізації. І плуг, і гончарне коло ми придумали, і писемність. Від чого такий розум? Від сала! Єгиптяни ще й фундамент до своїх пірамід не заливали, коли трипільці-українці жили собі любісінько у двоповерхових, з каменю будованих кондомініумах, вирощували пшениченьку, гончарували, писанкарювали і ... їли сало. Свою любов до сала українці поширили у світі серед багатьох народів. Не треба далеко ходити. Відкриймо стародавню історію чи словник-енциклопедію: у чужоземних культурах присутнє наше сало...
Візьмімо римських саліїв. Ці жерці своїми піснями дали початок римській літературі. А все — завдяки салу. Поїли нашого національного продукту — і заспівали. Не було би сала — не було б і шедеврів давньоримської літератури. Воістину: буде сало — буде пісня! Навіть римську богиню успіху і здоров’я звали не як-небудь, а Салюс. Ще дійшло до нас із античності слово колосальний — це той, що був, є і буде коло сала. Відомі в давній історії жінки — Саломея чи Мессаліна — теж своїми іменами рекламували сало (видно, на ньому, рідненькому, викохали свої спокусливі форми). Іудейський цар Соломон – теж наша людина. Колись він був Сало-мен, але як перейшов на релігію, що забороняє їсти сало, то довелося підкорегувати й ім’я. Середньовічні васали — це люди, котрі відповідали за доставку сала до столу своїх сеньйорів. Як ви думаєте, завдяки чому розквітнув Версаль у Парижі? Завдяки салу! Тому й назвав його король Людовік Штурханадцятий – Версаль. Та й французький салон — це місце, де можна, спокійно бесідувати з поважними людьми за келихом шампанського, закусуючи салом.
Салат — це овоч, який конче потребує до себе сала. Бо так смачніше. А ще сало смакує із борщем та хлібом — білим, пшеничним, ще тепленьким... або чорним, трішки причерствілим. Коли людина гарно наїсться сала, то одержує таку енергію, що хоче стрибати, підскакувати, перевертатися. Так з’явилося у спорті сальто мортале. Кажуть, що ящірка саламандра у вогні не горить — її сало оберігає. Пошкварчить, пошипить і живою залишиться.
Той, хто має бізнес, добре знає, що різницю між грошовими надходженнями і витратами вимірюють салом, її так і називають — сальдо. Італійські співаки виводять чарівне бельканто: "О сало! О сало моє! Люблю тебе! Люблю-у-у те-е-бе-е-!"
А скільки наш народ склав приказок і прислів’їв про сало:
Сало сила — спорт могила! Хто знав біду, той сало їсть без хліба. Поки грубий схудне — худий здохне (бо не їв сала)! Не підмажеш (салом) — не поїдеш. Найкраща птиця — то ковбасало!
Словом, нашому салові пора ставити пам’ятник. І нехай він буде вкритий тонюсіньким шаром сусального золота! Ставлю крапку. Допиваю каву і беруся до найсмачнішої у світі канапки — хліба з салом. Ам-м-м! Ум-м-м! Смакота! Хочете шматочок?
Оксана Соколик
15:03 08.07.2011
" Вырынай, Перуне, вырынай! = это на каком языке ?
15:07 08.07.2011
Пушкарь писал(а) в ответ на :
> " Вырынай, Перуне, вырынай! = это на каком языке ?
Чай-кофе поворкуем по хохлятски попи-дим..
15:13 08.07.2011
Branko писал(а) в ответ на :
> Чай-кофе поворкуем по хохлятски попи-дим..
фзападло, а может ?
21:22 17.07.2011
Українську Соцпартію витурили з Інтернаціоналу
Соцпартію України виключили із Соціалістичного Інтернаціоналу. Як інформує Українська правда про це повідомили учасники Ради Соцінтерну, яка відбулася 1-2 липня в Афінах.
Рада проходила під головуванням президента СІ, прем`єр-міністра Греції Георгія Папандреу. Захід був присвячений новій хвилі демократії, спричиненій "весною народів" у Північній Африці. Серед рішень цієї Ради, що ухвалені під впливом "арабської весни" було і видалення низки партій із лав Соцінтерну за невідповідність дій цих партій основоположним цінностям та принципам Інтернаціоналу.
Чистка передовсім зачепила арабські країни.
Але і у Східній Європі дві партії викреслені із членів СІ. Це - Болгарська партія лівих соціал-демократів та Соціалістична партія України. Нагадаємо, СПУ очолює Василь Цушко. Почесний голова - Олександ Мороз.
21:26 17.07.2011
Слідами Стефенса На початку ХХ століття у європейській пресі українців нерідко називали «ірландцями сходу» З одного боку, на початок ХХ століття і ті і ті на заході та на сході Європи дуже символічно обрамлювали невирішеність національного питання на старому континенті. З іншого – коли в 1920–1930-х роках ірландці вже будували власну республіку, українські націоналісти взяли на озброєння їхній свіжий досвід революційної боротьби, припускаючи, що наслідування форм дасть змогу отримати аналогічний позитивний результат.
Першим практиком українського націоналістичного руху, який дійшов висновку про необхідність боротьби новими методами, був полковник Євген Коновалець. Він один із перших національних лідерів зрозумів потребу в глибинній підготовці революції, повторивши шлях свого великого ірландського попередника Джеймса Стефенса.
ДІТИ НЕВДАЛИХ РЕВОЛЮЦІЙ
Джеймс Стефенс, що народився 26 січня 1825 року, походив із багатодітної ірландської родини з міста Кілкенні. Його можна охарактеризувати як запеклого ірландського патріота «від колиски», оскільки батько Джеймса, дрібний клерк, належав до «Молодої Ірландії» й виховував дітей в атмосфері любові до минувшини. У 1845-му він закінчив інженерно-будівельну школу і працював інженером, а згодом машиністом на залізниці. Тоді молодий Стефенс уже сформував власні цілком сепаратистські погляди, які своєю радикальністю виходили за межі ідеологій провідних ірландських революційних організацій того часу. Великий інтелектуальний вплив на юнака мав мер Кілкенні Роберт Кейн, який був обережним націоналістом і членом «Молодої Ірландії». Проте сам Джеймс вважав молодоірландців надто поміркованими і не приєднувався до їхнього руху, більше схиляючись до радикальнішої групи «Молода Конфедерація Ірландії».
У 1840-х роках Ірландія була спустошена катастрофічним голодом, легальний рух за скасування англійського управління і створення місцевої самоуправи перебував у занепаді, в країні витала атмосфера бунту. Ці настрої привели до радикалізації «Молодої Ірландії» та «Молодої Конфедерації Ірландії».
У серпні 1848-го розпочалося повстання. До нього приєднався молодий залізничник із Кілкенні Джеймс Стефенс. Він узяв на себе командування групою погано озброєних добровольців із 40–50 осіб, які руйнували залізниці в Ірландії. Проте лідер повстання Сміт О’Браєн виявився ніяким вождем. Його нерішучість вражала: забороняв без дозволу власників рубати дерева для спорудження барикад, зайвий раз стріляти в поліцію, боячись кровопролиття і надмірних жертв. Головні події розгорнулися в місті Баллінґаррі, куди стягувалися невеликі сили повсталих, зокрема й загін Стефенса. Однак поліція за кілька годин оточила й розбила погано озброєних інсургентів. Оскільки основна сутичка відбулася на городі біля будинку вдови МакКормак, в історії Ірландії подія отримала глузливу назву: «битва при грядці капусти вдови МакКормак».
Розбиті революціонери рятувалися втечею в сільську місцевість. Британці виловлювали й арештовували їх по всій країні. Стефенс, який дістав два вогнепальні поранення, врятувався дивом. Юнак заховався у придорожній канаві, а згодом, щоб припинити свій розшук владою, організував власні «похорони». 19 серпня 1848 року в газеті «Кілкенні Модерейтор» друзі опублікували некролог. Його урочисто «поховали», наклавши до домовини каміння, спорудили могилу з епітафією: «Тут спочиває Джеймс Стефенс… Помер від ран, одержаних у Баллінґаррі…» Тим часом сам Джеймс емігрував. Відтоді колишній Стефенс справді помер, натомість народився професійний революціонер, людина, яка дійшла висновку про необхідність тривалої і копіткої підготовки до нового повстання, що спиратиметься на розгалужену підпільну структуру і переросте в національну революцію.
Через сім десятиліть подібний еволюційний шлях пройшов Євген Коновалець. Його розчарування українськими політиками, безнадія на «добру волю Антанти» спонукали колишнього полковника армії УНР приступити до створення дієвої підпільної організації. Як і Стефенс, Коновалець одразу після невдалої боротьби за незалежність опинився в еміграції. Проте якщо ірландський революціонер провів у Парижі довгі вісім років, готуючись до майбутнього визволення батьківщини, вивчаючи революційні методи, то Коновалець після нетривалого перебування в Чехії та Австрії повернувся до Львова вже в липні 1921 року й прагнув «по свіжих слідах» організувати нові революційні структури. Лише наприкінці 1922-го він покинув Україну, розуміючи, що в умовах жорсткої польської і радянської окупації нашвидкуруч створене підпілля буде неминуче розгромлено. Через п’ять років життя в еміграції колишній полковник остаточно дійшов висновку про необхідність створення широкої революційної структури, яка спиратиметься на ідеологію українського націоналізму.
КОНСОЛІДАТОРИ
17 березня 1858 року, в день Св. Патрика, покровителя Ірландії, Стефенс із однодумцями на лісовому складі Пітера Лангана на Ломбард-стріт у Дубліні створив Ірландське республіканське братство, відоме ще як рух феніїв (так називалися дружинники кельтських вождів у VII–X століттях, в Ірландії це слово було синонімом вільної людини. – Ред.). Фінансування ІРБ здійснювалося коштом емігрантів-ірландців в Америці. Братство будувалося за зразком французьких таємних товариств зі своєю присягою, таємними обрядами тощо.
У жовтні 1858 року Стефенс приїхав до США, щоб консолідувати ірландців і залучити їх до ІРБ. В Америці він розгорнув видавничу діяльність братства, згодом провів разом зі своїм помічником Томасом Кларком Любі пропагандистську кампанію в Ірландії. Восени 1863-го заснував газету «Ірландський народ» (Irish People). У 1864-му активно вів підготовку до нового ірландського повстання.
Аналогічно Євген Коновалець здійснив візити до українських поселень у Новому світі й заручився фінансовою підтримкою еміграції для створеної на початку 1929-го Організації українських націоналістів. Він поставив під свій ідейний контроль Українські стрілецькі громади в США та Канаді, сформував у Європі й Америці Українське національне об’єднання, що було під впливом ОУН, разом із соратниками розбудував націоналістичну мережу в Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, на території окупованих Польщею українських земель, а з другої половини 1930-х усе частіше займався проблемами створення революційного підпілля в УРСР.
У 1865 році британський уряд, інформований про підготовку виступу феніїв, здійснив масові арешти, розгромив редакцію «Ірландського народу». Проте Стефенсу вдалося уникнути арешту. Лише наприкінці листопада 1865-го його ув’язнять, але друзі-бойовики влаштують лідерові втечу. Його оголосять у розшук, за інформацію про місце перебування провідного революціонера пропонували 1000 фунтів і 300 фунтів. У 1866 році Джеймсу вдалося втекти з Ірландії. Він із Франції керував підготовкою нового повстання, яке британці придушували протягом березня 1867-го. Його розгром завдав невимовного удару по життю і здоров’ю Стефенса. До 1891 року він у бідності жив у Парижі, а потім повернувся до Ірландії, де помер 1901-го. На його могилі були викарбувані слова: «День, навіть година справжньої свободи варта цілої вічності рабства».
Цей вислів надихав наступні покоління ірландських революціонерів до збройної боротьби, яка врешті-решт завершилася створенням Ірландської Республіки на більшій частині острова. Натомість спротив, започаткований Євгеном Коновальцем, був останнім спалахом збройних виступів українців за свободу – їхній опір трансформувався в ненасильницькі форми. Два народи пішли до свободи різними шляхами й тому, вочевидь, отримали різні результати…
22:57 19.07.2011
Тут всяку всячину іграли Історія українського картярства
Коли і хто заніс гральні карти (листи) в Україну, достеменно невідомо. Польські автори Зиґмунд Ґлоґер, Казімеж Тарґош, Маріан Шульц стверджують, що карти (karty do gry) у Польщі знали вже в XV столітті. Стосовно України з певністю можна казати про середину XVI століття, масове ж поширення припадає на XVIII століття. Окрім магнатів, шляхти, купців, циган, мандрівників «честь» пропагування нової забави належить і запорозьким козакам. Їхньою здобиччю були, зокрема, й колоди гральних карт. Козацьке товариство притягувало шукачів пригод, авантюрників, шахраїв, які спритними пальцями завше могли заробити тут шмат хліба. Російський автор Ніколай Розалієв піонерами картярства вважає саме запорожців: «первыми игроками в карты в России (sic!) коротавшими за ними свое время, были запорожские казаки».
КОЗАЦЬКИЙ АТРИБУТ
Карти органічно вписалися в modus vivendi, характер козака, у неписаний кодекс козацької чоловічої спілки. «Картьожня» забезпечувала емоційне спілкування в умовах побутового, статевого, духовного дефіциту та ригоризму. Козак-картяр, що посягав на чуже майно-трофей, міг не просто щось із цього «хліба козацького» втратити, а програти чи виграти. Паузи між походами, сутичками заповнювалися азартом і змістом.
Ось яскрава картина зі «Смутного времени Московского государства» Миколи Костомарова: «Шалене гульбище кипіло в козацькому таборі: день і ніч дзвеніли бандури, сурми, цимбали, кобзи, гуслі; розливалися веселі пісні, пилося вино, танцювали веселі жінки та скоморохи. Все, що козаки награбували у довкіллі Москви, пропивалося та програвалося у карти та кості». До того ж гральні карти були в козаків не просто забавкою, а важливим засобом постійного тренування реакції вибору в поєдинку й водночас засобом реабілітації. У запорожців побутували і домінували азартні ігри (наразі нам відома назва лише однієї – «чупрундир»), а ситуація саме азартної гри, писав академік Юрій Лотман, є «ситуацією поєдинку, яка моделює конфлікт двох противників. Чесна гра немов відновлює модель битви». Те, що казав Лотман про її природу, накладається і на запорозьке товариство: «Азартні ігри побудовані так, що гравець (читай запорожець. – Авт.) повинен приймати рішення, фактично не маючи ніякої або майже ніякої інформації. Таким чином, він грає не з іншою людиною, а з Випадком, а роль випадку підкреслює значення у грі, з одного боку, непередбачуваних факторів, а з другого – витримки, мужності, уміння не втрачати голови за складних обставин і зберігати гідність у пропащих ситуаціях, тобто таких якостей, які потрібно було виявити у сутичках та дуелях».
А якими ж були «козацькі» листи? Час не зберіг їх, але напевне можна сказати, що карти XVII століття не схожі на ті, до яких звикли ми. Запорожці «різалися» картами німецького типу, продукованими в Ауґсбурзі. В такій колоді інші емблеми й назви мастей, немає дам, зате аж два валети (українською нижник та вишник від німецьких Unter та Ober, тому вже пізніше французька дама звалася вишником). Назви українських мастей є похідними від німецьких: чирва – це Rot (червоне); дзвінка (бубна) – від Schellen (бубонці, дзвіночки); жир (трефа) – від Eicheln, Eckern (жолуді, букові горішки), а вина (піка), бо на карті цієї масті малювали зелений листок (листя), найчастіше плюща чи винограду (Weinbaum). У XIX столітті французька колода витіснила свою німецьку посестру, але німецькі терміни українські картярі вживають до сьогодні.
КАРТЯР МАМАЙ
Сердечна пристрасть козаків до листів (так називали тоді карти) залишила слід у малярстві. У XVII–XIX століттях не було якщо не хати, корчми, то села чи хутора напевне, де не висіла би, за визначенням Платона Білецького, «світська народна ікона Козак Мамай». Тетяна Марченко, авторка книжки «Козаки-Мамаї», серед речей «козака – душі правдивої», які є складовими композиції, називає карти для гри. Так, на Мамаєві (XIX століття) з фондів Національного художнього музею України окрім коня вороного, кобзи, шапки, шаблі, пістоля, чарки, кварти лежать карти: туз жиру та шістка вина (масті французькі) – «старша» та «молодша». Чи не натяк це на марноту, fatum, плинність земного буття, багатства, слави? Ще один Мамай-картяр «мешкає» в Запорізькому краєзнавчому музеї. Перед ним п’ять «засвічених», тобто лицьовим боком, догори карт. Масті також французькі, зверху дев’ятка дзвінки, зісподу очкові, можливо, шістки. Поряд два стовпчики грошей, виграних чи підготовлених до гри. Карти згадано і в тексті: «Козак, душа правдивая, добру совість має, в бандуру гра, пісні співа, горілку п’є, в карти грає, та все не гуляє». Треба думати, що на кількох щонайменше з тисяч втрачених Мамаїв були гральні карти. Ось, зокрема, опис одного з таких сюжетів, зроблений 1924 року: «Малюнок великого розміру 95 х 120 має такий зміст: посеред сидить велика постать козака […]. З другого боку вгорі дерево, внизу розкидано карти: видно колоду та жир (трефи) і дзвінковий туз». Засвічено, відкрито туза, а поряд, мабуть, жирова шістка. Ці карти – знак тим, кому здалося, що вони вхопили Бога за бороду. Такий висновок не здається нам надуманим, бо на гербі козака стоять літери СЧ, а в тексті-монолозі сказано: «Я, Сава Чалий, іменитий. Герб же сей высыть на дуби, а я из горя сижу доли у парчевій шубі… Від мене і рід одцурався, а я з горя у парчевий кожух убрався. Ляхва так трохи угадала, як коня мыни дарувала…» Сава Чалий – реальна особа, сотник міліції в правобережного польського магната, розганяв гайдамаків, потім пристав до них, знову повернувся до надвірної служби, одружився й далі люто карав гайдамаків, які постановили скарати ренегата Саву. На Різдво 1741 року Гнат Голий убив сотника Чалого на очах у його молодої дружини. І хто знає, чи не прислали гайдамаки Саві «чорну мітку» – дві карти, чи не кинув на стіл перед ним Гнат Голий туза, а зверху припечатав його шісткою жировою, дивлячись у вічі: «А що, сучий сину, помогли тобі твої ляхи?» Досить поширений у багатьох варіантах і репліках сюжет «Запорожці» («Запорожці розважаються», «Запорожці відпочивають»), автором якого вважають Тимофія Калинського (XVIII століття). Один козак танцює під акомпанемент товариша, поряд із яким лежать гральні карти німецького типу: шістка дзвінки та карта зеленої масті, схоже, що це шістка жиру. Цю саму картину на замовлення господаря Дмитра Яворницького написав олією на стіні передпокою в його оселі художник Трохим Ткаченко, тільки карти тут французькі («Рококо»).
У ПРИСТРАСТІ ДО КАРТ
Утім, запорожці – це ще не вся Україна. Відомий етнограф Василь Горленко зазначав: «Картярство серед народу ніколи не мало значення азартної забави, а слугувало завсіди тільки невинною розвагою зимових вечорів». Кілька замальовок з українських картярських буднів XVII–XIX століть. Антін Втішний у коментарях до «Щоденника Патріка Гордона» (1684–1685 роки) пише: «Асамблеї Гордона (бенкети з бесідами за келихом токайського з жінками, дружинами, дочками, з танцями, картами, феєрверками, гучною музикою до ранку й навіть салютами з рушниць та гармат) з’явились у Києві майже на 40 років раніше знаменитих петербурзьких, початок яким поклав указ Петра I від 25 листопада 1718 року».
Ще один кадр. Місце дії – Лівобережжя, Гетьманщина, середина XVIII століття. Дійові особи – козацька старшина, шляхта: «Як траплялися гості, то молодь забавлялась товариськими іграми: панаса, журавля, хрещика, горюдуба, ворона, тісної баби. Старші пробували своїх сил у шахах, але якось ця гра не була дуже поширена. Зате всі пропадали за картами. Як приходили зимові вечори, то день у день сходилася завзята компанія і допізна грала в пікети, льомбар, памфилю, кадрилію, сенкилію. Притом не один курив люльку, так що від диму й чаду ледве світ було видно».
Часто згадує гру в карти у своєму «Діаріуші» Андрій Маркович – це при тому, що стосовно карт у Гетьманщині, як і в інших європейських країнах, були досить жорсткі обмеження, заборони, а то й переслідування. Картярські борги і зобов’язання регулювалися «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року.
На початку 40-х років XIX століття «центральними товарисько-культурними подіями для інтелігенції Малоросії були піврічні бали пані генеральші Тетяни Волховської (1763–1853) у Мойсівці на Полтавщині», – писав Омелян Пріцак. У спогадах письменника-етнографа Олександра Афанасьєва-Чужбинського, приятеля Тараса Шевченка, є розповідь про ці бали: «На Петра і Павла (12 липня) в одному старовинному домі у Волховської з’їжджалися поміщики не тільки Полтавської, але і Чернігівської, навіть Київської губернії і свято продовжувалося кілька днів. […] Останнім часом господиня, пристрасна картярка, вже не могла грати сама через сліпоту і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи свій слух приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу».
Бував на таких з’їздах і поет-лірик Віктор Забіла, котрий, як зазначав Пантелеймон Куліш, «випити був не дурень, до того ж втрачав глузд в картах, програючи тисячу за тисячею». Сам же Куліш ні танцював, ні пив, ні картами не бавився.
«Я ПАС!»
Писав про карти і Євген Чикаленко у своїх «Спогадах»: «З панами та панками у мене були тільки добросусідські відносини, але знайомства я з ними не мав, бо пани зимою проводили вільний час за картами, а панки за пиятикою». З гумором розповідає мемуарист про комічні ситуації, в які потрапляли картярі: «Був ще один сусіда – панок Іван Комарницький. […] Коли він був судовим приставом у Ананьєві, то раз у раз до нестями грав з суддями в карти і одного разу на судовому засіданні, замість сказати до публіки: «Суд іде!», він по розсіяності вигукнув: «Я пас!» Партнером Євгена Харламповича нерідко був Володимир Винниченко.
Варто навести фрагмент спогадів про дитинство письменниці Галини Журби: «Свята проходять без гостей. Відвідують найближчі знайомі, давні приятелі. Дідуньо сидить у шлафроку і безупину читає, часом зіграє із зятями вінта або преферанса, розкладає пасьянси. […] Коли мужчини грають у карти в дідусевій кімнаті, – жінки збираються у покоїку». Віє спокоєм, миром, затишком. Ніякого ґвалту, шпурляння карт, вирячених очей. Подібні спогади і в гетьмана Павла Скоропадського: «Вся эта компания спорила, шумела, а затем рассаживалась за карточными столами. Играли в яролаш. Мой дед тоже любил играть в карты».
Не поступалися козацтву, панству в картярських ристалищах і студенти (спудеї); бавилися картами не тільки миряни – ляскали в азарті «знаками диявола» по зеленому сукну батюшки та матушки, з’їжджаючись на весілля, престольні свята, хрестини.
У панських, дворянських палацах жебоніли по-французьки над преферансами, яролашами, реміками, безіками, полін’яками, метаморфозами, пікетами, бриджами, а під селянськими солом’яними стріхами «різалися» у свиню, п’яницю, відьму, дурня, цигана, манахвейку, лаву, хвильку. Не лише ігри, а й самі листи, якими користувалися пани й чернь, були мов небо і земля. Карти панські розкішні, багаті, гламурні, а ті, якими грали землероби, скотарі, ремісники, друкувалися на дешевому папері в одну фарбу. Кострубаті малюнки – «хвигури» – за бажанням і смаком розмальовували самотужки або ж за чарку-другу це могли зробити професіонали – сільські писарі чи богомази.
Грали картами доти, доки вони не бруднилися. Тоді їх змащували салом або лоєм, протирали чистою тканиною. «Очищені» таким чином, вони особливо зручні були для ляскання з розмаху по столу, що було ознакою шику.
Які ж були до карт охочі,
то не сиділи дурно тут,
гуляли часто до півночі
в ніска, в пари, у лави, в жгут,
у памфиля, в візка і в кепа,
кому ж із них була дотепа,
то в гроші грали в сім листів.
Тут всяку всячину іграли,
Хто як і в віщо захотів,
Не раз доходили до чуба,
Як загулялися в жгута,
В хлюста, в пари, в візка іграли,
І дамки по стому совали;
Чорт мав порожнього кута.
Названа в «Енеїді» Івана Котляревського низка популярних народних ігор, правила яких записав на Полтавщині й видрукував у «Киевской старине» С. Ісаєвич. Ось як він пояснює етимологію і правила гри «візок» (віз, пол. wozek): «Гра ця, так звана «свої козирі». Дуже поширена у народному середовищі. Назву отримала через те, що програє той, кому дістанеться вся купа карт, що нагадує собою навантаженого воза». Не ставитимемо під сумнів висновок дослідника, а цікавих відсилаємо до першоджерела.
ПЕРЕГНУВШИ ПАЛИЦЮ
Заради справедливості треба сказати, що ставлення українців до карт було не тільки мажорним. Громадська думка засуджувала безмірну, бездумну, згубну пристрасть. У некомфортному «інтер’єрі» пекла, у чималенькій компанії грішників (чи не вся Україна!) бачимо і картярів: «моти, картьожники, п’янюги». Тарас Шевченко у двох аркушах серії про блудного сина до атрибутів розтління, деградації особистості включає і карти, а саме в «Програвся у карти» та «У хліві».
Часто надмірна пристрасть до карт не існує сама по собі, окремо, а вкупі з іншими пороками, як-от в антигероя Тимохи з повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Козир-дівка»: «Хто шинкареві посуду побив? Ніхто, як Тимоха Макущенко. Від кого дівчата розбігаються? […] О, та й парень був на усе зле! П’є на усі заставки, б’ється з ким попавши, дівчат піддурює, у три листа як сяде, то у всіх грошики зчистить». Особливо ж деякі людські пороки набирали огидних форм та астрономічних масштабів під час політичних, соціальних катаклізмів – війн та революцій. «Найбільше з оповідань селян мене вразило, що в селі так поширене картярство. Це для мене було справжньою новиною», – згадує своє підпілля на хуторах під Гадячем за часів першої більшовицької окупації 1918 року Віктор Андрієвський.
Отаман Божко (діяв у 1919 році. – Ред.) не був прихильним до картярських розваг, навпаки, ввів заборону на них серед своїх козаків, що поширювалась і на населення, яке проживало поруч із місцем, де розташовувався його загін. І за всі провини була одна кара – канчуки. Якось Божко, дізнавшись, що в містечку Барі в місцевому клубі ведеться картярська гра, наказав своїй кінній сотні оточити його, а вночі, у самий розпал розваги (грали переважно місцеві чиновники), усіх заарештував і кожному звелів дати по 15 «гарячих».
КОЗАЦЬКІ КАРТЯРСЬКІ ПРІЗВИЩА
(Реєстр 1649 року)
Демко Кралка
Мисько Чирва
Ничипір Шестірка
Федір Козир
Андрушко Тузенко
Іван Козирець
Ілько Нижник
Васько Дев`ятка
Хилько Нижниченко
Данило Король
14:05 20.07.2011
А дзвони й нині там Греко-католицька громада села Дудчани на Херсонщині 12 років не може відсудити у Польщі дзвони предків, закопані під час депортації 1951 року
Дванадцять років тому виселені з Західної Бойківщини українці віднайшли на терені свого рідного села, що нині належить Польщі, два дзвони, заховані напередодні виселення їхніми дідами у селищі Літовищі (пол. Lutowiska). Але забрати їх до України, до новозбудованої дзвіниці в Херсонській області, українські селяни досі не можуть. Церковні дзвони, придбані пращурами нинішніх мешканців України, стали для польських урядовців предметом торгу. За їх повернення Міністерство культури Польщі вимагає від України культурні цінності. Український уряд на такий бартер не погоджується. Тому засідання українсько-польської міжнародної комісії уже кільканадцять років зовсім безрезультатні.
150-кілограмовий «Іван» та «Михайло», котрий важить півтонни, півстоліття лежали у землі поблизу дзвіниці. Зображення дзвонів облетіли сторінки всіх найтиражованіших польських видань. Десятки телегруп відвідали гірські Літовищі та херсонські Дудчани, щоб розповісти цю історію. Керівництво Об’єднання українців у Польщі зверталося до польського уповноваженого із прав людини. Працівники українського та польських відомств трусили перед журналістами стосами паперів, перекладаючи листи у теках. Але про поступ у справі годі й мріяти.
Дзвони стали легендою
...Літовищанські дзвони навряд чи лежали би півстоліття в сирій землі, якби 1951 року уряди Польської Республіки та СРСР не вирішити обмінятися ділянками державних територій. Польща поступалася Сокалем, Белзом і Кристинополем (нині Червоноград) на східній Люблінщині, де знайшли поклади кам’яного вугілля. Натомість Радянський Союз віддавав Польщі частину багатої на поклади нафти Західної Бойківщини, що на правому березі гірського Сяну. Для мешканців цих теренів – як громадян Польщі, так і України – такий обмін означав зміну місця проживання, себто виселення. Поляків із рівнинної Люблінщини вивезли до гірської околиці, а бойків повезли вглиб УРСР і розсіяли по чотирьох областях Південної України. Добровільність так званого переселення мала виключно декларативний характер. Місце проживання горян було визначено без врахування їхньої думки, працевлаштовуватись вони мали право лише в тому колгоспі, назва якого була зазначена в переселенському квитку.
Проте жоден із тих, хто підлягав виселенню 1951 року, не хотів вірити, що покидає рідну землю навіки. Тому рівно 60 літ тому, в літню погожу днину в бойківському селі Літовищі старші ґазди зібралися на нараду. Коло було вузьким, а сама нарада – таємною. Село до жовтня мало бути виселене, людей зі своїм нехитрим скарбом протягом літа вантажили у вагони і вивозили до херсонських степів. Кожен віз із собою власне майно, худобу, малогабаритні меблі. Але треба було подбати, як бути із майном церковним... Про нього ані словом не було згадано в угоді про обмін територій. Зрештою, як і про самих людей... На той час у парафії в Літовищах уже не було священика, а в селі Дудчани Нововоронцовського району на Херсонщині, куди виселяли бойків із Літовищ, церкву зруйнували ще після революції. Отож частину церковних речей із літовищанської церкви Святого Архангела Михаїла було вирішено передати до сусідніх парафій Лопушанки та Боберки – бойківських сіл, котрі залишалися в межах СРСР. Стареньке Євангеліє, цінні ікони взяли на зберігання місцеві літовищанські родини. Збили скриню для церковних книг, золотих і срібних чаш...
Найскладніше було вирішити долю дзвонів. Везти їх із собою влада забороняла, позаяк це – предмети релігійного культу. Залишати на дзвіниці теж було ризиковано, адже їх могли зняти, щоб переплавити для військових цілей. Вихід був один – сховати. Власне, зробити так, як уже не раз робили діди-прадіди напередодні воєн та заворушень: таємно вночі, знявши з дзвіниці, закопати у землі. Місцеві господарі так само, сподіваючись повернутися, закопували своє майно, реманент. Усі мали надію, що за рік-другий прийдуть до своїх хат, свого села.
За кілька кроків від дзвіниці за ніч викопали яму для дзвонів Михайло Грицуняк, Йосиф Воляр, Йосиф і Федір Петяхи, Михайло та Василь Іваніви. Точне місце заховання знали лише вони та ще кілька осіб. Тоді ж під місячним сяйвом присягнули, що ніколи нікому не розкажуть, де саме лежать дзвони. Обітниці не порушив ніхто. П’ятеро із них знайшли вічний спочинок на цвинтарі в селі Дудчани над дніпровськими кручами. На батьківщині після виселення вдалося побувати наймолодшому учаснику акції поховання реліквій – Йосифові Петяху. Наприкінці 1980-х років він показав на літовищанському цвинтарі місце, де заховані дзвони, лише двом особам. Одним із них був Федір Грицуняк, син Михайла, котрий теж їх закопував. До того часу, коли в Дудчанах почали зводити церкву і дзвіницю, Йосиф Петях не дожив. У середині 1990-х років парафіяни в Дудчанах, нащадки депортованих, взялися домагатися повернення дзвонів. Почалося листування з державними установами і громадськими організаціями депортованих українців із Польщі, зокрема із товариством «Надсяння». Польське державне відомство з питань культурної спадщини за кордоном почало тривалі переговори з Національним комітетом з питань повернення в Україну культурних цінностей. На проведення пошукових робіт нащадки виселених через кілька років таки отримали спеціальний дозвіл. 16 червня 1999 року в Літовищі прибула делегація з Дудчан. Федір Грицуняк вказав місце поруч зі старим цвинтарем – і дзвони було знайдено. Відтак нащадки літовищанців сподівалися на швидке повернення своїх реліквій до України.
Дзвони за «Мадонну...»
Але після цього було висунуто нові вимоги з боку польських урядовців. Оскільки на терені України польська сторона не віднайшла військових атрибутів, захованих польськими вояками під час Вересневої кампанії 1939 року, – а саме в обмін на них Україні мали передати дзвони – Міністерство культури Польщі запропонувало українській стороні за два дзвони з Літовищ повернути в Польщу з України картину Яцека Мальчевського «Ісус Христос перед Пілатом» та скульптуру Ципріана Ґодебського «Мадонна з Немовлям». Тодішній посол України у Польщі Дмитро Павличко написав на листі з такими пропозиціями резолюцію: «Бартер – виключено!».
Поки Варшава і Київ безрезультатно торгувалися, місцева влада у Польщі теж вирішила сказати своє слово. 28 березня 2008 року Рада ґміни (громади) села Літовищі ухвалила постанову про передання дзвонів колишнім мешканцям Літовищ, депортованим на Херсонщину. Літовищанські депутати одноголосно ухвалили рішення, «щоб дзвони, викопані на прицерковному цвинтарі 1999 року, були повернені колишнім мешканцям Літовищ та їхнім нащадкам, які нині проживають у Дудчанах в Україні, причому без обміну на щось інше та будь-яких додаткових умов». Керівництво ґміни 4 квітня того самого року надіслало лист на адресу міністра культури Польщі Богдана Здроєвського, в котрому теж висловило свою позицію з приводу все тих же реліквій, котрі вже дев’ятий рік перебувають на території села. Та Варшава не прислухалася до тієї думки з Літовищ, так само, як і до думки Києва та Дудчан.
З боку місцевої влади Літовищ пропонувалися й інші варіанти вирішення цього питання. На початку 2008 року ґміна звернулася до міністра культури та національної спадщини з проханням висловити позицію щодо наміру збудувати дзвіницю на прицерковній площі в Літовищах та повісити на ній дзвони. У разі схвалення такої ідеї урядом тодішній війт Літовищ Влодзимеж Подима передбачав утілити задум вже наступного, 2009 року. Відверто кажучи, захвату цей намір у середовищі виселених не викликав. З інших причин не припала до душі така ідея і Міністерству культури та культурної спадщини Польщі. 27 березня 2008 року Томаш Мирта, державний підсекретар (заступник міністра) міністерства, у листі до ради ґміни заявив, що дзвони є державною власністю, а тому їх передача в Україну можлива лише на умовах взаємообміну. Нагадаємо, що такими умовами є передача Польщі польських творів мистецтва – картини Яцека Мальчевського та скульптури Ципріана Ґодебського... Як писала газета польських українців «Наше Слово», «польська сторона пропонувала повернути їй визначні твори мистецтва, не адекватні вартості дзвонів». Тимчасом як самі дзвони не належать до категорії культурних цінностей.
Переселенці та їхні нащадки, котрі живуть нині на Херсонщині, не можуть збагнути, чому польська сторона не передає дзвонів громаді. Мешканці села і далі звертаються до високопосадовців України та Польщі, напередодні кожних виборів чують нові обіцянки від різних політичних сил, державні установи донині продовжують листування, але дзвіниця в Дудчанах надалі стоїть без літовищанських дзвонів. Вони, своєю чергою, за 12 років таки змінили своє місцезнаходження: із гаража прикордонної служби в Літовищах переїхали до комори місцевої пожежної дільниці. За ці роки громада виселених бойків значно поріділа. У Роздолі на Львівщині відійшов у вічність останній учасник заховання дзвонів – Йосиф Воляр. На дудчанському цвинтарі спочинок знайшов і Федір Грицуняк, котрий 1999 року знайшов сільські реліквії. Лише 90-річна Феня Лесишина, родичі котрої колись придбали дзвони для парафії у рідному селі, просить Бога не вмирати, поки не почує передзвін, знайомий із дитинства. І переконує кожного, що в таврійських степах він лунатиме не гірше, ніж у гірських Бескидах.
21:46 23.07.2011
Українсько-бразильський серіал Космодром «Алкантара» є настільки екзотичним проектом,що українському президентові навіть не під силу вимовити його назву. Годі й казати про латиноамериканські пристрасті, які вже не перший рік вирують навколо космічного
Рясна тропічна злива починається зненацька й за 10 хвилин так само раптово вщухає. І так кілька разів щодоби – в бразильському містечку Алкантара закінчується сезон дощів. За мить сонце знову пече немилосердно. Звідси якихось 300 км до екватора. До однойменного космодрому – лише 11. Як на українські мірки, туди веде ідеальна дорога. Її прокладали кілька років на замовлення військових. Наш водій Карлос ледве стримується, щоб на новенькому позашляховику не розігнатися до понад сотні. Платити 75 реалів штрафу, а це близько $40, йому аж ніяк не хочеться.
Духи кілоболів
На прохання показати нам кілоболів, нащадків рабів-утікачів, які живуть у цій місцині, чоловік погоджується одразу. Він звертає на ґрунтовий шлях, і ось уже перші халупи.
У багатьох помешканнях бракує навіть вікон. Очевидно, красти там також нічого. Діти грають у футбол, старші сидять на призьбах своїх домівок та біля імпровізованого кафе. Неділя – вихідний навіть у цьому забитому поселенні серед джунглів. Саме кілоболи виступили проти будівництва українсько-бразильського космодрому на своїй землі неподалік «Алкантари». Аргумент залізний – гуркіт ракет налякає їхніх духів і ті підуть зі священних печер. Кілоболи подали до суду і дивним чином виграли (землю під космодром виділили в іншому місці). Кажуть, не обійшлося без допомоги професійних адвокатів, яким хтось добре заплатив… Конкуренція в космічній галузі відчувається навіть біля екватора. Європейці, зокрема французи, давно вже оцінили переваги космодрому поблизу нульової широти – від 1968 року діє стартовий майданчик Куру, що у Французькій Гвіані. Алкантара – його потенційний безпосередній конкурент.
High-tech у серці джунглів
Під’їжджаємо до об’єкта. На перший погляд, звичайнісінька військова частина. Прискіплива перевірка документів на КПП, далі зустріч із привітним командувачем космодрому полковником Рікардо Родріґесом Ранжелом. Про нього кажуть «пілот від Бога». Щодня, практично за будь-якої погоди, він прибуває на роботу літаком. Добиратися поромом із міста Сан-Луїса йому довго й не дуже зручно. Спершу пан офіцер показує космодромівську гордість. Уже кілька останніх років військові модернізують ЦУП (Центр управління польотами), і тепер він має вигляд, як у сучасному голлівудському блокбастері про міжпланетні мандрівки. На вході сканують відбитки пальців, всюди перегородки зі звуконепроникного скла, яке за бажання чергового вмить стає матовим – захист від сторонніх очей. Сотні комп’ютерів, кілометри оптоволокна, 480 телекамер по всій території. Усі об’єкти ніби промовляють: Бразилія не шкодує грошей на власну ракетну програму. Країна вийшла з фінансової кризи ще потужнішою (економіка її піднялася на сьоме місце у світі, обігнавши Італію) і має серйозні амбіції. «Ми не купуємо товарів, ми купуємо технології» – це гасло останніми роками сприймають у найбільшій південноамериканській країні як національну ідею. Розвивати власну космічну галузь Бразилія просто приречена. Екваторіальні ліси Амазонії – ідеальне місце для запуску космічних апаратів. Рікардо Родріґес Ранжел люб’язно пропонує мені подивитися на космодром із повітря й сам сідає за штурвал гелікоптера. Алкантара – суцільне зелене море. Сотні кілометрів на захід – жодного міста, непролазні джунглі, зі сходу – безкрая Атлантика. Відпрацьовані ступені ракет не падатимуть на голови людям (як це трапляється поблизу «Байконура». – Ред.), пояснює командувач. Інша перевага – економічна. Будь-яка ракета, що стартує з екватора, може вивести на орбіту на 30% більше корисного вантажу, або ж зекономити до третини пального – порівняно з тими, що злітають у помірних широтах.
В очікуванні спільної ракети
Очевидно, що в космічному проекті «Алкантара» Бразилія та Україна знайшли одна одну. В тієї – амбіції, в іншої – технології. Там – унікальне місце для космодрому, тут – надійна ракета.
Власний носій середнього класу бразильці почали проектувати ще 40 років тому. Щоправда, бракувало грошей і знань, тож успіхи не виявилися значними. Максимум, на що спроможна їхня техніка сьогодні, – піднімати на висоту 150 км зонди для сканування поверхні Землі. Щоб виводити на орбіту супутники, бразильці спроектували власну ракету. Багато років поспіль вона вперто не хотіла злітати, аж нарешті взагалі вибухнула. На стартовому майданчику загинула 21 особа. Купити космічні технології сьогодні практично неможливо – у світі існує такий собі закритий клуб країн, які їх мають і нікому не передають. Кількарічні пошуки партнерів привели бразильців у дніпропетровське КБ «Південне». Накинули око на ракету середнього класу Циклон-3. Українські ракетоносії «Дніпро» та «Зеніт» активно запускають із «Байконура» та «Морського старту». Циклон наразі не такий популярний. А дарма, Олександр Сердюк, один із директорів українсько-бразильської компанії «Алкантара Циклон Спейс», наводить статистику. Циклон-3 відлітав понад 200 разів і має чи не найкращу статистику у світі – жодної аварії! Утім, керівництву КБ «Південне» довелося ще кілька років доводити, що Україна спроможна сама, без допомоги Росії, виготовляти двигуни для ракети. Навіть «мізки» – інерціальне ядро – довелося спроектувати заново.
Чому Бразилія вибрала саме Україну в партнери, залишається таємницею. Може, річ у тих-таки ракетних технологіях. Бразильці лише готуються запускати модернізований Циклон-4, а вже заявляють про бажання створити разом із нашими спеціалістами новий ракетоносій Циклон-5.
Із бразильським колоритом
Спільне українсько-бразильське підприємство, або, як його тут називають, бінаціональна компанія, розміщене у столиці країни – Бразіліа. В модерновому офісному центрі займає аж два поверхи. Тут усього порівну: два директори, половина співробітників – українці, половина – бразильці. Тільки прислуга з місцевих. Сергій Філімонов, помічник директора компанії, пригадує, як наші земляки довго не погоджувалися на кельнера в офісі, аж поки їм пояснили, що тут так заведено. Він, який провів у Бразилії вже кілька років, зрозумів, що всі жителі цієї країни поділяються на дві групи: на тих, у кого є прислуга, і на саму прислугу. І це зовсім не означає, ніби останні – незаможні люди. Наприклад, жінка, яка привозить продукти в його квартиру, приїздить на власному авто.
«Українці та бразильці чимось схожі, – зазначає Філімонов, – довго запрягають, але швидко їдуть. Документи мандрують тут між міністерствами цілі тижні. Чи не найскладніше – отримати дозвіл на будівництво. Ліцензії видає національна природозахисна компанія, яка не підпорядковується нікому, навіть президентові. Особливо важко було одержати дозвіл вирубувати ліс на місці майбутнього космодрому. Зрештою, бінаціональна компанія зобов’язалася придбати й висадити вдесятеро більше пальм, ніж зрубають під час будівництва.
А хто заплатить?
Старт ракети Циклон-4 з бразильського космодрому «Алкантара» запланований на кінець 2012 року. Самі бразильці переконані, що встигнуть усе підготувати. Українці вже починають сумніватися. Головний інженер будівництва генерал у відставці Сергій Малиновський розказує лише про основні перешкоди. Кілька місяців щороку тут постійно дощить, проводити земляні роботи неможливо – важка техніка просто потопає у джунглях. Інша проблема – поблизу космодрому немає кар’єрів. Щебінь, пісок, цемент потрібно везти або 420 км вантажівками, або 42 км морем. І так і так виходить дорого. Надто коли врахувати, що йдеться про тисячі тонн бетону. Зрештою, поблизу й немає порту, який зміг би прийняти ракету – конструкцію 42 метри завдовжки. Бразильці обіцяють його звести, але часу замало. Запасний варіант – доправити Циклон-4 повітрям. На щастя, існує Ан-124 («Руслан»), космічний вантаж якраз поміщається в цей літак. І чи не найголовніша проблема – фінансування. Будівництво самого стартового майданчика здійснює бінаціональна компанія, тобто його ведуть коштом двох держбюджетів. Київ останнім часом не платить. На сьогодні Бразилія вже інвестувала у проект понад $107 млн, тоді як Україна лише трохи понад $62 млн. Такі нерівні грошові вливання непокоять наших партнерів. Проблему з фінансуванням, не виключено, допоможе вирішити президент Віктор Янукович, який збирається відвідати Бразилію у травні. Звісно, якщо через ці борги він просто не відмовиться від самої поїздки.
Довідка
На космодромі «Алкантара» у 1990-х роках тестували французькі ракети Ongoron I та Ongoron IІ. 2003-го з цього майданчика невдало стартувала бразильська VLS-1 (VO3), загинула 21 особа. 2003-го було підписано першу угоду між Україною та Бразилією щодо можливого запуску з «Алкантари» вітчизняних ракетоносіїв. 2005-го договір ратифікував бразильський парламент, 2006-го було створено спільне підприємство «Алкантара Циклон Спейс». Уряд надав гарантії КБ «Південне» та Південмашу на залучення кредитів у $150 млн для виготовлення ракетоносіїв та космодромної інфраструктури. Загалом у проекті задіяно 16 українських підприємств. Загальна вартість робіт (фінансованих на паритетних засадах) – близько $487 млн. Мета проекту – запуск комерційних супутників за допомогою ракет «Циклон-4». Загальна сума зобов’язань України – $243,6 млн. Інвестовано у проект – $62,5 млн. Залишок – $181,1 млн. Використання ракетоносіїв Циклон-4 на «Алкантарі» дозволить Україні заробляти $100 млн щороку
21:45 24.07.2011
Szlachta писал(а) в ответ на :
>Разом нас багато. Нас не наубаты!
С пьяну, врезавашись в забор, головой бедовою, Матерился польский лях, – ту речь назвали мовою...
22:54 27.07.2011
У пошуках «своєї» України Поштовхом для радикальних світоглядних змін Олени Теліги стали Українська революція й життя в еміграції
Для багатьох сучасників постать поетеси і письменниці Олени Теліги дотепер асоціюється з Росією. Народжена 21 липня 1906 року в містечку Іллінськ (нині Іллінське), що під Москвою, виховувана в російськомовному середовищі, вона й сама тривалий час не могла усвідомити себе українкою. Утім, із початком Української революції в різних закутках колишньої імперії українці виявляли власну окремішність і бажання допомогти своїй батьківщині. Не була винятком і родина Шовгенівих, яка 1917-го переїхала з Петербурга до Києва. Іван Шовгенів став викладачем Київської політехніки й урядовцем УНР, а його донька Олена – ученицею гімназії. Жили заможно, щоліта виїжджали на відпочинок, гувернантки навчали дівчину французької, німецької та російської мов. Української не знала, хоча нею спілкувалися між собою батьки.
Дозрівання до України
З приходом більшовиків життя змінилося. Іван Шовгенів разом зі старшим сином Андрієм, вояком Армії УНР, емігрували до Польщі. У Києві залишилася дружина з меншими дітьми Оленою і Сергієм. Їм, як і тисячам київських родин, довелося виживати під окупацією. «Мій тато виїхав з Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на «два тижня», отже залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижня перетворилися в три довгих роки. Ох, Натуся, якби ти знала, як ми тоді жили… В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… Хліб для мене був мрією… Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці», – згадувала в одному з листів до Наталії Лівицької-Холодної Олена Теліга.
1922-го мати з дітьми перебралися до Тарнова, де на них чекав батько. До Вінниці потягом, далі пішки селами до Кам’янця-Подільського, а звідти до Польщі. 16-річна Олена, яка весь час жила в місті, вперше побачила красу України з її природою, неповторними селами і привітними людьми. «Тут Україну кожен носить в серцю таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і зо собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя», – сказав тоді доньці Іван Шовгенів. У липні 1922-го сім’я переїхала з Польщі до Подєбрад (Чехословаччина). Івана Шовгеніва обрали ректором Української господарської академії – Alma mater української еміграції. Тут навчалися сотні колишніх учасників визвольних змагань, що хотіли здобути фах і влаштуватися на роботу. Олена вступає на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.
Любов в екзилі
Взимку 1924-го на концерті в Студентському домі у Празі Олена Шовгеніва познайомилася з кубанцем Михайлом Телігою, який згодом став її чоловіком. «Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого.., – писала Олена до Михайла 30 квітня 1925 року. – Робіть, любий, як заходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА». Це світле почуття вони зберегли на все життя, незважаючи на перепони.
Теліга пише вірші, які читає перед своїми друзями. Саме приятелі без її відома переслали деякі з них відомому українському публіцистові, редактору «Літературно-наукового вісника» Дмитрові Донцову, і він погодився їх опублікувати. У відповідь на запитання Донцова про їхню тематику Олена 17 жовтня 1928-го відповідає: «…Мене найбільше тягне зафіксувати в своїх віршах саме «живе життя» з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловими або ледве вловимими нюансами». І в цьому ж листі зізнається, що добре знає російську, чеську і німецьку мови, гірше французьку – «лише читаю вільно». Й далі: «Зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною». Донцов мав великий вплив на творчість письменниці, давав корисні поради і висловлював критику. Після того як Михайло Теліга отримав диплом інженера, подружжя у вересні 1929-го переїхало до Варшави, а звідти до польського села Желязна Жондова. Невдовзі помирає мати Олени Теліги, а тато одружується із Зоєю Ліперовською. Відносини з мачухою не складалися: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети інтереси, ну все. А колись вона притворялася такою українофілкою. Я не могла зрозуміти, як папа все це терпить, і не раз виявляла папі своє обурення», – жалілася в одному з листів Олена.
На вечірці у панів Лукасевичів. Зліва: сестра п. Лукасевич, Наталя Попович, Степан Попович, Михайло Теліга, п. Барицька, невідомий, Олена Теліга, невідомий, Лев Лукасевич, Стефанія Лукасевич; сидять: Стахів та Неля Чехович. Варшава, 1935 Теліга пише і друкує в «Літературно-науковому віснику» вірші, читає книжки, листування з друзями рятує від сірості й буденності сільського життя. Згодом приходить визнання. У 1937-му вона плекає думку започаткувати видання в Польщі нової української газети, яка б «була дійсно гостра і безкомпромісова, щоб можна було критикувати все, що гальмує наш національний розвиток».
Роль поета
Початок Другої світової війни застав Олену у Варшаві. Бомбардування міста і постріли стали звичним явищем. Та до війни дівчина ставилася як до чергового випробування. «Це маю нагоду справдити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини», – казала вона. Війна відкривала справжню сутність людей. У Варшаві Теліга побачила як героїзм поляків, так і приклади морального падіння, коли люди принижувалися за шматок хліба. На пропозицію Олега Ольжича письменниця працює в культурній референтурі ОУН, читає лекції для її членів, опрацьовує повідомлення з СРСР, складає відозви, листівки, вишкільні матеріали. «Тут щойно чулась вона в своїй стихії. Революційне підпілля, що залишалось підпіллям і на еміграції, манило її не лише своєю таємничістю. Тут чула передусім серйозність. Чула відданість і коректність, позбавлену всякого сліду фрази й порожнього теоретизування…» – зазначав Олег Жданович.
Розуміючи невідворотність війни між Німеччиною та СРСР, ОУН стала формувати похідні групи, які мали рушити на Схід. Олена Теліга, яка все своє життя в еміграції мріяла про повернення в Україну, до Києва, вирішила, що настав час. Друзі відмовляли, наголошуючи, що не потрібно ризикувати життям. А вона відповідала, що коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють і шлють на небезпеку інших, то як же можуть самі цього не робити?
У липні 1941-го Теліга в супроводі Уласа Самчука нелегально перебралася до Львова. Її чоловік завершував справи у Кракові й приїхав згодом. У Львові Олену вразила поведінка місцевої «публіки», яка влаштувала обструкцію «емігрантам»: «...роблять з себе мучеників і героїв, а на нас емігрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обуруююче», – писала вона в листі до Михайла 24 липня 1941-го. 22 жовтня 1941-го Теліга повернулася до Києва. Хоч як дивно, цю подію вона передбачила ще далекого 1932-го у вірші «Поворот на рідні землі».
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
Вірш викликав захоплення в закордонних українців, які відчували ностальгію за Батьківщиною. «Я така щаслива, що мій «Поворот» дійшов до твого серця. Цей вірш я справді писала «нервами», і мені боляче було б, якби цей настрій мій ти не зрозуміла», – писала Теліга Наталії Лівицькій-Холодній 8 жовтня 1932-го. У Києві Олену обирають головою Спілки письменників. Крім того, вона стає головним редактором тижневика «Літаври» – літературного додатка до газети «Українське Слово». Налагоджувати роботу було важко, адже відомих письменників вивезли, а молодь здебільшого була вихована в радянських традиціях. Звикнувши до возвеличення одних «вождів», готові були підносити інших. Часто лише змінюючи імена у творах.
У першому під її редакцією числі «Літаврів» Олена вмістила свою статтю «Наростіж вікна», у якій закликала письменників роздерти завіси духу й припису. Стати собою і відчути свою належність до народу, що бореться проти неволі. Цей заклик не залишився непоміченим. Навколо тижневика зібралася група письменників, готових поширювати національні ідеї. Водночас, як завше буває, з’явилися і невдоволені Телігою, які писали доноси в гестапо. Діяльність оунівців не подобалася окупаційній адміністрації, адже в ній вбачали загрозу. Почалися репресії. У листопаді 1941-го було розстріляно в Житомирі багатьох учасників вшанувань 20-річчя Базарської трагедії. У грудні заарештовано редакцію «Українського Слова»: Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка. Новим редактором окупанти призначили професора Штепу, абсолютно лояльного до режиму. За нього «Нове Українське Слово» перетворилося на засіб німецької пропаганди. В одному з перших виступів Штепа виокремив головну мету видання «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Через нового редактора почався тиск на Телігу. Вона відмовлялася прислужуватися. Як наслідок – «Літаври» заборонили. Свою енергію Олена спрямувала на роботу в Спілці письменників. Багато з колишніх прихильників перестали вітатися при зустрічі, натомість з’явилися інші, що згоджувалися безкорисно допомагати. У своєму останньому з відомих листі, адресованому Уласові Самчуку 23 січня 1942 року, вона писала: «У мене на разі все гаразд. Спілка існує, літературний клюб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре…»
Тавро моралі
Провід ОУН розумів небезпеку для своїх співробітників і намагався відкликати їх на Захід. Напередодні арешту Олег Ольжич закликав Олену Телігу виїхати з Києва, але вона відмовилася, вважаючи це зрадою своїх поглядів і людей, які в неї вірили. 9 лютого 1942-го гестапо влаштувало в Спілці письменників засідку. Заарештували майже всіх її членів, а також Михайла Телігу, який пішов слідом за дружиною, і перевезли до приміщення гестапо на вул. Короленка 33. Згодом розстріляли й поховали в Бабиному Яру. Так став пророчим ще один із віршів Олени Теліги.
І в павутинні перехрестних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умірання.
Сучасники згадували, що керівник Культурної референтури Олег Ольжич глибоко переживав смерть співробітників і друзів: «…Ми стрілися в парку. І тоді він мені сказав те, що його найбільше мучило: він не встиг її врятувати… Він запізно приїхав до Києва... Кілька годин бракувало… Він носив на собі тягар вини за смерть Олени Теліги та її чоловіка Михайла… та соток інших, які загинули під час походу на Схід», – згадувала Катерина Білецька-Кандиба. Подейкували, що в одній із камер гестапо залишився напис «Тут сиділа й звідти йде на розстріл Олена Теліга», а зверху – намальований тризуб, а також ніби один із німецьких офіцерів відзначав: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка». Чи могла Олена Теліга жити інакше? Не ризикувати своїм життям і не їхати до окупаційного Києва? Не йти в Спілку письменників? Вочевидь, ні. Загострене почуття чесності та моральний імператив не дозволили їй зробити цього. Ставши на шлях боротьби за Україну, вона до останньої миті свого життя не зійшла з нього.
