Тема для наших друзей-украинцев ( українською мовою )
22:41 10.09.2011
Актуальний Котляревський: від гетьманського бароко і до сьогодні 9 вересня, 242 роки тому в Полтаві, тоді ще невеличкому повітовому містечку, народився Іван Котляревський
Широкому загалу він відомий, перш за все, як зачинатель нової української літератури, котрий подарував кілька блискучих творів написаних «живою», народною мовою. І хоч абсолютним першопрохідцем Котляревського не назвеш, оскільки ще до нього з’являлися віршовані твори Івана Мазепи чи Семена Климентовича цією самою «живою українською», однак «Енеїда», «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» здобули неабиякої слави і представили використання української цілком можливим для різних жанрів літератури.
«Римач-віршеплет»
Іван Котляревський народився у родині дрібного магістратського урядовця, якому пізніше пожалували дворянське звання. Дід письменника належав до духовного сану, тому хлопця віддали на навчання до Словенської семінарії. Полишивши семінарію, де, до речі, він тренувався у перекладах класичної літератури і мав прізвисько «римач» за уміння влучно віршувати, подався на службу до Новоросійської канцелярії у Полтаві, а потім з 1793 року зайнявся вчителюванням і вдарився у збирання народної фольклорної спадщини та лексики. Саме у ці роки він починає писати «Енеїду», запозичивши сюжет у Вергілія. Діалектною основою поеми стала середньонаддніпрянська говірка, яку тепер ми називаємо «літературною мовою». Котляревський почав творити на зламі епох, і, як зазначила Оксана Забужко, «Енеїда» хоч і стала твором «нової української літератури», проте культурно була все ще у епосі козацького бароко.
Піратські промисли
З виданням «Енеїди» було не все так просто. Котляревський не поспішав видавати твір, однак рукописні зшитки пішли по руках і набули неабиякої популярності. Таким чином перші частини поеми потрапили до конотопського поміщика Максима Парпури, який, окрім всього іншого, завідував друкарнею у Петербурзі. Тож, поквапившись, Парпура у 1798 році видав перші три частини «Енеїди», про що сам автор дізнався постфактум і дуже розлютився. Слід віддати Парпурі належне за те, що він уклав додаток для російськомовного читача, де зібрав з поясненнями 972 слова, таким чином лишивши суттєву пам’ятку української лексики кінця XVIIIст. Цікаво, що сам же Котляревський потім передрукував цей словник без змін і лише у останніх виданнях доповнив і виправив помилки. Але загалом письменник був розгніваний, і тому пізніше він відшукає для видавця-пірата місце у пеклі і прирече на шкваріння і розпинання за те, що «чужеє отдавав в печать». Другим видавцем-піратом став у 1808 році Іван Глазунов. І лише наступного року Котляревський зміг опублікувати чотири частини «Енеїди», зауваживши на титулці, що поема виправлена і доповнена супроти попередніх видань. Однак цей друк дався йому нелегко, адже після подання у відставку з військової служби письменник лишився без засобів на існування і без протекторату. Однак мав знайомого мецената Семена Кочубея, який, власне, і виступив спонсором першого офіційного видання. Уже в цій «Енеїді» Котляревський вказав, що перші дві книжки вийшли без його відома і згоди, і додав, що поема вийшла перероблена і «майже зіпсована». Після видання «Енеїди», Іван знаходить змогу перебратися назавжди у Полтаву у якості наглядача Полтавського дому виховання для бідних.
Від поля бою до масонської ложі
З військовою справою Котляревський пов’язався ще у 1806-1807 роках, коли брав участь у російсько-турецькій війні. Там не лише штурмував фортеці Бендери та Ізмаїл, але й вів дипломатичні переговори, схиляючи до нейтралітету татар і до зміни політичного забарвлення – Задунайських козаків. За успішну діяльність Котляревського нагородили і дали чин капітана. У 1812 році Іван Котляревський за дорученням генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського сформував у Полтаві козацький кінний полк для боротьби із французами. Дворянин вже тоді вболівав за стан селян, і тому робив маломожливе: схиляв підпорядкованих йому вояків поводитися з цивільним населенням Горошино Хорольського повіту людяно. Місцева влада, видавши пізніше Івану Котляревському «Квитанцію», особливо відмітила, що від «подчиненных его, обид и притеснений сдешним горошинским обывателям не делано. Равно и ничего безденежно не брато». Але зі своїм козацьким полком Котляревський у воєнних діях участі не брав, роль його була суто організаційною. Він так і засідав у Полтаві, у наступні роки періодично відлучаючись із дорученнями воєнного характеру. Іван Котляревський був занурений у дискурс початку XIX ст. по самі вуха. Тоді дворянство у Росії й Україні започаткувало рух, спрямований проти самодержавства, свавілля і закріпачення населення. Ідеї свободи проникали з Європи, і особливо стали актуальними після війни з французами 1812 року та закордонних походів 1813-1815 років, коли російські офіцери отримали змогу порівняти життя «тут» і «там».
Через Росію і Польщу ще наприкінці XVIIIст. в Україну прийшло масонство. Ложі носили політичний характер, зокрема просувалася ідея державності України. Натхненні ідеями «Свободи, Рівності, Братерства», організації прекрасно вписалися в тогочасну потребу привілейованої верхівки мати плацдарм для просування західних гуманістичних ідей. Котляревського залучив до відомої Одеської ложі «Понт Евксінський» граф Олександр Ладжерон, потім було членство у полтавській «Любові до істини», закритій указом царя Алєксандра І, і вже у 20-их роках Котляревський приєднався до «Малоросійського таємного товариства».
Товариство займалося культурним просвітництвом і боролося за скасування кріпацтва та, що важливо, незалежність України. І хоч ложі закривали, а учасників арештовували, однак Котляревський виходив сухим з води. Микола Зеров висловлював сумнів з приводу того, «який з Котляревського був масон», однак вважав, що саме масонство та включеність у російську драматичну літературу, причетність до «Товариства любителів російської словесності» добряче вплинуло на «голос…української традиції» у творчості письменника. У «Москалі-Чарівнику» Зеров вже бачить у авторі «російського чиновника і «службіста».
Сцена як передтеча
Не можна не згадати театральну діяльність Котляревського, адже без того не народилися б його драматичні твори. У 1818 році він занурюється у театральне життя спершу як актор у любительських виставах, а потім стає одним із директорів Полтавського театру. У його обов’язки, окрім всього іншого, входила підготовка репертуару та адаптація і «витягування» п’єс до належного для сцени рівня. «Набивав руку», так би мовити, перед подальшою письменницькою діяльністю.
Десь тоді відбувається знайомство із актором-кріпаком Михайлом Щепкіним, якого Котляревський вирішує викупити. Однак за Щепкіна графи Волкенштейни запросили аж десять тисяч карбованців, і тут величезну допомогу надав меценат Ніколай Рєпнін, декабрист і друг Тараса Шевченка. У 1819 році Щепкін зіграв вже у п’єсах самого Котляревського. У 1821 році Котляревський закінчує п`яту частину «Енеїди», після якої, судячи з листа Ніколаю Гнєдічу, «перехрестився». У 1827 – шосту і останню. Котляревський вдосконалював поему аж до самої смерті, і зрештою продав її харківському видавцю Волохіну. У 1842 році, за 4 роки після смерті автора, вона вийшла друком у повному вигляді. Далі 20 років глушини після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, і – злет популярності творів Котляревського. Найновіше видання Котляревського відбулося у рамках серії «Книги, які творять історію» і коштує немало:14 тисяч гривень. Є дешевший варіант, за 1500, вже без ручної роботи. Коштовною книжку робить як текст, так і близько 100 ілюстрацій художниці Оксани Тернавської.
> Модератор,почему вы позволяете такое писать нашим бандеровцам-недочеловекам?
> > ------------- > Сообщение было проверено модератором. Вам объявляется замечание за это сообщение. Пожалуйста, следите за тем, что Вы пишете.
Опа, Днепропетровск, вот мы тебя и выхватили, говори адрес ща приеду )
21:44 17.09.2011
Російський журналіст бере інтерв’ю в Януковича: - Виктор Федорович, в прошлом интервью Вы сказали, что «Чехов – видатний український письменник». А что Вы скажете о Гоголе? - Ну, я можу сказати, що це моя улюблена пошукова система.
> Хорошая аналитическая статья на украинском языке.
> > >
Дякую.Дуже цікаво і навіть вірно.Ну що поробиш коли дійсно все залежить від влади .А яка вона буде то вже питання народу .
10:13 21.11.2011
Канчук бояр Січнева Переяславська рада як витвір пропаганди
«Мать-Москва и ридный Киев, вами Рoдина гордa. Украина и Россия породнились навсегда». З радянської пісні слів не викинеш, хоч уже немає батьківщини, яка пишалася цим родичанням. Послухаймо ж заклик московських депутатів і київських міністрів не переписувати історію, читаймо Михайла Брайчевського «Возз’єднання чи приєднання» і згадаймо події в січні 1648 і 1654 років. Чигиринський сотник Богдан Хмельницький розбурхав Січ. Козацтво повстало за відновлення вольностей, проти магнатів і церковних утисків. Переможна угода 1649 року в Зборові вигнала шляхту з маєтків у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, де відтак не було кріпацтва (того самого року Соборне Уложеніє Алєксєя Михайловича ствердило кріпаччину в Московській державі). Київ вітав Хмельницького, але це не був легітимний монарх. Виснажлива війна знала «Корсуня звитяжний клич і Берестечка темну ніч», і винищення ворожої армії біля Батога. Козацькі посли спокушали царя троном Польщі. Москва зброю їм продавала, але вагалася після своїх поразок від Лівонської до Смоленської війни – Росія святкує роковини визволення Кремля від поляків.
Патріарх Олександрії казав, що Військо Запорозьке прагне бути під царем. А Хмельницький просив і султана забрати «Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю» під протекторат Османів. Тоді Земський собор у Москві 1653 року ухвалив взяти Військо Запорозьке й оголосити війну Польщі. Посли забарилися; довелося робити прапор і заміняти зниклі коштовні камені в булаві. За тиждень прибув гетьман. Зібрано старшинську і потім генеральну раду Київського, Чернігівського і Брацлавського полків. Притягнений силоміць хворий війт Переяслава наступного дня помер. Від решти міст, кільканадцяти полків і селянства не було нікого. Гетьман і старшина 8 січня 1654 року прилюдно обіцяли «бути з землею і городами під царською великою рукою невідступно». У важких переговорах українці наполягали, що до присяги в церкві посли царя мусять від його імені гарантувати статус України. Боярин Бутурлін запевнив у шануванні прав, бо «царське слово перемінно не буває», але цар не складає присяги підданцям. Виявилися протилежні світогляди. Київське віче та елекційний лад Речі Посполитої ґрунтувалися на європейській взаємності обопільних прав та обов’язків влади й нації. На Сході хани і царі спиралися на піраміду-вертикаль безмежного панування та безмовної покори. Без письмової угоди козаки вирішили, що боярські запевнення дорівнюють обіцянці…
На Раді 284 особи склали присягу царю Алєксєю. Посли видали грамоту, корогву, булаву і шапку гетьманові, а в Москві звітували, що 122 542 людини присягнули в 117 містах і містечках. У Корсуні це зробили 70 козаків. Відмовилися присягати полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, митрополит Сильвестр, міста Косів, Чорнобиль та деякі інші, як і Уманський, Полтавський, Брацлавський, Кропивнянський полки, де посланців царя побито дрюками. Відмовилася присягати Запорозька Січ. Козацькі посли в Москві навесні та влітку узгодили 17 з 23 Переяславських статей. Духівництво не бажало нічого підписувати, аби Церква не підлягала Московському патріархатові. Міщани задовольнилися обіцянкою зберегти магдебурзьке самоврядування. Не пощастило домовитися щодо зовнішньої політики та інших питань. Немає навіть тексту договору 1654 року!
Події взагалі не стосувалися Галичини, Закарпаття, Буковини, Запоріжжя, більшості Волині й Поділля, Сходу та Півдня, що належали іншим державам. Бояри не пустили делегатів України 1656 року на переговори у Вільні про перемир’я з поляками всупереч її інтересам. Тоді Богдан Хмельницький шукав союзу із Семиграддям і Швецією. Іван Богун брав участь у складанні договору 1657 року зі Швецією з гарантією незалежності й цілісності України. Гетьман Іван Виговський уклав трактат 1658 року в Гадячі з Річчю Посполитою. Московське царство за Андрусівським перемир’ям 1669-го і «Вічним миром» 1686-го віддало Польщі половину України, а до 1725-го перетворилося на Російську імперію, яка завдяки зрадникам поневолила обидві ці нації.
На Софійському майдані хвацький вершник із пагорба показує булавою війську на північний схід (автор постаменту Міхаіл Мікешин робив і пам’ятники Тисячоліття Росії в Новгороді та Катерині ІІ в Петербурзі). На картині 1951 року в Державному музеї українського мистецтва гетьман промовляє з ґанку, і козаки вихопили шаблі з піхов. Поряд із багатьма музичними, образотворчими і літературними творами до 300-річчя Переяславської ради було видано повість Якова Качури, де на початку запорожці вирушають у похід на славу і на смерть за волю України, а насамкінець козак лякав дітлахів канчуками бороданя-боярина, гетьман лаяв басурманів-турків і польських панів, тисячі голосів знічев’я заволали про одностайне бажання під московського православного царя, а в очах Богуна «горів вогонь незламного молодецького завзяття, та ще рука злегка тремтіла на руків’ї коштовної шаблі»…
10:15 21.11.2011
Бунт безпорадності Історія українських протестів доводить, що масові виступи можуть бути успішними, лише якщо за протестувальниками стоїть організована координуюча сила
Усі вияви суспільного протесту, незважаючи на відмінності в перебігу та результатах, доводять одне: повстають не найбільш гноблені, знедолені та упосліджені, а ті, що мають можливість це зробити. Результативність соціального опору натомість залежить не так від динамізму та рішучості протестувальників, як від наявності послідовних очільників, здатних відлити аморфну і хаотичну масу повстанців у чіткі форми організованого протесту з визначеними цілями та програмою дій.
СВІЙ ПОВСТАНЕ ЗА СВОЄ
Навіть побіжного погляду на вітчизняну історію останніх 300–400 років достатньо, щоб переконатися в тому, що духу волелюбності й протесту в ній не бракувало, а форми активного опору були найрізноманітнішими: від зорганізованих у правових канонах шляхетських рокошів до кривавих і моторошних козацьких бунтів. На думку істориків, така ситуація стала наслідком химерного поєднання відкритості й слабкої заселеності українських теренів на схід від Волині, що давало широкі можливості для колонізаційних процесів, витворюючи специфічний типаж підприємливої й свободолюбної людини, готової повсякчас до будь-яких небезпек та викликів, із дуже деталізованим становим правом, котре від XVI століття надавало шляхетству, а згодом і козацтву максимально широкий набір соціальних, політичних та майнових прав водночас із ґрунтовно прописаним у цьому самому праві механізмом їх реалізації та захисту.
Суспільна свідомість, густо замішана на обстоюванні соціальних прав і привілеїв, – річ для домодерних суспільств звичайна й дуже позитивна. Саме вона вела козацтво до битв під прапорами Хмельниччини. Утім, коли в інтересах еліти така свідомість починає домінувати над іншими й не переходить до стадії політичних категорій, це закінчується трагічно. Так, не секрет, що в доленосних для української державності 50–60-х роках XVII століття вимоги козацької старшини на переговорах у Кремлі чи Варшаві часто починалися з вузькосоціальних проблем: чисельності реєстру, гарантування прав землеволодіння та обрання очільника-гетьмана. Хоч яким дивним це може здаватися зараз, але перші звернення козаків до московського царя щодо прийняття у підданство стосувалися власне... самого козацького війська, до яких лише згодом долучилася формула «із землями та містами». Фактично лише Гадяцький трактат 1658 року, що постав як синтез козацького та шляхетського розуміння правильно організованого суспільства й держави, чи не вперше продемонстрував рівень справжнього стратегічного мислення, давши змогу козацькому повстанню піднятися до рівня революції, котра заклала фундамент нової держави.
Хоч як сумно, але подальша доля козацької державності вкотре схилила шальки соціальної активності й ментальних пріоритетів у бік соціальних матерій. Ліквідація в 1764 році гетьманської влади в Україні, того інституту, який творив власне політичний дах, «штаб влади» козацької держави, відбулася, на диво, тихо й спокійно. Викликаний до Петербурга останній гетьман Кирило Розумовський був більшою мірою російським придворним, аніж козацьким регіментарем, тож із булавою розлучився доволі спокійно. Так само не прореагували на це жодним чином українська старшина та козацтво, хоча, за легендарною оповіддю «Історії Русів», імперські війська, розташовані на Лівобережжі, було приведено в бойову готовність і російські резиденти «чаяли от малороссов всякого лиха». Лиха не сталося. Принаймні одразу. Натомість уже за рік, коли новопоставлена російська адміністрація почала ревізувати службові обов’язки та повинності різних категорій козацтва, маючи вписати їх у загальноімперські рамки, розпочалися хвилювання. Спочатку заколот виник у колишній гетьманській гвардії, потім такі настрої охопили селян і козаків рангових маєтностей тощо. Одним із наймасштабніших виступів стало повстання Дніпровського і Донецького пікінерних полків 1769-го. Пікінерні полки почали формуватися з населення Південного Лівобережжя саме в рік скасування гетьманства, становлячи гібрид регулярних частин і поселеного козацького війська. Приваблені податковими пільгами, козаки охоче вступали до них, отримуючи в користування нові землі. Утім, ситуація змінилася вже за кілька років із початком війни з Туреччиною. Незвичні до «регулярства» пікінери, поміж яких було чимало колишніх січовиків, швидко збунтувалися, але повстання не мало жодних шансів на успіх. Російське командування натомість більше схвилювало те, що з повстанцями намагалися встановити зв’язок старшини-автономісти, невдоволені ліквідацією української автономії. Однак опозиціонери, які за кілька років уже пробували шукати підтримки української справи в іноземних дворах, – 1792 року до Пруссії вирушив нащадок старовинного полковничого роду Василь Капніст, – так і не спромоглися скористатися з вибухів невдоволення козацтвом новими порядками.
ТЕРПІТИ ЧИ СТРАЖДАТИ?
Діапазон соціальних протестів в Україні імперської доби був доволі широким, але образ уярмленого і нещадно визискуваного кріпака, котрий перекочував із народницької літератури до підрадянської історіографії, насправді мало відповідав дійсності. Спалахи невдоволення, супроводжувані насильством, справді були непоодинокими, але їхні причини та учасники геть несхожими між собою. Головною перешкодою в успіху протестних дій була соціальна атомізація. Селяни і козаки, дворяни та міщани судилися різними судами згідно з різними правовими нормами, ходили до різних шкіл і часто спілкувалися навіть відмінними мовами. Усе це довгий час унеможливлювало те, що ми нині назвали б соціальною солідарністю.
Поступово, протягом ХІХ століття, сформувалася нова модель держави та суспільства, дуже схожа на сьогоднішню, що висунуло на порядок денний так само сучасні соціальні проблеми: низький рівень життя, корумпованість суддів та правоохоронців, недотримання норм трудового права тощо. Селянські заколоти, описані класичною літературою, були лише верхівкою айсберга – бунтували через зловживання карантинних влад під час епідемій холери, несвоєчасну оплату праці на заводах і мануфактурах тощо. Найпоширеніший мотив протесту серед селян – намагання повернути собі козацький статус, себто вийти з-під будь-якої опіки: поміщицької чи то державної. «Шукання козацтва» з вилами та сокирами в руках почалося ще 1789 року повстанням у селі Турбаях, що на Дніпропетровщині, а продовжилося 1855 року під час «Київської козаччини», коли, схвильовані царськими маніфестами про скликання ополчення, цілі повіти знімалися з насиджених місць і з сім’ями, реманентом та худобою рухалися на південь, де цар роздавав землю й записував у козаки.
Стихія селянського бунту, майже завжди некерованого, емоційного та ірраціонального, довгий час трималася і в робітничому середовищі, яке здебільшого складалося з учорашніх селян. Те, наскільки нездоланним виявився цей дух, добре видно на прикладі отаманського руху 1919–1923 років. У цей час сформувалося й діяло близько семи селянсько-повстанських республік, котрі спромоглися на власні уряди, збройні сили, судочинство й навіть примітивні фінансові системи. Спільною ідеологією для них стала суміш архаїчних землеробських ідеалів (особиста свобода, вільне землепорядкування) з республіканізмом, що межував з охлократією. Відхрестившись від більшовиків (популярне гасло селянських республік «Хай живе радянська влада! Геть більшовиків!»), отаманські державки не знайшли спільної мови й з національно-демократичним рухом. Уряди, що складалися з професорів, виявляли тотальне нерозуміння урядів учорашніх наймитів, а бунт соціальний протистояв, а не співдіяв політичній революції, лишивши по собі руїну. Попри всю несхожість, соціальні протести мають багато спільного. Окрім непередбачуваності вони творять дуже серйозне випробування суспільства на міцність. Бунти посилюють тоталітарні режими, надаючи їм ореолу охоронців порядку й захисту ладу від безладу, а суспільства дуже часто дезінтегрують та дезорієнтують. Розхитавши корабель української революції, селянська отаманщина була приспана більшовицькою демагогією, аби схаменутися й прокинутися збройними повстаннями напередодні та під час колективізації. Та було запізно.
14:08 02.12.2011
Хай живе Донецько-Межигірська Українська Республіка!
Україна стрімголов котиться в напрямку до "світлого" автократичного майбутнього.
Здається, ніби Віктор Янукович дістав із нафталінової радянської комори, що за 20 років незалежності так і не стала експонатом в умовному "музеї радянської окупації", вікопомне хрущовське гасло "ДіП" – "догонім і пєрєгонім". З єдиною відмінністю для всіх нас: Перший секретар ЦК КПРС Хрущов прагнув наздоганяти і переганяти США, а от почесний Лідер "правлячої та скеровуючої" ПР Янукович, схоже, взявся наздоганяти і переганяти Росію та Білорусь.
Причому не в сферах економіки, соціального захисту населення, культури – а в темпах побудови власного авторитарного режиму.
Злиття та поглинання по-українськи: креативні підходи нікому не потрібні
Складається, загалом, трагікомічна ситуація. Навіть далекій від економіки людині зрозуміло, що, приміром, виключити зі складу України територію державної резиденції "Межигір`я" було би набагато дешевше, ніж усім народом утримувати велику родину тамтешнього феодала, з його васалами та обслугою.
За нинішніх умов – концептуальний підхід і класна бізнес-ідея!
Особливо напередодні Євро-2012. Лишень уявіть собі: Межигір`я офіційно перетворюється на незалежну мікродержаву на зразок Монако – "Князівство Межигір`я". Або вже в крайньому випадку, задля задоволення амбіцій – "Велике герцогство Межигір`я", на чолі із правлячою князівською династією Януковичів-Межигірських.
Із чого буде жити унікальне східноєвропейське державне утворення?
У Великому герцогстві Межигір`я є все для повноцінного існування: підхід до води, повітряне й наземне сполучення. Умови для розвитку туризму унікальні: уже є готові місця для розміщення гостей – наприклад, легендарна гостьова "Хонка". Можливий не лише відпочинок на воді, а й оздоровлення в численних спорткомплексах та й просто на природі. Бажаючі зможуть пострибати по пеньочках.
Крім того, можливості Межигірського герцогства дозволяють здійснювати вертолітні прогулянки, а цікава та насичена історія, що сягає глибиною часів Київської Русі, вже точно має заінтригувати цікавих до всього нового європейців.
У крайньому випадку, якщо правляча династія посоромиться або боятиметься напливу заможних туристів, існують й інші варіанти.
Що вважається однією з "фішок" сучасної економіки України? Правильно, сільське господарство! Межигірське поголів`я страусів дає можливість не лише організувати потужну страусячу ферму, експортувати м`ясо та яйця птахів, а й навіть заснувати невеличкий заводик з виробництва страусових черевиків та різноманітних аксесуарів із цієї гордої, проте прирученої межигірськими господарями, тварини. Й нехай великого виробництва налагодити не вийде – можна працювати в преміум-сегменті, і перетворити бренд "Made in Mezhygirya" на мрію багатіїв усього світу!
З тією ж метою розводити можна також і кенгуру, або закупити закордоном на розплід якийсь елітний вид крокодилів.
Якщо вже й такий вид діяльності не влаштує межигірську знать, можна перейняти досвід іншої європейської мікродержави – Князівства Ліхтенштейн. І в якості сувенірів на продаж штампувати поштові марки, наприклад, із зображенням герба Віктора Януковича.
Проте, схоже що ані креативні ідеї, ані інноваційні підходи не цікавлять нашого президента та його близьке оточення. Від такого надпотужного джерела збагачення, як 46-мільйонна Україна, він не відмовиться.
Відтак, реальність набагато суворіша: Межигір`я не відокремлюється, а поступово поглинає Україну. Наразі вже час розвішувати по українських містах пропагандистські банери та бігборди: "Хай живе Донецько-Межигірська Українська Республіка!"
Авторитарне коло замикається
Чому "Донецько-Межигірська"? Дуже просто.
Донеччина – це кадрова й політично-світоглядна основа режиму, Межигір`я – так би мовити, "генеральна ставка", неформальний центр прийняття рішень із серйозними планами на майбутнє.
Принаймні, останні місяці не перестають тішити українців "чудовими" новинами, що цілком вписуються в рамки очевидної "межигірської стратегії".
Судовий вирок нехай і неоднозначному персонажу, проте одному з найбільш реальних опонентів режиму Януковича. Потім Віктор Федорович, у перекладі на побутову донецьку, "канкрєтна і далєко" посилає європейців з їхніми незбагненними "лоховськими" цінностями. Згодом – купа фактів про те, як працівників підприємств донецьких олігархів примусово "заганяють" у лави правлячої партії, як посилюється тиск та атаки на приватний бізнес, як починається робота в напрямку дискредитації журналістів, які ще не "лягли", або не планують "лягати" під донецько-межигірський режим.
Нарешті, кадрові перестановки 7 листопада яскраво доповнюють картину суворих українських буднів.
Слід розуміти, що новий міністр МВС – не просто один з "пішаків" провладної команди. І річ зовсім не в тому, що це може якимось чином відобразитися на іміджі української міліції. Нажаль, в Україні міліція вже давно повністю дискредитована та не користується довірою більшості громадян, а правоохоронні органи в народі здобули визначення "бандохоронних".
Утім, несприйняття міліції не рятує від моральної та фізичної шкоди від спілкування з нею. Відтак, усім опозиціонерам та політично активним громадянам слід розуміти одну дуже важливу річ: новий міністр Захарченко не був призначений внаслідок таємних підкилимних ігор чи кулуарних домовленостей.
Він є безпосереднім ставлеником сім`ї Януковичів.
Йому немає й не буде про що домовлятися з альтернативними центрами впливу. Йому немає й не буде перед ким нести відповідальність, окрім як перед своїм феодальним кланом. Саме від добробуту й стабільності родини Януковичів тепер залежить і стабільність та добробут міністра Захарченка, у підпорядкуванні якого – кількатисячна армія озброєних правоохоронців.
Тому очевидно, що у випадку будь-якої реальної чи опосередкованої загрози режиму Януковича, міністр Захарченко без вагань і докорів сумління, особливо не панькаючись із методами – зробить усе, аби цю загрозу ліквідувати.
Українське авторитарне коло поволі замикається.
Що далі?
Зважаючи на ці обставини, на сьогоднішній день викликають сумну посмішку мрії багатьох українських політичних романтиків про новий Майдан. Чи прораховують автори "майданної" концепції найгірші варіанти?
Боже збав, ніхто ніяким чином не закликає до будь-яких проявів екстремізму. Проте, якщо займатися політичною аналітикою, то маємо враховувати всі варіанти розвитку подій.
Говорячи образно, Україна нині знаходиться в ситуації "недобитого інтелігента", що в темний час доби опинився на неблагополучній робітничій околиці міста. Причому цього інтелігента притиснула до стіни підворітні група гопників із бейсбольними битками.
Ви, звісно, можете спробувати розказати їм про високі норми моралі, справедливість, чесність та закон. Проте навряд чи ваші розповіді справлять на гопників якесь враження. В їхніх очах ви так і лишитеся лохом, якого можна й треба "розвести".
Так само, як є лохами в їхніх очах і європейці зі своїми "лоховськими" цінностями.
"Гопники" і "мораль/цінності/переконання" – два рівні свідомості, що ніколи не перетнуться. Гопники розуміють лише грубу силу. Тому моральні імперативи інтелігентів для них – непристойний жарт.
Гопники не перевиховуються. Вони не роблять висновків із подій минулого, вони керуються виключно своїм вузьколобим сприйняттям світу, у якому є район, який має бути підконтрольний гопнику, і є конкуренти, яких слід "замочити". Будь-хто на районі, хто проявляє самостійність, бажає займатися своєю справою без участі гопника, не сприймає його за авторитета – є апріорі ворогом, якого слід давити.
При гопниках не буває чесних виборів. Тому наївно й недалекоглядно сподіватися на якісь глобальні зміни через вибори.
Утім, з далекоглядністю в українців завжди були проблеми.
Невміння планувати на довгострокову перспективу та коротка пам`ять – можливо, дві найбільш загрозливі українські ментальні вади. Отож, невеличкий епізод із нещодавнього минулого для співвітчизників з "короткою пам`яттю".
Пам`ятаєте історію про те, як у розпал Помаранчевої революції Віктор Федорович, тоді ще в якості прем`єр-міністра та кандидата в президенти, у буквальному розумінні притиснув до стінки президента Кучму й вимагав від того пустити на Майдан танки?..
Невідомо, наскільки українці оцінили тодішній вчинок Леоніда Даниловича, проте при всіх своїх особливостях, Кучма продемонстрував гідну поваги та захоплення державну мудрість. Усупереч пресингу "донецьких", він відмовився вживати насильницьких заходів – напевне не хотів лишитися в історії кривавим диктатором на зразок Саддама Хусейна чи Муаммара Каддафі.
А тепер – увага! – питання.
Хто в сьогоднішніх реаліях зупинить Януковича у випадку повторення Майдану? На що розраховувати політично активним громадянам?
На те, що "Янукович змінився, він уже не той, що був раніше"? Не смішіть, відверто шкода тих, хто повірив у цей жарт під час останніх президентських виборів.
На мудрість і розсудливість президента та його оточення? Події останніх місяців показали, що з розсудливістю там дуже погано. Хіба-що на афонських старців, до яких час від часу навідується президент, лишається сподіватися українцям, що наважаться – якщо наважаться! – виступити проти існуючого феодального ладу.
Як не крути, а складається враження, що Бог лишився отим єдиним чинником, якого Янукович ще остерігається.
Замість епілогу
Неначе грім серед ясного українського неба прозвучало нещодавнє інтерв`ю відомого польського кінорежисера Єжи Гофмана українським журналістам. Було воно присвячено прем`єрі нового фільму режисера на київській "Молодості", відтак обговорювались деталі зйомок та сюжету.
Без питань українсько-польських відносин та історії двох народів, звісно, не обійшлось. Коментуючи події 1920-го року, а саме спільний похід армій Польщі та УНР на Україну, пан Гофман, зокрема, сказав:
"Перший польський патруль просто сів у трамвай і проїхав у центр Києва. Поляки зайняли місто, але всім було начхати, тому що люди були дуже втомлені. Через Україну проходили то денікінці, то червоні. Люди сподівалися на більшовиків, що ті дадуть їм землю. Так, їм дали землю, а потім був голод. Але це вже було потім. Як це все показати у фільмі? Це – окрема тема".
Відійдемо від історичного контексту й перефразуємо слова пана Гофмана на більш сучасний манер:
"Через Україну проходили то помаранчеві, то біло-сердечні. Потім Україну зайняли біло-блакитні, але всім було начхати, тому що люди були дуже втомлені. Вони сподівалися на регіоналів, що ті дадуть їм стабільність..."
Нікого не переконуватимемо, що якби в 2010 році переміг інший кандидат, то зараз було би краще.
Проте слід визнати, що через 90 років після подій 1920-го року, українці, фактично, повторили ту саму помилку, що і їхні предки.
Особливо не переобтяжуючи себе аналізом фактів із життя та подіями нещодавніх часів. Не думаючи наперед. "Купилися" на красиві гасла про "стабільність", "порядок" та "іншого Януковича". І привели до влади людей із відверто сумнівним минулим та сумнівними, з точки зору адекватності сучасному світу, поглядами на життя.
Стабільність, до слова, буває різна.
Буває стабільність як у розвинутих суспільствах та державах. Вона не має нічого спільного з обмеженням політичної та ринкової конкуренції, обмеженням прав та свобод громадян в інтересах вузького прошарку правлячого класу. А буває стабільність концтабірна. Це щось схоже на сучасну Білорусь.
Якою буде українська плата за донецько-межигірську стабільність – нам ще належить дізнатись.
І дізнаємось ми це, можливо, уже в найближчому майбутньому.
Тиміш Мартиненко-Кушлянський, спеціально для УП
22:59 06.12.2011
Найбільшим досягненням України називають 20 років без війни Більшість українців вважають найбільшим досягненням України за роки незалежності - 20 років, прожитих без військових конфліктів.
Як передає кореспондент Тижня, про це свідчать результати опитування, презентовані під час прес-конференції компанією Research & Branding Group спільно з журналом «Експерт Україна».
Згідно з опитуванням, такої думки притримуються 62% опитаних.
Кожен третій українець (32%) найбільшим досягненням 20-річчя вважає збереження незалежності та територіальної цілісності, для кожного четвертого (25%) головними досягненнями Україні є спортивні перемоги українців, а кожен п`ятий (19%) найбільшим успіхом Україні за 20 років незалежності вважає отримання права прийняти Євро -2012. Крім цього, за даними опитування, на сьогоднішній день більшість українців вважають, що 20 років незалежності країни стали часом повільного руху вперед з постійними відкатами назад (45%), або часом втрачених можливостей (40%). Лише кожен двадцятий українець оцінює 20 років незалежності країни, як час успішного розвитку. Зокрема, першу точку зору в більшій мірі розділяє населення Західної та Центральної (54% і 47% відповідно) Україна, а другу - жителі Південного Сходу України (48%). Опитування було проведено з 12 по 22 серпня цього року. Було опитано 2075 осіб з усіх областей України та Криму. Очікувана середня помилка вибірки складає + - 2,2%.
Як повідомлялося, 67,5% опитаних Центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова вважають святом День Незалежності України.
10:01 07.12.2011
Донецькі чорнобильці обіцяють чекати Януковича «до переможного кінця» У Донецьку понад 300 протестуючих чорнобильців на території наметового містечка біля регіонального управління Пенсійного фонду чекають зустрічі з президентом Віктором Януковичем.
За словами чорнобильців, сьогодні близько 15.00 у наметове містечко приїхали працівники правоохоронних органів, близько 30-40 чоловік, разом з кінологами, і обстежували територію наметового містечка під приводом того, що сюди приїде президент.
Після цього голодуючих і представників ініціативної групи чорнобильців запросили в актовий зал управління Пенсійного фонду і пообіцяли зустріч з президентом, проте потім усіх попросили вийти на вулицю, пояснюючи тим, що дуже багато учасників акції прийшло в актовий зал. До чорнобильців підійшла молодий чоловік, представившись представником служби президентської охорони, пообіцяв, що зустріч Януковича з чорнобильцями відбудеться прямо на вулиці перед управлінням Пенсійного фонду. Люди не розходяться, хоча багато хто каже, що з обіду тут знаходилося понад 500 чоловік – учасників акції і тих, хто її підтримує, в очікуванні зустрічі. Ті, що залишилися, мають намір дочекатися Януковича. Деякі з протестуючих відкрито заявляють: «Ми звідси нікуди не підемо і чекатимемо Президента тут до переможного кінця».
Як повідомлялось, 6 грудня Віктор Янукович у Єнакієво порадив уряду сісти з чорнобильцями за стіл переговорів, щоб щоб урегулювати проблему виплат пенсій, а також виконання соціальних гарантій пільговим категоріям громадян Нагадаємо також, що останнім часом в різних регіонах України проходять акції протесту чорнобильців з вимогою виплати чорнобильських пенсій за рішенням судів. У Києві та Донецьку учасники акції оголосили голодування. Раніше Янукович заявляв, що вважає неможливим забезпечення повної виплати наявних пільг. З його слів, за роки незалежності України було прийнято величезну кількість популістських законів, які не були підкріплені коштами. Він також наголосив, що держава і далі піклуватиметься про підвищення соціальної захищеності населення і наступного року соціальні виплати планується збільшити на 25%.
20:28 11.12.2011
Он як москалі за русинів хвилювалися.
Теодор Ромжа: єпископ-мученик Щоб знищити греко-католицького єпископа Закарпаття, комуністи вдалися до послуг відомого сталінського диверсанта Павла Судоплатова
Він був владикою лише три роки – з 1944-го по 1947-й. Коли одягав єпископські ризи, був практично незнаний загалу. Через три роки вказівку на його вбивство особисто віддавав тиран однієї з наймогутніших імперій – Сталін. За три роки єпископства Теодор Ромжа залишив по собі яскравий слід – Папа Іван Павло ІІ оголосив його блаженним. Він був «як той ясний метеор, що яскраво заблищав на небосхилі, а відтак раптом згас», – скаже про нього інший єпископ-мученик Павло Гойдич, який був засуджений на пожиттєве ув’язнення. І донині Теодор Ромжа оповитий німбом таємничості, попри те, що книжки про нього вийшли англійською, італійською, угорською та українською мовами.
Буття
Цього року у квітні Федорові-Юрію Ромжі могло виповнитися красних сто років. Вік, який у гуцульському селищі Великий Бичків, де він народився, трапляється. Але все склалося зовсім інакше. Він загинув у 36 років, коли був молодий, дужий і сповнений енергії та задумів. Його батько Павло Ромжа працював службовцем на залізниці, тож сім’я мала сталий дохід. Але в родині, де живуть дев’ятеро дітей, великих статків не назбираєш. Тож виростав Федір у скромних умовах. Під час навчання у Хустській гімназії він уже виявляв зацікавленість релігією – на канікулах вдома читав Апостола в церкві, співав у криласі. Ще до закінчення студій у Хусті він уже бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до християнської віри. Певну роль у цьому відіграв монах-єзуїт візантійського обряду Василій Буржуа, який проводив душпастирську роботу у довколишніх селах. Його приклад, очевидно, надихав і молодого гімназиста. У 1930 році єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей благословляє відмінника Хустської гімназії Теодора Ромжу на навчання до Риму у Папський університет Грегоріана. Чотири роки він навчається у Колегії Германікум-Гунгарікум. Але як католик східного обряду ходить до церкви святого Антонія, яку відвідували і росіяни-католики, що проживали в Римі. Зближення з ними приводить до того, що він змінює напрям своїх студій. У 1934-му переходить у Колегію Руссікум, де готувалося чимало місіонерів для навернення Росії до католицизму. До них належав і Теодор Ромжа.
Можна лише дивуватися моральному духові та стійкості богословів, які збиралися агітувати православну Москву за підпорядкування Папі Римському, та ще й за комуністичного режиму! Із нинішньої висоти це була наївна утопія. Але люди, які готувалися її втілювати, були готові до найвищої самопожертви. Це були своєрідні камікадзе, воїни Христової армії, готові були померти з Божим іменем на вустах. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії. Час навчання в Руссікумі став переломним у долі Теодора Ромжі. Його життя стало чітко запрограмованим – жертва заради віри. Іншого варіанта в комуністичній Росії для католицького місіонера не могло бути. Але після семи років навчання в Римі він повертається додому, де відбуває військову повинність у Празькому училищі військових священиків. Після армійської служби єпархія направляє його душпастирем у села Березово та Нижній Бистрий Хустського району. Але це не те, чого потребував Ромжа. У листі до товариша у Швейцарію він іронічно пише: «Тутешня моя робота не має майже нічого спільного з місійною діяльністю: вже виджу, що за п’ять років із мене буде добрий сільський піп». Втім, він вирізняється з-поміж інших греко-католицьких панотців. Власне, ламає сам стереотип уніатського священика. Під впливом Руссікуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив на велосипеді. Полюбляє рибалити, лижний відпочинок, цигарки, радіо.
Але бачить, що на Закарпатті знайти себе йому не вдається. Тому мріє про докторат у Римі. Проте на заваді стає політика. 22 вересня 1938 року його знову мобілізують до війська. Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і врешті-решт розпадається. Закарпаття окупує Угорщина. У нових умовах влітку 1939-го єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу, з яких той сім років простудіював у Римі, професором Ужгородської духовної семінарії. На цей час у молодого священика вже був закордонний паспорт, проте він мусив підпорядковуватися волі керівництва. Це був останній шанс піти місіонерським шляхом. З цього часу доля Теодора Ромжі від нього вже не залежала. Все розвивалося наперед визначеним руслом. У семінарії він, крім усього іншого, виконує обов’язки духовного наставника, тобто стежить за душевним станом кожного семинариста. Всі відзначають високу вимогливість Ромжі як до себе, так і до інших. Молодий викладач налаштований критично до порядків у семінарії. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссікому. – Мені здавалося дуже дивним, коли добрим називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне». Він і далі залишався ідеалістом-місіонером, для якого найцінніше – це самопожертва.
Сходження
Мукачівська греко-католицька єпархія в ті часи була ареною великої політичної боротьби. Угорщина хотіла зробити її своїм інструментом у справі мадяризації тутешнього населення, але наштовхувалась на опір. Єдності не було навіть у самому керівництві єпархії. За таких обставин раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли деякі суперечності з мадярами. Угорці нарешті отримали можливість одягнути єпископську митру на свого кандидата. Але Рим був проти, тому процес призначення нового єпископа затягується. 2 січня 1944 року Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії – угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. Усе різко змінює ситуація на Східному фронті. Бої точаться вже в Карпатах, і всім зрозуміло, що незабаром радянські війська вступлять на Закарпаття. У таких умовах 24 вересня 1944-го єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. До сьогодні можна сперечатися, чому Рим обрав саме його. Адже Ромжі було лише 33 роки, і на той час він був наймолодшим єпископом у всій Вселенській церкві. Наймолодшим він був і серед запропонованих кандидатур.
Теодор Ромжа з племінницями у гуцульському вбранні
Історики церкви наголошують на тому, що Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, себто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити як компромат нова влада. Але головним, можливо, було те, що Ромжа готувався до місіонерської роботи саме в Росії. Йому була добре знайома не лише російська мова, культура, духовність, а й особливості російської ментальності, політичної ситуації. Про це яскраво свідчить той факт, що, ставши єпископом, ще до приходу совєтів він негласно висвячує в єпископи каноніка Олександра Хіру та ще кількох священиків. Тобто готує їх до роботи в підпіллі.
Ще 1939 року, коли кордон СРСР проліг по Карпатах, він написав ректору Руссікуму: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль – апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа – значить вічно жити». Із 1944-го Теодор Ромжа отримав так довго плекану місіонерську стезю – став єпископом за безбожного комуністичного режиму. Попервах очевидних сутичок не виникало: дривала війна, влада була зайнята облаштуванням нового життя. Питання греко-католицької церкви не було першочерговим. Більшість закарпатців були глибоко віруючими людьми і належали саме до греко-католиків. Тому викликати релігійне невдоволення серед них у той час, коли треба агітувати за новий лад, було вкрай нерозумним. У свою чергу, церква на чолі з Ромжею демонструє лояльність до влади. Теодор Ромжа завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтригами. За нових умов це стало доктриною Мукачівської греко-католицької єпархії, котра обрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. Очевидно, керівництво розуміло, що будь-який відвертий супротив лише розв’яже руки її ворогам.
Доля греко-католиків Галичини у 1939–1941 роках не залишала сумнівів у тому, що атеїстично-православна Москва не толеруватиме католицької церкви. Тому коли Теодорові Ромжі пропонують підписати Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною, він відповідає: «Маніфест є політичним документом, а єпископ не повинен займатися політикою». Випливли на поверхню і старі міжконфесійні суперечки. Побувавши у Москві й отримавши благословення Московського патріарха, православні вірники починають наступ на греко-католицькі храми. Їхню самовпевненість посилює позиція влади, в якій переважають комуністи і русофіли, котрі явно симпатизують православ’ю. У таких умовах єпископ провадить енергійну діяльність. Двічі зустрічається з головою Народної Ради Закарпатської України Іваном Туряницею. Домагається звільнення заарештованих священиків. Навесні вирушає в архієрейську подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. У єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру своїх вірних. Це дає результат: після деякого успіху православізація захлинулась. Теодор Ромжа бачить, як розвиваються події в Галичині. Там, після арешту греко-католицьких єпископів, була створена група з кількох священиків, які «проголосили» скасування унії та приєднання до Московської патріархії. Щоби унеможливити такий варіант на Закарпатті, він особливу увагу звертає на священиків. Морально слабших направляє за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. У такий спосіб йому вдається домогтися стійкості кліру. Понад те, бачачи гоніння своєї церкви, греко-католики ще тісніше гуртуються. На свято Іллі в Боронявському монастирі, оточеному переважно православними селами, на відпуст 1946 року, замість звичайних 5 тис. прочан, прийшли у чотири рази більше. Наприкінці своєї проповіді Ромжа закликав усіх підняти правицю й урочисто присягнути на вірність правдивої віри до смерті. Те саме повторилося в Мукачівському монастирі, де зібралась доти небачена кількість віруючих – 50 тис. А єпископ не здається. Його подорожі Закарпаттям тривають місяцями. Він не минає навіть найменшого села. Коли влада конфіскувала єпархіальний автомобіль, він їздить возами, а то й ходить пішки. Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний власному народові.
Хрест
Доля греко-католицької церкви була вирішена наперед. У Радянському Союзі для неї місця не було. Питання полягало лише в тому, як і коли прийде кінець. Якщо на Галичині приводом її знищення стала підтримка Української повстанської армії, то на Закарпатті «пришити» було нічого. Тому розв’язка затягувалась. Головною перепоною «львівського варіанта» став Теодор Ромжа. «Переконайте Ромжу – і багато уніатських священиків перейде у православ’я», – радив Москві один зі зрадників унії. Але переконати людину, яка готувалася все життя до сповідництва та мук, було неможливо. Після кількох спроб це зрозуміли всі.
У звіті Уповноваженого Ради у справах Російської православної церкви І. Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Риму». Буквально за кілька тижнів він із радістю рапортував, що єпископ Ромжа «несподівано» загинув. Правда про загибель єпископа повністю відкрилася лише недавно. У 1998 році у Москві вийшли спогади генерала НКВС Павла Судоплатова, начальника 4-го розвідувально-диверсійного управління, яке займалося диверсіями і терором. Саме під керівництвом цього нелюда розроблялися і коїлися вбивства видатних українців Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. У своїх мемуарах кремлівський кат детально описує спецоперацію з ліквідації Теодора Ромжі.
Ініціатором був Микита Хрущов, який був першим секретарем ЦК КПУ. Судоплатов розкриває ще одну маловідому причину такого рішення. Він пише, що Ромжа володів відомостями про ситуацію в керівних колах України, про плановані заходи проти бандерівського руху. Ця інформація до єпископа надходила від черниць, які тісно спілкувалися із жінкою Івана Туряниці, першого секретаря обкому партії та облвиконкому. «Обидві посади той обіймав одночасно і користувався великою повагою та любов’ю населення, – пише Судоплатов. – На гаслах і транспарантах, розвішаних в Ужгороді до жовтневих свят, було написано: «Хай живе 30-та річниця Жовтневої революції та Іван Іванович Туряниця!» Від Ромжі відомості про ситуацію в українському керівництві потрапляли до Ватикану. А звідти через московську агентуру – до Кремля. Це створювало справжню небезпеку для Хрущова у владних інтригах. Тому постала потреба таємно ліквідувати всю уніатську церковну верхівку в Ужгороді, яка надає усіляке сприяння бандерівцям. Сталін дав добро на знищення «терористичного гнізда Ватикану» на Закарпатті. В Ужгород зі своєю групою виїхав сам Судоплатов і пробув майже два тижні. Він особисто знав усе керівництво українських націоналістів і хотів з’ясувати їхні зв’язки і контакти з Ромжею. На жаль, детальніше про це сталінський терорист №1 не пише. 26 жовтня в селі Лавки на Мукачівщині відбувалося освячення храму. Оскільки на той час вже була накладена заборона на поїздки священиків без дозволу Уповноваженого у справах релігійних культів, єпархія наперед повідомила владі про візит у село єпископа. Таким чином кадебісти могли спланувати і підготувати замах. До зупинки Ромжа приїхав автобусом, а звідти до села – кіньми. Проте після служби і обіду селяни попередили, що на околиці стоять авто з військовими. Зважаючи на те, що вже наближалася ніч, люди попросили владику заночувати в селі. Наступного дня єпископ, два священики та два семінаристи вирушили на бричці в дорогу. Ось як описує те, що трапилося очевидець отець Маслей: «Від’їхавши 2–3 кілометри від села, ми помітили, що на нас насувається велика вантажна машина «Студебекер». Владика, як завжди, молився на вервиці. Ми сиділи задом до напрямку руху і все бачили. Ледве встигли вигукнути, як у той момент автомобіль, спускаючись із гори, на повній швидкості наїхав на нас. Коляска від удару перетворилася на купу трісок. Помітивши, що ми живі, нападники підбігли до нас і почали бити різними металевими предметами». На щастя, на дорогу виїхало поштове авто. Щоби їх не впізнали, кадебісти вскочили у «бобик» і втекли. Поштовики ж відвезли постраждалих одразу до мукачівської лікарні, де їм надавали допомогу до пізньої ночі. У Теодора Ромжі були два переломи щелепи. Вціліли лише сім зубів, які до того ж хиталися. Була пошкоджена нога і численні рани на тілі вже від ударів нападників. Більше постраждав отець Бачинський. Можливо, його, як старшого за віком, убивці сприйняли на єпископа. Він мав тріщину черепа і численні переломи. Три тижні пролежав майже цілком непритомний. Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої автомобільної аварії єпископ був лише поранений. «Хрущов запанікував і знову звернувся по допомогу до Сталіна. Він стверджував, що Ромжа готувався до зустрічі з високопоставленими зв’язковими з Ватикану, – розповідає генерал-лейтенант НКВС. – Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу».
Біля єпископа цілодобово чергували черниці-василіянки, які працювали сестричками. Здоров’я його покращувалося і небезпека для життя минула. Щоб провести спецоперацію, у лікарню терміново приймається медсестра, агент місцевих органів безпеки. Але монахині невідступно сидять у палаті і стережуть єпископа. Під час нічного обходу 1 листопада головний лікар Бергман наказує їм слідувати за ним. Коли за кілька хвилин вони повернулися, єпископ уже помирав. Як зізнається Судоплатов, Ромжу було вбито уколом з отрутою кураре. Останніми його словами були: «О, Ісусе!» Привезти тіло Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили лише пізно ввечері, щоби не здіймати великого ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону 4 листопада став на Закарпатті незвичайним. Були скасовані залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.
13:24 12.12.2011
Istoruk Хай живе Донецько-Межигірська Українська Республіка! ---------------------------------------- ---------------------------------------- ------------------
Очень хорошая статья, только длинная, не у всех хватит терпения прочитать. Статьи в Украине пишут, люди умные все понимают, только поделать ничего не могут, власть все контролирует, оппозиции нет.
22:54 12.12.2011
Люди натовпу: як створювався homo sovieticus Світле майбутнє комунізму мало стати безпосереднім наслідком масового терору, доносів і грабунків, зневажливого ставлення до вселюдської моралі
Світле майбутнє, щастя й добробут усього людства – на менше більшовицька партія не була згодна і до цієї програмної мети вела народи залізною рукою. А водночас це світле майбутнє мало стати безпосереднім наслідком масового терору, доносів і грабунків, зневажливого ставлення до вселюдської моралі й до «непотрібних революційному пролетаріату» культурних надбань.
Діалектична єдність цих двох засад більшовизму успішно втілювалася в практику. «Грабуй награбоване!» – закликав Владімір Ульянов-Лєнін, і досить швидко, тільки-но закінчилися «недорізані буржуї та куркулі», партійні маси охоче взялися позбавляти зайві маєтності своїх же колег-більшовиків. «Пролетарський примус у всіх своїх формах, починаючи з розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є методом створення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи», – писав провідний теоретик більшовизму Ніколай Бухарін. Не минуло і двох десятиліть, як у суворій відповідності до цієї формули його вслід за мільйонами інших та під бурхливі овації трудящих повели до розстрільного підвалу. «Жити стало краще, товариші. Жити стало веселіше», – резюмував Іосіф Сталін, – і дав наказ керівництву НКВС готуватися до Великої чистки в партії та армії. Народ дружно схвалив «мудрі заходи партії та уряду», письменники вимагали «не жаліти скажених собак», діти відрікалися від батьків, а дружини – від чоловіків. Були, звичайно, й винятки, але вони зникали в концтаборах. «Співчуття принижує людину», – вчив народ мудрості великий пролетарський письменник Максім Ґорькій. І так успішно вчив, що навіть через чотири з гаком десятиліття після Великої чистки у більшості ясночолих інтелігентів збереглася звичка переходити на інший бік під час випадкової зустрічі на вулиці з кимось із вигнаних з роботи «політично непевних» колег чи членами родин політв’язнів... Але лицьовий політичний бік «єдності партії та народу» мав й обернений, тіньовий. Номенклатура, починаючи з верхів і закінчуючи низами, розкрадала «загальнонародну власність»; народ її в цьому дружно підтримував. У сталінські часи – через голодування, потім – із принципу, ще пізніше – для невпинного поліпшення свого добробуту. Крадіїв, які несли додому все, що тільки можна, із заводів та колгоспів, газета «Правда» лагідно звала несунами. Тих, хто надто заривався, брав не по чину, карали, приміром, секретаря президії Верховної Ради СРСР Міхаїла Ґеорґадзе, у якого в листопаді 1982 року було конфісковано цінностей на 6 млрд руб. (але якого після самогубства було поховано на Новодівичому цвинтарі в Москві й справу не розголошено, бо брав хабарі батоно Міхо за вирішення питань «дорогим Лєонідом Іллічом»). Тож недарма сьогодні чимало люду жалкує за тими часами всезагального розтління: «Комуністи крали і нам давали». Утім, не випадає покладати на більшовиків усю провину за розбурхування найгірших людських якостей і напівтваринних інстинктів якнайширших мас. У цьому плані Лєнін – Бухарін – Сталін і компанія були вірними послідовниками двох бородатих основоположників «пролетарського вчення».
«ЦАРСТВО СВОБОДИ» НА ФУНДАМЕНТІ ТЕРОРУ
Понад півтора століття тому молодий Карл Маркс, спираючись у своїх творах на геґелівську ідею історичної необхідності, розгорнув теорію всесвітнього справедливого суспільства, що ґрунтувалося на духовній свободі, матеріальному добробуті, високій культурі. Але на шляху до такого царства свободи (або ж комунізму), за Марксом, лежить капіталістична система, що на той час уже домінувала в Західній Європі. Головним чинником, який не дає можливості організації щасливого суспільства, є панівна приватна власність, передусім на засоби виробництва, коли більшість творців матеріальних та духовних благ виявляються, так би мовити, ні при чому в розподілі та користуванні ними, коли ці блага протистоять своїм творцям. А відтак слід шляхом насильницької кривавої революції знищити приватну власність, «експропріювати експропріаторів», у такий спосіб перейшовши до царства свободи, де повною мірою розкриється творча людська сутність. Причому саме під час кривавої революції суспільство має оновитися й очиститися. А носієм цих змін, єдиним «правильним» суспільним класом є промисловий пролетаріат, найбільш неосвічена та гноблена частина соціуму, що за діалектичною Марксовою логікою виступає спадкоємцем усієї класичної культури людства, його мистецтва, філософії та технології. Інші ж класи мають зникнути (яким саме чином, Маркс не деталізує) у вихорі революції. Чимало цікавих конкретних деталей таких змін міститься в детально виписаних тоді ж alter ego Маркса Фрідріхом Енґельсом «Принципах комунізму», які стали основою для написання добре знаного «Маніфесту комуністичної партії» – аж до політичного терору та створення концтаборів («спеціальні місця під охороною»). Мета ж усіх цих акцій названа дуже чітко: «Концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін». А така концентрація і є тоталітаризмом у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були в цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енґельса. Були вони учнями і з іншого питання. Енґельс широко вживав поняття контрреволюційних націй. У редагованій Марксом «Новій Рейнській газеті» він писав, зокрема: «Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям та народам належить у ближчому майбутньому загинути у буревії світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні». Тож не лише буржуї мали щезнути у вихорі революції... Інакше кажучи, тоталітарна ідеологія комунізму вже біля своїх початків включала і терор за соціальною ознакою проти «ворожих класів», і терор за суто національною ознакою проти «контрреволюційних націй». Ці складові у їхній сув’язі більшовики довели до стану довершеності й втілили їх у суспільну практику на всій території, яку контролювали. А хіба можливі масовий терор, вбивства без суду й слідства та конфіскація у десятків мільйонів людей їхнього майна (від заводів до штанів і калош) поза використанням і розпалюванням найбрутальніших інстинктів якнайширших мас? Поза перетворенням «експропріаторів» (які, можливо, починали свої акції з ідейних міркувань) на банальних грабіжників, які віддали свої розум, честь і совість у цілковите розпорядження центрального комітету партії? Перебіг історичних подій підіграв соціальним експериментаторам, допомігши їм у головному – у зміні самого єства масової людини.
СТОЛІТТЯ ЮРБИ
Коли Карл Маркс писав про дії пролетарів усіх країн та про їхнє єднання, він мислив геґелівськими спекулятивними категоріями. Проте у ХХ столітті колективний соціальний і національний суб’єкт стає емпіричною реальністю. Інформація, потрібна для його життєдіяльності, стала циркулювати «всередині» нього за допомогою технічних засобів зі швидкістю світла, тобто практично миттєво. Розкидані у просторі людські маси почали синхронно діяти в часі, стосувалося це наступу на фронті, маніфестацій опозиційних політичних партій, ковтання аудиторією спектаклю «перед мікрофоном» за участю знаменитих акторів чи продуктивних циклів на велетенському конвеєрному виробництві. Не випадково в ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року Владімір Ульянов-Лєнін вимагав від учасників перевороту найперше захопити «пошту, телеграф, телефон» та найпотужнішу в Росії Царськосельську радіостанцію. Без цих засобів (цінність яких не усвідомлювали ані тодішні демократи, ані консерватори) тотальна влада була неможлива. Як і суцільна пропаганда, на яку мала спиратися ця влада через одночасне охоплення ідеологічним впливом яких завгодно чисельно мас (треба було лише протягнути телеграфні дроти в потрібний регіон і залишити там радіоустановки, що й зробили в СРСР трохи пізніше встановленням на вулицях та в квартирах «тарілок» репродукторів, від голосу яких сховатися було неможливо). Гігантські промислові комплекси та мегаполіси, де концентрувалися мільйони людей, які жили в єдиному ритмі, сприяли процесам змасовлення й уніфікації в середовищі не тільки найманих працівників, а й управлінців. Перша світова війна, яка розпочалася 1914 року, ознаменувала знецінення індивідуального життя унаслідок створення і введення в дію масових засобів знищення, появи всесильних політичних репресивних органів та засобів комунікації, які легко використовувалися як засоби масової пропаганди. Руйнуються культурні табу, наявні до цього самообмеження людських учинків, моральні норми, уявлення про цінність чужого і свого життя. Значущості, здається, набувають лише колективні, класові й національні дії, об’єднані за допомогою комунікацій та помножені технікою. Відречення від власних прагнень, їхнє блокування, витіснення у підсвідомість, щоб «розчинитися» в колективному суб’єкті, стають соціокультурними нормами для багатьох народів, що з різних причин опинилися на межі національної катастрофи. Неможливість бути собою в ситуації тотальних потрясінь призводить до сакраментальної «втечі від свободи» (Еріх Фромм). Реальним стає лише те, що збігається з напрямами дій «великого колективного суб’єкта», який на емпіричному рівні виступає у вигляді більших чи менших натовпів. І тоді свої ідеологеми Лєнін, Троцкій та Сталін (а дещо пізніше й соціалісти антимарксистського ґатунку Муссоліні та Гітлер із Геббельсом) підкріплюють практичними рекомендаціями з маніпулювання юрбою, окресленими французьким мислителем Ґюставом Лебоном (або ж Ле Боном). Його книжка «Психологія народів і мас», помережана підкресленнями і загнутими куточками сторінок, лежала на столах усіх згаданих вище тоталітарних діячів, слугуючи їм своєрідним дороговказом у майбутнє. Що цікаво: Лебон був переконаним противником соціалізму в будь-якому його різновиді, але його без нього тоталітарні соціалістичні експерименти навряд чи стали б успішними.
МАРКС, РЕАЛІЗОВАНИЙ ЗА ЛЕБОНОМ
Досліджуючи феномен натовпу, юрби, Лебон доходить висновку, що за певних умов зібрання індивідів незалежно від їхньої національності, професії чи статі дістає нові якості, істотно відмінні від тих, які характеризують окремих учасників цього зібрання: «Свідома особистість зникає, причому почуття та ідеї всіх одиниць, які утворюють ціле, іменоване натовпом, набувають одного спрямування. Утворюється колективна душа, яка має, звісно, тимчасовий характер, проте й певні риси». Що, власне, й потрібно тим, хто прагне змінювати світ у своїх інтересах. «Основні властивості натовпу: анонімність (безкарність), зараза (поширення думки), сугестивність (його можна змусити бачити навіть те, чого немає насправді), прагнення негайно втілити свої ідеї в життя. Психологія натовпу схожа на психологію дикунів, жінок і дітей: імпульсивність, дратівливість, нездатність міркувати, відсутність роздуму і критики, перебільшена чутливість. Його поведінка мінлива, оскільки реагує на імпульси. У нього відсутні сумніви...»
І ще кілька висновків Лебона, відзначених Лєніним і Сталіним:
«Індивід у натовпі набуває, завдяки тільки чисельності, усвідомлення своєї непереборної сили, і це усвідомлення дає йому змогу піддаватися таким інстинктам, яким ніколи не дає волю, коли діє самостійно. У натовпі ж він менш схильний приборкувати ці інстинкти, бо натовп анонімний і не є відповідальним за щось. Почуття відповідальності, що завжди стримує окремих індивідів, зовсім зникає в натовпі». «Індивід, пробувши кілька годин серед натовпу, під впливом чи то струмів, що виходять від нього, чи з будь-яких інших причин, точно невідомо, приходить швидко в такий стан, який дуже нагадує стан загіпнотизованого суб’єкта. Такий суб’єкт унаслідок паралічу свого свідомого мозкового життя стає рабом несвідомої діяльності свого спинного мозку, яким гіпнотизер керує згідно зі своїм уподобанням. Свідома особистість у загіпнотизованого зовсім зникає, так само як воля та розум, і всі почуття та думки керовані волею гіпнотизера». «Стаючи частиною організованого натовпу, людина спускається на кілька позицій нижче сходами цивілізації. В ізольованому стані вона, можливо, була би культурною; у натовпі це варвар, тобто істота інстинктивна. У неї виявляється схильність до сваволі, буйства, лютості, але також і до ентузіазму та героїзму, властивих первісній людині, подібність із якою ще більше посилюється тим, що в натовпі вона надзвичайно легко підкоряється словам та уявленням, які не мали б на неї в ізольованому стані жодного впливу, і робить учинки, що явно суперечать і її інтересам, і її звичкам. Індивід у натовпі – це піщинка поміж безлічі інших піщинок, здійнятих і віднесених вітром».
Історія ХХ століття наочно довела справедливість цих висновків.
Звичайно, натовп (а в умовах умілого використання масових комунікацій та ламання соціокультурних табу внаслідок грандіозних катаклізмів цілі нації перетворюються на систему натовпів) здатний не тільки на аморальні та руйнівні, а й на героїчні та благородні вчинки. Але останні залежать не так від внутрішньої налаштованості юрби, як від умілого маніпулювання нею. Адже, за Лебоном, «судження натовпу завжди нав’язані йому і ніколи не бувають результатом усебічного обговорення». А оскільки «хоч би якими були ідеї, нав’язані натовпу, вони можуть стати панівними не інакше, як за умови бути вбраними в найкатегоричнішу і найпростішу форму», бо «злочини юрби завжди викликані якимось дуже могутнім навіюванням, й індивіди, які взяли участь у їх скоєнні, переконані, що вони лише виконали свій обов’язок», а попереду обіцяні вождями в результаті цього «велика перемога, велике диво, велика надія», то, звісно, Лєнін, Троцкій, Бухарін чи Сталін були апріорі значно зрозуміліші й ріднішими масам люду на постімперському терені 1917–1921 років, аніж якісь там мляві інтелігенти чи надто освічені генерали. Надалі ж сталінська система терору та пропаганди, поєднаних в одне ціле, докладала всіх зусиль, щоби натовпи не стали народами, а маніпульовані владою індивіди – самодостатніми особистостями. Звичайно, при цьому Маркса з його первинними цілями (за всієї їхньої суперечливості та химерності) і тим більше парламентськими сюжетами відсунули на тридесятий план, а панівними врешті-решт стали традиційні гасла «чорної сотні» часів Російської імперії, ледь завуальовані червоними стягами. І що цікаво, чого не врахував Лебон: пожиттєве перебування населення СРСР у складі натовпу призвело до того, що нові покоління несли в собі вроджені (і найгірші) риси «людей юрби». Що й далося взнаки, коли з’явилася можливість свободи.
10:09 13.12.2011
З плавильного казана імперії Особливості поведінки нинішніх можновладців сформовані еволюцією Донбасу впродовж останнього століття
Поява Донбасу як специфічного соціально-економічного та етнокультурного регіону пов’язана з освоєнням Донецького кам’яновугільного басейну. Він був значно менший від території штучно накреслених Донецької та Луганської областей. Більша частина (за площею) нинішньої Луганщини – на північ від Сіверського Дінця – була і є аграрною територією з невисокою густотою населення, яка зберегла традиційні риси Слобідської України. Подібною до неї є й південно-західна частина Донеччини, єдиний індустріальний осередок якої – місто Маріуполь. Відтак якщо дві названі області мають площу понад 53 тис. км², то власне Донбас – лише 23–25 тис. км². У ХVIII столітті ці території становили частину Кальміуської паланки Запорозької Січі та меншою мірою південно-західні окраїни Області Війська Донського. Першою спробою адміністративного виокремлення краю стало створення 1752 року Слов’яносербії – територіальної одиниці для воєнізованих переселенців із Ба лкан (сербів, хорватів, чорногорців, болгар), які поряд із козаками мали охороняти кордони Російської імперії від кримських татар. Проте слідом за нечисленними військовими поселеннями до Слов’яносербії почали масово переселятися селяни із Харківської, Чернігівської та Курської губерній, переважно українці. Тож 1764 року російський уряд ліквідував її, а на території майбутнього Донбасу, яка входила до Катеринославської провінції (з 1802-го – губернії), було створено два повіти: Бахмутський та Слов’яносербський (Луганський). До середини XIX століття Донбас, як і решта земель українського степу, все ще залишався регіоном із невисокою густотою населення, левову частку якого становили селяни-українці (за 10-ю ревізією 1858-го – 75%), а росіяни, яких було 13,5%, проживали переважно в малочисленних містах – центрах імперської адміністрації. Але за наступне неповне століття соціокультурне обличчя краю до невпізнання змінилося. Якщо в 1860-х роках на власне Донбасі проживало близько 400 тис. осіб і вони фактично не виділялися на тлі решти населення Степової України, то до кінця 1950-х на цій території мешкало вже близько 4,8 млн людей, а сам він і в етнокультурному, і в соціально-економічному сенсі різко вирізнявся з-поміж навколишніх українських аграрних територій як Донецької та Луганської областей, так і Харківської, Запорізької та Дніпропетровської.
ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
У ХІХ – першій половині ХХ століть значення вугілля було аналогічним тому, яке в сучасному світі мають нафта і газ. Місцеві козаки давно використовували його в побуті, однак промисловий видобуток розпочався лише з кінця ХVIII – початку ХІХ століть. Перша копальня в Лисячій Балці (сучасний Лисичанськ) почала функціонувати 1796-го. Після скасування кріпацтва 1861-го, початку освоєння родовищ залізних руд на сучасній Дніпропетровщині та будівництва залізниць у 1870–1880-х роках усе змінюється. Якщо в 1880-му видобуток вугілля становив 1,4 млн т, то в 1913-му – вже понад 25 млн т, а до 1940-го збільшився майже в 60 разів – до 83,3 млн т. Усе супроводжувалося швидким зростанням кількості міст і робітничих селищ та чисельності їхніх мешканців. На відміну від міст решти України та й усієї Європи ці поселення стали типовим продуктом запізнілої модернізації, яка супроводжувалася гіпертрофованою індустріалізацію. Виникаючи як придатки до окремих великих підприємств, вони не мали органів місцевого самоврядування, що блокувало в зародку розвиток громадянського суспільства. Усі рішення приймали власники, які дуже нагадують сучасних олігархів. Наприклад, увесь сучасний Донецьк (тоді Юзівка) фактично був власністю англійського підприємця Г’юза (Юза), керівництво металургійного заводу якого регулювало всі аспекти життя міста. Так само, на відміну від класичної урбанізації, в умовах Донбасу вона відбувалася не шляхом припливу сільських мешканців довколишніх територій, а шляхом імміграції з-поза меж краю та України загалом. Розвиток вугільної, а потім і металургійної промисловості потребував десятків і сотень тисяч нових робочих рук. За порівняно високої забезпеченості місцевого селянства землею воно неохоче йшло працювати в промисловість, де умови були жахливими. Тож основна частина робітників прибувала з аграрно перенаселених регіонів, причому переважно російських. Перший Всеросійський перепис населення, проведений 1897 року, виявив, що російські губернії були батьківщиною 46,7% усіх переселенців, українські – 37,9%, білоруські – 0,8%, решта мігрантів походили з інших частин імперії, зокрема з Кавказу. Наслідком стало те, що з 507 тис. осіб, які на той час проживали в Бахмутському та Слов’яносербському повітах, українців (за мовою) було вже лише 55%, а росіян – 37%. Це спричинило внутрішній розлам в етнокультурній структурі краю на російськомовне «місто», яке в умовах Донбасу включало і численні робітничі селища, та українське «село», що майже не відрізнялося від решти наших земель. Цей дуалізм зберігся до сьогодні, а зміна загального соціокультурного обличчя згаданого регіону відбувалася виключно за рахунок зміни співвідношення часток цих двох світів у його складі.
Якщо серед сільського населення Донбасу за переписом 1926 року українці, як і за ревізією 1858-го, й далі домінували (75,1% проти 19,5% росіян), то поміж міського становили лише 40,4%. За таких обставин вони швидко втрачали рідну мову. Наприклад, у містах Луганської округи 26,2% їх уже вважали рідною російську. Тим часом аграрна північ сучасної Луганської області, – Старобільський округ, який не був зачеплений індустріалізацією та міграціями, – зберігала етнічну структуру населення: 89,3% – українці, 10,1% – росіяни.
ТОТАЛІТАРНИЙ МАСШТАБ
З початком сталінської модернізації індустріальний Донбас перетворився на зразковий «пролетарський регіон». Масштаби переміщення населення, яке до того ж у попередній час було стихійним, а відтепер стало планомірним, зросли в рази. Сам «плавильний казан» тепер почав працювати з притаманною тоталітарній епосі всепоглинаючою силою. Подолання зумовленого форсованими методами індустріалізації 1930-х років дефіциту робочих рук поєднувалося із завданням формування «нової історичної спільності – радянського народу». Донбас став таким собі Вавилоном сучасності. Його підприємства тепер масово заповнювалися за рахунок вихідців не лише з центральних областей Росії, а й із Білорусі, Татарстану та інших віддалених регіонів.
Унаслідок здійснення зовнішніх керованих міграцій за роки між двома переписами (1926–1939) чисельність населення краю майже подвоїлася, а міське зросло вчетверо й становило 74%. Під час Другої світової війни завезені, часто примусово, люди масово покидали регіон. Тож після відновлення контролю над його територією московське керівництво повернулося до централізованого заселення, що до невпізнання змінило його соціокультурне обличчя. До комсомольськомолодіжних призовів та наборів тепер додалися депортації, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих, поселення військовополонених з армій нацистського блоку. Лише за 1944–1959 роки на Донбас прибуло 7,85 млн осіб, вибуло 5,32 млн, механічний приріст становив 2,53 млн осіб, а чисельність населення зросла більш ніж на 300%. Таким чином, упродовж майже 100 років Донбас поглинав вихідців із теренів усієї Російської імперії, а потім СРСР. Сюди масово їхали після відбуття покарань у місцях позбавлення волі, особливо після низки амністій у 1950-х. Російська мова та авторитарно-кримінальний тип місцевої міської ментальності (останнє притаманне практично усім гірничим регіонам світу) розмивали етнічну належність поселенців. У відірваних від звичного середовища людей тоталітарний режим цілеспрямовано викривлював систему цінностей. Особистість «перемелювалася», нівелювалося відчуття культурної або політичної спільності, неважливими ставали національна ідея, рідна мова, віра тощо. Натомість готовність до захисту первісних цінностей (самозбереження, отримання засобів до існування тощо) була гіпертрофованою. Цілеспрямовано формувалися люмпенські якості, нав’язувалися відмова від ініціативи і цілковита покора державі, уособленій у місцевій партійно-господарській номенклатурі. В руках останньої потужним важелем впливу було диференційоване забезпечення соціальними благами тих чи інших категорій громадян. Адже керівництво підприємств мало можливість значно поліпшити – або погіршити – соціально-побутові умови своїх робітників, наприклад, надаючи житло, пільги при отриманні кредиту на індивідуальне будівництво або забезпечуючи товарами та продовольством через відділи робітничого постачання. Насаджувався культ «пролетаря» як безмовного виконавця волі правлячої партії та господарської еліти.
ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ ДО ДОНБАСУ?
Впродовж останніх півстоліття запущені в попередні 100 років тенденції до деукраїнізаціїДонбасу лише поглиблювалися, але тепер визначальну роль відігравала вже не імміграція, а денаціоналізація місцевого населення. Від перепису до перепису зменшувалася частка українців, які зберігали рідну мову. Наприклад, на Луганщині 1959-го таких було 87,6%, а 2001-го – тільки 50,4%, на Донеччині – 41,2%. А в самому Донецьку, де за переписом 2001 року проживала зіставна кількість росіян (493 тис.) та українців (478 тис.), лише 23% останніх усе ще вважали українську рідною.
Причому відповідна тенденція спостерігалася і після здобуття нашою державою незалежності, а неспроможність центральної влади скористатися дієвими механізмами інтеграції Донбасу до українського простору знайшла відображення в показовій зміні настроїв населення регіону. У 1991 і 1996 роках місцеві часописи «Жизнь Луганска» і «Наша газета» провели опитування з визначення самоідентифікації мешканців Донбасу. Частка тих, хто вважав, що «населення Донбасу – особлива спільність людей, котрі мають корені як в Україні, так і в Росії», зменшилася з 54,9% 1991-го до 45,4% 1996-го. Але це відбулося не на користь української ідентичності (відсоток тих, хто був переконаний, що «тут живуть переважно українці», теж знизився за відповідний період із 16,4 до 10), а на користь російської (частка тих, хто відповів, що «тут живуть переважно росіяни і представники інших народів, які обрусіли», зросла більш як утричі – з 9,4% до 31,9%). Якщо за даними згаданого опитування населення в 1991-му українізації регіону в майбутньому очікували 53,2% респондентів, то 1996-го – лише 13,3%. Інакше навряд чи могло статися: центральна влада якщо й приділяла увагу регіону, то здебільшого в питаннях контролю над місцевими ресурсами і підприємствами. Однак і в цій сфері зазнала поразки. Сформовані в описаних вище специфічних умовах, представники як старої управлінської номенклатури, так і верхівки угруповань Донбасу об’єднали зусилля в протистоянні призначеним із Києва управлінцям. 14 травня 1997 року ставленик тодішнього прем’єра Павла Лазаренка, голова Донецької ОДА Сергій Поляков пішов у відставку. Його змінив Віктор Янукович, якого підтримували і «нові донецькі» (з-поміж яких вибився в лідери Рінат Ахметов), і старі управлінці та промисловці. Неспроможність Києва до реінтеграції Донбасу призвела до зворотного феномену: спроби донецького істеблішменту «інтегрувати» до нього всю Україну – насадити відповідні норми, цінності та практики через посередництво вихідців із регіону, розставлених на ключових державних посадах
13:36 16.12.2011
Велика мудрість предків великого народу, Блискуча спостережливість і гордість за породу, І вічний змаг до волі – без пана й данини, В провідниках народу – дух тої давнини. Нашестя військ ворожих, зрадливість військ своїх, Тягар чужинських ярем на плечі наші ліг. Як не війною – голодом, як не Сибір – тюрма, Щоб не зродилась з попелу, не скинула ярма. Дух провідної верстви, той дух із давнини Повинні відродити козаччини сини. Здійняти стяг до бою і гасло дать народу: «До боротьби, за волю! Бог! Україна! Свобода!»
