> )который языка не знал)))))) > ходил с опросным листом не иначе
И в параллельное время, в Московии, незнающий русского языка, сэр де Геребершайн, без всяких опросных листков, цитую:
Итак, однажды между русскими возник спор о верховной власти (principatus, Fuerstentumb), из-за которой начались у них, распаляемых взаимной ненавистью, великие распри. Тогда Гостомысл, муж благоразумный и уважаемый новгородцами, посоветовал отправить послов к варягам, чтобы просить трех братьев, бывших там в большом почете, принять власть. Последовав этому совету, послали просить в государи (НГ принять власть и правление (Regiment oder Regierung)) трех родных братьев, которые по прибытии поделили между собой державу, добровольно врученную им русскими. Рюрик (Rurick) получил княжество Новгородское и сел в. Ладоге (Ladoga) в тридцати шести немецких милях вниз от Новгорода Великого. Синеус (Sinaus) сел на Белом озере (Albus lacus, Weissensee), Трувор (Truwor) же — в княжестве Псковском (Plescoviensis, Plesco) в городе Изборске (Swortzech, Swortzoch) 71. 72Если верить бахвальству русских, эти три брата вели свой род от римлян, как и, по его собственным словам, нынешний московский государь (НГ великий князь). Согласно летописям, братья явились в Руссию в 6370 году по сотворению мира.
12:10 18.11.2016
Ангарский (360505) писал(а) в ответ на :
> > Volk (Volk) писал(а) в ответ на сообщение:
>> Сразу видно знатока. Не про
>А шо.он уже #####ом убивается? силён бродяга..
А им уси свидомие обдалбливаются. Они ж так себя и называют.
PomidoroV (PomidoroV) писал(а) в ответ на :
> Сколько же укры в последнее время типа древних карт напечатали. > Похоже на все случаи жизни. > Но непревзойденным шедевром все же Глобус украины является)
Ага.
12:12 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> Итак, промежуточный финиш: > 1. Былин нет, памяти про древнюю Русь нет. Нигде, в любом фольклоре. Вплоть до народного.
есть сказки. такие формы былин как у тебя где багатуры сухмане дамантиевич, дунай иванович, рахта рогнозерский, у нас конечно нету))))) а еще былин нету в польше чехии и прочих словакиях)))))))) зато есть сказы)))))))
касаемо нет памяти о киевской руси в народном фольклеры ты брешешь, я тебе лично давал ссылки в которых думы и песни про киевскую русь собрали ксти твои в том числе этнологи еще в 19 веке на подольлье в киевщене и на волыни.
брехло ты негоро)))))
------------- Сообщение было проверено модератором. Нарушений не зафиксировано.
12:13 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> > И в параллельное время, в Московии, незнающий русского языка, сэр де Геребершайн, без всяких опросных листков, цитую: > Итак, однажды между русскими возник спор о верховной власти (principatus, Fuerstentumb), из-за которой начались у них, распаляемых взаимной ненавистью, великие распри. Тогда Гостомысл, муж благоразумный и уважаемый новгородцами, посоветовал отправить послов к варягам, чтобы просить трех братьев, бывших там в большом почете, принять власть. Последовав этому совету, послали просить в государи (НГ принять власть и правление (Regiment oder Regierung)) трех родных братьев, которые по прибытии поделили между собой державу, добровольно врученную им русскими. Рюрик (Rurick) получил княжество Новгородское и сел в. Ладоге (Ladoga) в тридцати шести немецких милях вниз от Новгорода Великого. Синеус (Sinaus) сел на Белом озере (Albus lacus, Weissensee), Трувор (Truwor) же — в княжестве Псковском (Plescoviensis, Plesco) в городе Изборске (Swortzech, Swortzoch) 71. 72Если верить бахвальству русских, эти три брата вели свой род от римлян, как и, по его собственным словам, нынешний московский государь (НГ великий князь). Согласно летописям, братья явились в Руссию в 6370 году по сотворению мира.
соскок защитан. какое отношение это имеет к вопросу чего занли в украине о киевской руси?)))))
> есть сказки. такие формы былин как у тебя где багатуры сухмане дамантиевич, дунай иванович, рахта рогнозерский, у нас конечно нету)))))
> а еще былин нету в польше чехии и прочих словакиях)))))))) зато есть сказы))))))) > > касаемо нет памяти о киевской руси в народном фольклеры ты брешешь, я тебе лично давал ссылки в которых думы и песни про киевскую русь собрали ксти твои в том числе этнологи еще в 19 веке на подольлье в киевщене и на волыни.
Давай думу про князя Владимира, брехло.
12:14 18.11.2016
igels (igels) писал(а) в ответ на :
> соскок защитан. какое отношение это имеет к вопросу чего занли в украине о киевской руси?)))))
Это разговор о том, чтол знали на Оукраине и что знали в Московии.
украинцы себя в Руси не помнили. Московцы- помнили.
12:15 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> Т.е. не только украинская наука ничего не знала о Владимире: > Цитую: > Возвращаясь к нашему рассказу, утверждают, что в то время, когда древний Киев находился в периоде наибольшего своего величия, морской пролив, идущий мимо Константинополя, не был еще открыт. Есть предположение, осмелюсь даже сказать — точные доказательства тому, что равнина по левую сторону Днепра, простирающаяся до самой Московии, некогда вся была покрыта водою; подтверждением тому служат якоря, найденные несколько лет назад на реке Суле в окрестности Лохвицы и некоторые другие указания. Сверх того все города, находящиеся на этих равнинах, кажутся еще недавно возникшими и существуют всего несколько сот лет. Я поинтересовался ознакомиться с историей руссов, желая узнать что-нибудь о древности поселений в этой стране, но тщетно расспрашивал лучших их ученых; > > - и народная память ничего не знает о Владимире, как например русские былины. >
> Украинские думы знают даже о Ходже Насрединне, а о Владимире ни гу-гу. > > Зато теперь, начитавшись великоросский летописей встуют в позу и чего то там гундосят, гугнявие свиноушки.
бла бла бла))))) ни о чем. у каких лучших ученых он спрашивал? нужно было кобзаря вызвать и попросить думы попеть про русь))))) раз в 19 веке их было то уж при боплане неверное было больше)))))
12:16 18.11.2016
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> Хы,можно подумать белорусских нациков,как и украинских достоверность и реальные последствия событий интересуют.
Понятия не имею, особо не сталкивался с подобными.
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> А уж про "литвинофреников" и говорить нечего.
Да именно по этой причине ты не одного литвиниста не в состоянии оспорить, твой бред просто неприемлем..
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> Если памятник Ольгерду только за то,что он был князем в Витебске,то чего другим князьям не поставят?
Потому как это выдающийся князь, другим тоже поставят.. Не всё сразу..
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> И это при условии что остаток жизни он вроде в Праге провел,там же книжку печатал.
И чё? Ваш Иван Федорович тоже остаток жизни во Львове провёл.. И книги как я понял Скорина печатал для Праги?))) И печатал книги он не только в Праге..
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> Да еще не известно толком кто по национальности.
Тогда не было национальностей, было подданство.. А кто он по происхождению вообще не имеет никакого значения...
Inkeroin78 (Inkeroin78) писал(а) в ответ на :
> C чего в Минске ему памятник?
Первый книгопечатник нашей родной земли.. В его родном городе Полоцке тоже памятник стоит.. А памятник Скорине в Минске стоит около Национальной библиотеки, что вполне логично (правда это не единственный памятник Скорине в Минске)...
12:16 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> Это разговор о том, чтол знали на Оукраине и что знали в Московии. > > украинцы себя в Руси не помнили. Московцы- помнили.
ни о чем))))))) разговор. ты в очередной раз сбрехал что не сохранилось в народном фольклере.
12:17 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
>> есть сказки. такие формы былин как у тебя где багатуры сухмане дамантиевич, дунай иванович, рахта рогнозерский, у нас конечно нету)))))
>> а еще былин нету в польше чехии и прочих словакиях)))))))) зато есть сказы)))))))
>> >> касаемо нет памяти о киевской руси в народном фольклеры ты брешешь, я тебе лично давал ссылки в которых думы и песни про киевскую русь собрали ксти твои в том числе этнологи еще в 19 веке на подольлье в киевщене и на волыни.
> > Давай думу про князя Владимира, брехло.
от винта негоро. мне сейчас искать лень. тебе лично я ссылку давал и цитировал. я тебе не попугай))))))
12:17 18.11.2016
igels (igels) писал(а) в ответ на :
> бла бла бла))))) ни о чем. у каких лучших ученых он спрашивал? нужно было кобзаря вызвать и попросить думы попеть про русь))))) раз в 19 веке их было то уж при боплане неверное было больше)))))
Это и есть бла-бла-бла.
12:18 18.11.2016
igels (igels) писал(а) в ответ на :
> Давай думу про князя Владимира, брехло. > > от винта негоро. мне сейчас искать лень. тебе лично я ссылку давал и цитировал. я тебе не попугай))))))
Слив защитан.
12:18 18.11.2016
igels (igels) писал(а) в ответ на :
> ты в очередной раз сбрехал что не сохранилось в народном фольклере.
Не сохранилось.
12:19 18.11.2016
igels (igels) писал(а) в ответ на :
> украинцы себя в Руси не помнили. Московцы- помнили. > > ни о чем)))))))
"Русь’’ очима ’’України’’: в пошуку самоідентифікації та континуїтету
Для історика, який професійно займається дослідженням Київської Русі, для історика при тому вихованого в українській культурній традиції, ніколи не було секретом (і, очевидно, не стало ним впродовж останніх років), що Україна, болісно й не завжди вдало шукаючи місце Русі у власній історії, так ніколи по-справжньому й не відчувала своєї духовної близькості до неї, й відтак — не могла зрозуміти, в чому полягає її історична спадкоємність від Русі. Україна ніколи не "пізнавала" себе в Русі. Декларуючи (і, -очевидно, з не меншими підставами, ніж інші) своє генетичне походження з Русі, модерна Україна завжди в глибині душі знала (навіть, коли й не казала про це вголос), що її, в тих обрисах, в яких вона існує зараз, створив якраз рішучий розрив з традиціями Київської Русі. Свідомо чи ні, духовні поводирі наші, а слідом і ті, хто переживав витворені апостолами тексти як одкровення й істину, почали вважати точкою відліку власного буття зовсім іншу епоху й інший культурний тип. Аксіоматичність нового українського самоусвідомлення виникла з того, що ці ідеї стали не результатом наукового чи філософського пошуку, а були зафіксовані в художніх образах і метафорах, виявилися наслідком поетичного переживання минулого. Засвоєння художньої метафори, як відомо, є глибшим і менш раціональним, ніж наукової концепції. ( Свернуть )
Орієнтація української історичної свідомості останніх двох століть на Україну гетьманську, Україну, вкриту "червоними жупанами", Україну, центральною постаттю якої є козак (в усіх своїх іпостасях — від "зацного лицаря" Сагайдачного до лукавого характерника Мамая, навіть з домінуванням останнього), свідчить, треба гадати, про серйозну духовну еволюцію, яка вивела княжу Русь за межі безпосередніх джерел України. Втрата "руськості", отже, і є набуттям "українськості". Зрозуміло, козацький міф, в тому вигляді, як він існує й посьогодні, є породженням навіть не козацьких літописів XVIII ст. (які й самі були пізнішою ностальгічною рефлексією), а тих читачів "Історії Русів", що поклали цей текст в основу парадигматики власних писань. Відомо також, що феномен козацтва зовсім не займав того виключного за значенням місця в свідомості сучасників і свідків його розквіту, яке він набув у метафориці й міфології, споряджених родинною пам'яттю й сантиментом до минулого останніх представників старшинських родів, тепер уже російських дворян, що непросто пере-живали цей свій новий статус. Безперечно, однак, що поворот "від Русі" ("еволюція" в точному значенні слова) відбувся зовсім не в романтичній естетиці початку XIX ст., де він був лише остаточно закріплений як символ віри, й навіть не у XVIII ст., яке вже й саме осмислювало те, що сталося. Що Україна XVII ст. вже не була "Руссю" ні за одягом, ні за мовою, ні за архетипічними структурами мислення свого, стало зрозуміло вже тоді, коли дві Русі, Мала й Велика, що однаково виводили себе із спільного київського кореня, з подивом і збентеженням з'ясували свою малу схожість і ще меншу сумісність. 3лиття двох "Россій", яке декому в середині XVII ст. здавалося логічним завершенням неприродного роз'єднання тотожностей, засвідчило насправді неспівпадання тих образів "руськості", які кожен з партнерів виробив у межах власної традиції. Обидві "Русі" не впізнали свого alter ego, в ідентичності якого собі перед тим мало сумнівалися, й, треба гадати, це було більшим шоком саме для української сторони, яка протягом усієї першої половини XVII ст. виховувала в собі відчуття "руськості", тобто київського походження, візантійської культури й православної віри — словом, усього того, чим з надлишком наділяла державу "православного царя". Виявилося, отже, що знакова система, в межах якої Україна сформувала свій образ "Русі", не співпадає з кодом аналогічного образу, який побутує в Москві. З тих пір питання, коли це сталося, що Україна перестала бути тотожною Русі, перетворилося на одне з головних, які мусила вирішувати українська думка, вимушено, за браком місця, полишаємо дуже цікаву проблему того, як Україна, встановивши для себе факт неспівпадіння названих образів, у кінці XVII — початку XVIII ст. намагалася не просто пасивно підпорядковувати власні уявлення під московський еталон, але й шляхом цілком свідомої інтелектуальної інтервенції цей еталон модифікувати, підправити згідно власних уявлень про Руське православне царство. Ідеологія петровської Росії — не в останню чергу творення рук українських, вихованих між іншим, на працях творців "відродження" XVII ст. у тій таки Могилянській Академії, інтелектуалів. Можливо, трагічний результат цих акцій, що остаточно призвели до розчинення українського образу в "загальноруському", спричинився до зворотньої реакції — відмови від претензій на давньоруську спадщину взагалі. На рівні "фактичної", "зовнішньої" історії вихід і розв'язання проблеми знайдено давно в метафорі "між Сходом і Заходом", з її презумпцією неодмінної й однакової відкритості України обом впливам, що, власне, й створило феномен орієнтальне вдягненого українця, який віршує латинські тексти. Ця метафора, можливо, була б вичерпним поясненням за однієї умови: відсутності свідомих пошуків ідентичності. XVI ст., справді, не залишило нам артикульованої історичної рефлексії, воно взагалі, здається, не дуже схильне було осмислювати власний шлях. Однак, коли ми натрапляємо на першу спробу справжнього замислення України над одвічними запитаннями "хто ми? звідки ми? куди ми йдемо?", тобто ту спробу, яку було здійснено у відповідь на інтелектуальний виклик Унії, у печатках XVII ст., виявляємо парадоксальний факт: письменники лаврського кола постійно апелюють до давньоруської спадщини. Парадоксальність тут двох видів. Насамперед, самоідентифікація відбувається шляхом власного розчинення, а не протиставлення, як слід було б чекати (згадаймо, що поруч існує Москва, законність спадкоємства якої від Києва, здається, не піддають сумнівові ні на берегах Дніпра, ні на берегах Москви). По-друге, як спробуємо показати, "руська" риторика лаврських книжників є не наближенням до джерел, а в цілковитому протиріччі з початковою ідеєю — розривом з ними. Відновлення, або точніше — створення континуїтету виявилося насправді його запереченням. Отже, питання, яке спробуємо поставити тут, можна сформулювати так; прагнення України початку XVII ст. опанувати своє давньоруське минуле очевидне, однак якими засобами це здійснювалося, який образ Русі при цьому формувався і які наслідки для України саме такий образ мав? Цей реферат є спробою поглянути на тексти XVII ст. з точки зору історика Русі. Отже, прочитати ці "записки иностранцев" очима аборигена. З усього кола вітчизняних гуманітарних наук, здається, тільки історія залишається настільки самовпевненою, що продовжує тішити себе ілюзією своєї абсолютної науковості, тобто винесеності за межі певних культурних типів. Історіографія як спосіб рефлексії всередині історії все ще зводиться до пошуків "правильних" і "неправильних тверджень у попередніх дослідників (і, додамо, літописців), і мало замислюється над проблемою того, наскільки історіографічний образ минулого є культурно опосередкованим і обумовленим сучасною історику культурою. Історія спостерігає минуле з точки зору певної культурної традиції. Розуміння історії, таким чином, є результатом свого роду діалогу між двома культурами — минулою і сучасною, де минуле відповідає лише на ті запитання, які його ставить сучасне, й лише тією "мовою", яку сучасне може зрозуміти. Це означає, що на сторінках історичних праць ми знаходимо не "об'єктивну реальність", не "історичний процес, як він був", а ту візію минулого, яку виробляє дана культурна традиція стосовно своєї попередниці. Навіть у межах суто наукових процедур історичне пізнання є насиченням минулого метафорами, введенням його до контексту сучасного способу мислення. Метафоричний устрій історичного мислення, який дехто сприймає за історіософію, є відпочатковою і неуникненною його властивістю. У підвалинах будь-якої спроби осмислення української історії, безперечно, знайдемо дві фундаментальні для Європи метафори "розвитку" й "генезису", які узасаднюють ідею безперервного й послідовного перетікання історичного процесу з одного періоду в інший, народжений з попереднього. Континуїтет є і поясненням походження, і виправданням сучасності. Нація — це усвідомлення спільності історії. Для України, для якої історична свідомість в усі часи була однією з небагатьох форм реалізації власних інтенцій, а історія — єдиною санкцією існування, питання континуїтету завжди було чимось більшим, ніж просто створенням чергової схеми. Однак, поставлена в такій площині, проблема континуїтету виявляється "розпізнаванням" свого попередника, ототожненням себе з ним. Констатація існування континуїтету, отже, є визнанням того факту, що дана культура "впізнала" себе в культурі минулого, байдуже, чи справедливий такий зв'язок насправді, чи примарний. Ототожнення, звичайно, пов'язане з проблемою асиміляції, тобто створенням такого образу минулої епохи, який можна "впізнати" як "своє", можна зрозуміти у звичних категоріях й, отже, — засвоїти. Звичайно вважають (і зовні так воно й є), що діячі початку XVII ст. грунтують свою програму на відновленні давньоруської спадщини, "творчому засвоєнні київських традицій". Показовим у цьому відношенні видається висновок Р.Лужного: "Люди тієї епохи... були здатні повернутися "ad fontes" (до джерел - прим.), відшукати справжнє коріння своєї національної і культурної ідентичності, розшукати виправдання свого цивілізаційного й духовного колективного "я" у найраніших київських витоках і політичних, і релігійних або церковних". Схоже, однак, що дослідники ще й сьогодні потрапляють під вплив того враження, яке й хотіли створити православні полемісти початку XVII ст. для своїх сучасників. Питання лишаються. Чи й справді було відшукано справжнє коріння? Чи справді люди тієї епохи здатні були повернутися до джерел? Що розуміли під давньоруською спадщиною, скажімо, Єлисей Плетенецький або Захарія Копистенський? Що вони знали про Київську Русь і на яких текстах своє знання засновували? Отже, повторимося, який образ Київської Русі створено на початку XVII ст. і чи був цей образ істинним? Рецепція історичної пам'яті (а ми маємо справу саме з цим) завжди грунтується на рецепції текстів. І саме в такій площині, на нашу думку, єдино можливо вирішувати поставлені питання. У фундаменті будь-якої культури завжди лежить певний текст чи сума текстів. У якомусь смислі культура взагалі є метатекстом, а її функціонування лише в останню чергу є стремлінням до інновацій, в першу ж — постійним прирівненням до первісного тексту, еталону, верифікацією на підставі цього пратексту. Те, який "текст" дана культура читає, надовго визначає її обличчя. Це добре відомо дослідникам, що займаються так званими традиційними суспільствами. Серйозні культурні й цивілізаційні зрушення відбуваються, якраз, слідом і внаслідок введення в обіг нових текстів, сприйнятих як еталонні. Свого часу механізм такого впровадження нового тексту продемонстрував О.Пріцак на прикладі українських списків Іпатіївського літопису, що стали, на його думку, каталізатором відновлення історичної пам'яті серед політичної еліти. Україна зламу ХУІ-ХУІІ ст. являє собою блискучий приклад для демонстрації слушності подібних міркувань. Те явище, яке згодом почали називати "національним відродженням XVII ст." в текстовому відношенні почалося буквально на порожньому місці. Однак текстуальні підстави майбутнього руху були створені (частково шляхом фізичного перенесення, частково власне творенням) у такий короткий термін, що зовні це виглядає як одномоментний акт. Київ, який своїм місцем перебування обрала українська інтелектуальна еліта, місто на краю "дикого поля", що крім благородних руїн вже нічим не нагадувало про своє княже минуле, був одночасно і єдиноможливим, і вкрай невдалим вибором для здійснення тих амбітних намірів, які переслідувалися українськими культурними колами. За Києвом стояла свята пам'ять і не стояло жодного тексту. Українська історична традиція була перерваною і жодний історичний текст не узасаднював і не виправдовував відновлення, здавалося, безповоротно втраченого: столичності Києва, православної ієрархії і носіїв державного начала. Символічне повернення до Києда було одночасно і знаком, і викликом, і претензією на певне, цим жестом окреслене, майбутнє. Однак творці відродження зіткнулися з парадоксальним фактом: емпірично, тілесно повернувшись ad fontes, вони якраз і не знайшли цих останніх. Реституція історичної пам'яті не була сперта на автентичні руські джерела. Навряд щоб ця проблема була усвідомлена як серйозний духовний виклик, швидше як технічна перешкода, яку швидко подолали в найпростіший спосіб — за браком справжніх літописів, в обіг були пущені польські хроніки. Кромер, Меховіта, обидва Бєльські, Гваньїні, нарешті Стрийковський — ось та база, завдяки якій Русь опанувала своє руське минуле. Нас не повинна вводити в оману велика кількість апеляцій в українському письменстві того часу до "старовинних кройнік руських", "давніх літописців словенороських". У абсолютній більшості випадків це виявляються все ті ж Бєльський і Стрийковський, які протягом тривалого часу залишатимуться єдиними путівниками по руському минулому. Саме польські хроніки задають параметри й встановлюють парадигми київського розуміння київської ж історії. З них черпаються не лише факти, якими названі джерела й справді багаті (бо вони таки грунтовані, хто більшою, хто меншою мірою, на літописній традиції), але й цілі схеми, цілі теорії. Запозичення з польських авторів створюють не просто текстуальну, словесну тканину українського літописання й історичного письменства, вони формують саме бачення історії, її метатекстуальний образ. Зрозуміло, історіографічні "образи" епохи міняються в часі, набуваючи нових контурів. Наївно було б вимагати від століття XVII розуміння Русі, тотожного її самоусвідомленню в ХІ-ХІІІ ст. Зміну "образу", відтак, можна було б кваліфікувати, як цілком поясниму модернізацію, свого роду осучаснення. У нашому випадку, однак, не було традиції, яку можна було б "підправляти", актуалізувати відповідно до нових естетичних або політичних запитів. Ми маємо справу з моментальним перенесенням і засвоєнням вже сформованого й цілісного, але розвиненого в чужій культурі образу руської історії. Очевидно, навіть володіючи безперервною літописною традицією, люди, скажімо, могилянського кола або їх безпосередні попередники, виховані на ренесансній польсько-латинській культурі, опрацювали б цю традицію у звичних для них формах. Очевидно однак і те, що вони були позбавлені такої можливості. Візьмемо для прикладу З.Копистенського, чия "Палінодія" з точки зору впровадження історизму в українську культуру вважається пам'яткою виняткового значення й впливу. Копистенський, насправді, не знає жодного літопису. Зате він чудово знайомий з польськими хроністами, яких лукаво видає за "руських літописців". Єдиний україномовний текст історичного характеру в розпорядженні Копистенського, який він називає "кройніка словенська з грецької перекладена", виявляється українським хронографом другої редакції, густо замішаним на польських текстах. Навряд чи на підтвердження нашої думки варто спинятися на хрестоматійно відомих запозиченнях теорій "Мосох-Москва", сарматського міфу чи Палемоноврї легенди. Є речі й не такі очевидні. Коли з'ясовується, що в українському письменстві, розтиражованому лаврським верстатом, засвоюється ідея "яфетичного" походження слов'ян, ідея "яфетороського народу", то це зовсім не означає, що соратники П.Могили сприймають її неодмінно в літописному трактуванні. Там, де нам подають деталізацію (Густинський літопис, український хронограф, а пізніше — Хроніка Софоновича й Синопсис"), ми бачимо, що ці біблійні генеалогії запозичені не з Початкового літопису, а буквально перенесені з Стрийковського разом з усією слов'янською передісторією й етимологічними студіями над самою назвою "слов'яни". З'ясовується, відтак, що засвоєна не лише ідея початків просторового розселення народів на землі, справді присутня в "Повісті временних літ", але й "трифункціональна теорія" в її західній трактовці, що виводить початки соціальної нерівності від Ноєвого вироку. З'ясовується, що "росси" як народ роксоланів, племені сарматського кореня, є міцно вкорінені в часові й просторові координати сарматської історії. Ледве чи наважимося кваліфікувати останню як сходження до автентичних витоків. При уважному читанні текстів виявляється, що навіть варязька легенда, цей наріжний камінь літописного розуміння історії Русі, в історичних компіляціях першої половини XVII ст. (Густинський літопис, Хронограф) передана швидше словами Стрийковського, ніж Нестора. І коли ми читаємо у Хронографі, що трьох братів-варягів запрошували за одностайним вибором і згодою "усіх станів" "річпосполитої руської", то ми знаємо, що таким чином відбувається підміна вже не зрозумілого, але для Русі єдиноможливого принципу патримоніального династичного владарювання властивими польсько-литовській державі підставами публічно-правовими. Парадоксально, але й центральне питання, що цікавило в історії лаврських полемістів, — хрещення Володимира — і перебіг якого і, що головніше — значення, вирішувалося буквальними витягами з хроніки жмудського каноніка. Ще один приклад. Вважається, що теорію "Галич — другий Київ", фундаментальну для всього українського розуміння руської історії, вперше розвивають Ф.Софонович і "Синопсис". Це, власне, і відзначають як характерну рису їх концепцій, не помічаючи, що розвиток теорій в обох випадках є точним відтворенням тексту Стрийковського. Коли ми читаємо віршовані ламентації українських письменників, наприклад, А.Кальнофойського, з приводу втрати Руссю князівських родів, їхні тон і форма все ж підозріло нагадують відповідні місця Стрийковського, сказані з приводу князів литовських. Навіть у такій делікатній сфері, як вкорінення в руську історію тих князівських родин, які ще залишилися в духовних межах Русі, не обходиться без Стрийковського, з матеріалів якого комбінує З.Копистенський генеалогію Святополків-Четвертинських (1624 р.), або П.Могила — генеалогію Ф.Проскури (1637 р.). Здається, ніким з українських письменників така ситуація не відчувалася як дискомфортна. Вони були виховані саме на цьому колі читання й мабуть вважали його не менш "своїм", ніж значно пізніше відкриті ними руські літописи. Підемо навіть далі, стверджуючи, що коли в Києві в кінці 20-х рр. став відомим перший автентичний давньоруський літопис — Іпатіївський, — попри всю важливість цього відкриття, він вже не міг задовольнити вимог, що пред'являлися до історичної літератури. Смаки вже були сформовані, взірці писання історії — визначені. Дуже показово тому, що в українському літописанні XVII ст. саме Стрийковський береться за основу й розбавляється відомостями Іпатіївського своду, а не навпаки. Давньоруське літописання несе в собі в чомусь вже більш "чужий" образ Русі, ніж той, до якого звикли в Лаврі й братській школі. Щоб бути в контексті київського бачення минулого, Іпатіївський літопис має бути переробленим до стану Густинського (який, до речі, одразу ж пробують видавати за твір Нестора). Густинський літопис — це Іпатіївський, яким його хотіли бачити в XVII ст., це в певному розумінні "кращий" Нестор, ніж Нестор itself, який ще нічого не знає про привілей Олександра Македонського слов'янам або п'ятиразовість хрещення Русі. Україна XVII ст. справді намагалася розгледіти й впізнати "свій" образ Київської Русі. Однак це не було глибинним, сутнісним розумінням реальних образів Русі, а впізнаванням того польсько-латинського барокового образу св. Володимира, яким він постає з гравюри, вміщеної у третьому виданні "Синопсиса". Це Русь "яфето-роська", Русь "сарматська", населена сенаторами й шляхтою, де в похід "роксоланський рицерський народ" водять, звичайно ж, гетьмани. Цей образ, скажемо словами Дж.Джираудо, несиметричний і, додамо від себе, виразно неорганічний. Навіть у самій назві — "Росія", нововпровадженій протягом 20-х рр. грецькій кальці, відчувається ця дистанція. Він, цей образ, не стільки реанімує давньоруське минуле, скільки заміняє його, а отже, не стільки наближує Русь до України, скільки віддаляє Україну від Русі. Коли ми натрапляємо на констатацію такого проникливого дослідника, як І.Шевченко, що реформа П.Могилою літургійної практики, покликана відновити в правах візантійські взірці, спричиняється до витіснення грецької мови з сфери друку й освіти, латинізацію й полонізацію Могилянського колегіуму, то чи не подає це нам загальну модель руху ad fontes, прийняту в Києві? Звичайно, пошук "руських" коренів здійснювався як спроба протиставити себе Заходу, унеможливити нівелюючі тенденції унії. Але не забуваймо, що імідж Русі, про який ідеться, сформований був ще в межах Речі Посполитої людьми, які переважно з повагою ставилися до легітимних підстав королівської влади й державного устрою цієї країни. Він, цей образ, відтак, і не призначався для остаточного розриву з Річчю Посполитою, обґрунтовуючи, можливо, лише ідею "третього народу". З другого боку, усвідомлення відмінності коріння таїло в собі більше — знак запитання над твердженням про нормальність дальшого перебування в польсько-литовській державі. Інша небезпека, яка також вже імпліцитно містилася в цьому образі Русі, з'ясувалася згодом: він не здатний був до артикульованого розмежування з іншою Руссю, Московською, до якої, свідомо чи ні, підштовхував "Русь Малу". Цей образ амбівалентний, у ньому міститься стільки ж "західного", скільки й "візантійського" і, схоже, ніщо не переважає вирішальне. Звичайно, у цій амбівалентності можна знайти позитивне зерно. Скажемо слідом за І.Шевченком: "Поєднуючи західний присмак і латино-польський переказ із православ’ям, Могилянський колегіум виконував подвійне завдання: створив альтернативу невідворотної полонізації української еліти й затримав її русифікацію після 1686 р. Він, таким чином, стверджував, чи, принаймі, зберігав у цій еліті почуття "інакшості" як від поляків, так і московитів (і наступних росіян)". "Інакшість" — це дуже точне слово. Далі цього розпливчастого відчуття пошуки ідентичності не сягнули й, отже, виявилися незавершеними. Відтак, задамо собі це питання. Руїна кінця XVII ст. — чи не результат, крім всього іншого, тих інтелектуальних зусиль його початку, які створили образ Русі, однаково придатний і для Переяславської ради, і для Гадяцької унії? Доповіді на ІІ Міжнародному конгресі україністів, Ч.1, Львів, 1994 р., с. 68-75. Текст відсканований автором сайту.
Мову розумееш, Игилс?
12:20 18.11.2016
капитан Себастьян Перейра... (Бранко) писал(а) в ответ на :
> Мову розумееш, Игилс?
Читаем игилс, воровать чужую историю заканчиваем:
Чи мали російські мандрівники в Україні підстави для того, щоб не вважати києво-руське минуле частиною спадщини "малоросійської" історії? Чи намагалися вони силоміць "експропріювати" цей період на свою користь, чи просто констатували факт, навколо якого на початку XIX ст. існував консенсус? Відсутність "протестацій" з українського боку, здається, має свідчити на користь думки, що самі українці ще не бачили нічого загрозливого в тому, щоб найраніше минуле їхньої території входило частиною до історії великоруської. Більше того, українські історичні синтези початку XIX ст. розвивають аналогічний російському погляд на речі. Протягом XVIII ст. малоросійська історія була сконфігурована таким чином, що в ній не знаходилося легітимного місця для "Київській Русі". Українська історія в цей час мислиться як історія "козацька", а отже, наскільки б давнім не було коріння "козацького народу", така історія не може мати нічого спільного з "князівською" історією Русі. Дві схеми історії — великоруська та малоросійська — цілком вільно "розминалися", не конфліктуючи між собою. До початку XIX ст. українська історична думка продемонструвала два кардинально відмінних способи ставлення до "Київської Русі". Перший явлений історіографією XVII ст., другий — писаннями наступного століття. Виникнення специфічно українського погляду на минуле, як правило, пов'язують із інтелектуальним рухом, який з'явився серед православних Речі Посполитої на початку XVII ст. Загрожені Брестською унією 1596 p., ліквідацією ієрархії, втратою статусу, а в перспективі — цілковитою втратою своєї релігійної ідентичності, православні полемісти того часу намагаються визначити межі своєї спільноти в категоріях історичних. У той час, як інші маркери ідентичності виявляються невиразними або амбівалентними, історія, спільність походження й долі, стає найефективнішим засобом консолідації. "Православний руський народ" є не просто сучасною конфесійною групою, його окремішність від інших спільнот Речі Посполитої, його своєрідність і унікальність визначені довгою історією, початки якої лежать у виборі св. Володимиром східного християнства ще в X ст. Часи Київської держави, отже, стають тією найранішою історичною епохою, від якої православні ведуть свою безперервну біографію. Такий погляд присутній уже в "Палінодії" Захарії Копистенсь-кого (1621 p.). Нового поштовху розшуки києво-руського минулого одержали з відкриттям у 1620-х роках давньоруських літописів, зокрема Хлебніковського, який вперше спорядив православних документальним підтвердженням слушності їхніх апеляцій до києво-руського минулого. Справжній, давній літопис "Нестора" дозволяв не просто оголошувати "своїми" запозичені у "іноземних" авторів (переважно польських хронік XVI ст. — Кромера, Бєльського, Стрий-ковського) факти києво-руської історії, але підтвердити це право власності документом — власною літописною традицією. 1626 р. архімандритом Печерського монастиря став Петро Могила. 1633 року його було обрано митрополитом Київським, що зробило його де факто головою православних Речі Посполитої. З могилянською епохою справедливо пов'язують найбільшу інтенсивність пошуків києво-руської спадщини. Православні русини заново — після кількох століть цілковитої байдужості й апатії — відкривають для себе власне минуле в славних часах київських князів. Могила спонсорує найбільші "історичні" проекти XVII ст. Виготовляються копії "старого літопису Нестора", на його підставі створюється нова, більш відповідна часові версія у вигляді так званого Густинського літопису (середина 1630-х pp.). Цей літопис, у якому більша частина відведена під події домонгольської історії Русі, вперше безперервною ниткою викладу з'єднав епоху Київської Русі з сучасністю (остання дата — 1597 p.). Утім, для розповсюдження і закріплення ідеї київської епохи як частини історичного досвіду православних русинів Речі Посполитої більшу вагу мали два видання печерської друкарні. 1635 р. Сильвестр Косов видає польськомовний "Патерикон" — переробку Печерського патерика, споряджену численними історичними довідками з давньоруських часів. 1638 р. Афанасій Кальнофойський на продовження цього начинания публікує "Тератургіму" — працю, яка переважно описувала чуда давніх і недавніх печерських святих, але одночасно "топографізувала" давню історію на сучасній карті Києва. Кальнофойський не тільки подавав відомості про святині древнього міста, в його книзі читач міг знайти кілька планів сучасного Києва із зображенням цих пам'яток. Кумулятивним наслідком таких зусиль ставало "оживлення" києво-руської історії, її актуалізація. Із низки призабутих відомостей Київська Русь ставала частиною дійсного досвіду сучасників, її рештки ставали "видимими" в спорудах чи руїнах сучасного міста. Той, хто читав "Патерикон" чи "Тератургіму", починав відчувати не тільки містичну з'єднаність з подвигами давніх київських подвижників, але починав розпізнавати місця, де ці подвиги відбувалися. У тому ж напрямку було спрямовано й "археологічну" частину програми Могили. Перед 1635 р. він здійснив "розкопки" на місці колись знаменитої Десятинної церкви. Сама можливість розпізнання в декількох зруйнованих стінах (до яких нині ліпилася непоказна церква св. Миколи) величного храму, що символізував хрещення Русі, стала можливою, завдяки читанню віднайдених літописів. Звідти ж стало відомо про поховання тут хрестителя — св. Володимира. Під час розкопок було знайдено саркофаг, в якому, як гадали, містилися мощі св. Володимира. Частину їх було перенесено до Успенської церкви в Печерському монастирі, частину відіслано — як вважали — нащадку хрестителя, православному володарю Московського царства. Могила не був літератором. Ту програму "топографізації" Київської Русі, яку Кальнофойський виконував пером, митрополит здійснював відбудовою чи реставрацією давньоруських пам'яток. Він відновив (як міг і як зумів) Десятинну церкву (але, здається, так і не завершив), провів реставрацію Софійського собору, церкви Спаса на Берестовім, Трьохсвятительської церкви72. Наслідком мо- гилянської епохи був свого роду "києво-руський ренесанс": православні здобули власну історію, прив'язану до реального ландшафту міста та його топографічних домінант. Історичні пошуки першої половини XVII ст. часто інтерпретують як свідомі спроби конструювання модерної національної ідентичності, здійснювані у відповідь на ті виклики, які ставив час. До такої інтерпретації підштовхує досвід творення модерних націй у XIX ст., в якому історія грала одну з ключових ролей. Якщо "могилиняська епоха" привела до аналогічниого розвитку, то виразніше відчуття національної ідентичності стало одним із бічних наслідків програми, яка переслідувала зовсім інші цілі. Могилі й людям навколо митрополита йшлося передусім про ідентичність конфесійну, не етнічну чи національну. Він жив у епоху інтенсивної "конфесіоналізації". Контрреформація, досвідом якої багато в чому скористався митрополит, "дисциплінувала" віруючих, виховуючи в них виразне відчуття своєї належності до точно окресленої громади. Встановлення кордонів громади, педалювання бар'єрів між нею і оточенням досягалося різноманітними заходами. Не останню роль серед них відігравали інституціоналізація місцевих і загальних свят, культів святих, поклоніння реліквіям тощо. Історія — якщо в ній виникала потреба — мала підпорядковане значення. Те, що ми сьогодні сприймаємо як історичні пошуки національного коріння, насправді було осягненням благочестивих початків власної віри й дисциплінізацією вірних. Усі давньоруські споруди, відновленням яких опікувався Петро Могила, вважалися побудованими в часи св. Володимира. Він не помилився тільки в одному — найменш імпозантному — випадку з Десятинною церквою. В інших ідентифікаціях, наприклад, збудованої в кінці XII ст. Трьохсвятительської (Василівської) церкви, митрополит міг керуватися вказівкою літопису, що Володимир поставив якусь церкву св. Василія на колишньому язичницькому капищі одразу ж після хрещення. У випадку церкви Спаса на Берестовому (XII ст.) київських "археологів" XVII ст. підвів Стрийковський, який стверджував, що першою зведеною Володимиром церквою була Святих апостолів церква на Берестовому. У випадку з Софійським собором, здається, приурочення споруди до княжіння Володимира (напис, зроблений у часи могилянської реставрації, датував споруду 1011р.) було власним винаходом книжників могилянського кола. З усієї "Київської Русі", отже, митрополита й людей навколо нього по-справжньому цікавив лише її невеличкий сегмент — часи й обставини хрещення. Саме їх хотіли оживити спорудами й про них хотіли нагадити вірним київські інтелектуали середини XVII ст. Які б не були початкові наміри, наслідком могилянського відродження історії стало тверде переконання православних еліт Речі Посполитої в тому, що вони є нащадками "славено-роського народу", який хрестився за вибором св. Володимира, з київськими князями боровся проти "поганих" половців, який, нарешті, упав жертвою Батия. Києво-руська історія стала "нормальною" і, можливо, найпривабливішою сторінкою "рутенської" історії. Після 1654 р. православні зіткнулися з іншим викликом. Україна стала частиною православного Московського царства. її елітам доводилося визначати власне місце в цілковито новій конфігурації, а головне — спробувати легімітизувати своє становище як безсумнівно православного й "руського" народу. Такий статус, як скоро з'ясувалося, не гарантувався їм автоматично. Українців у Москві продовжували вважати "литвинами", "черкасами", в чистоті їхнього православ'я багато хто продовжував мати сумніви. Те, на ствердження чого пішло попередніх півстоліття, православна ідентичність і "руське" походження, виявилося під запитанням в очах тих, від кого цього найменше чекали: одновірних московитів. Більшість зусиль цього часу, отже, виявилася спрямованою на подолання образу "чужого", на ствердження концепції двох частин Русі — Великої й Малої, колись єдиних, згодом розділених неприхильною історією, а тепер знову об'єднаних разом в єдиному православному царстві. Чи не єдиною спробою історичного синтезу цього часу — і саме в руслі окресленої концепції — виявляється "Синопсис", вперше надрукований лаврською друкарнею 1674 р. Які б не були безпосередні мотиви до його написання, історична концепція "Синопсиса" нормалізувала нове становище "Малої Русі" як частини ширшого православного світу. Місцезнаходження України в складі Російської держави, згідно з "Синопсисом", виявлялося обумовленим самою історією: києво-руське минуле малоросіян робило їх російське підданство поверненням до природного русла історії. "Синопсис" був останньою спробою писання української історії з конфесійної точки зору й останнім твором, що вийшов з кола православного кліру. Попереду була епоха так званого "козацького літописання", автори якого вже не мали соціального й інтелектуального зв'язку з могилянською епохою. Нових авторів турбували вже зовсім інші проблеми. Релігійна ідентичність і збереження православної спільноти не становили для "полкових канцеляристів" (як вдало називав їх Грушевський) суттєвої проблеми. По-перше, тому, що вони не відчували себе загро-женими з цього боку, по-друге, тому, що, вироблені для зовсім іншого "адресату" — Речі Посполитої, в ситуації Російської держави вони втрачали роль ідентифікаційних маркерів. Православна віра й руська історія нічим не вирізняли козацькі еліти Малоросії й не санкціонували їхнього особливого становища. Навпаки, з цієї точки зо- ру вони швидше становили загрозу. Крім цих ідеологічних міркувань, була й фактична правда в переорієнтації погляду. На відміну від клерикальних авторів, за якими стояла довга інституціональна пам'ять церкви, військова бюрократія Гетьманщини була новим класом і цілком усвідомлювала своє недавнє походження. Власну соціальну "генеалогію" "полкові канцеляристи" вели від козацьких війн XVII ст. і не відчували інтимного зв'язку із "давніми часами". Особливе становище козацьких еліт у Малоросії і спеціальний її статус в Російській державі жодним чином не могли бути легітимізовані апеляціями до часів св. Володимира чи Ярослава. їхнім джерелом служила особлива історія — історія козаків, з якою ототожнять українське минуле козацькі літописи. Спроби в якийсь спосіб асимілювати феномен козацтва в історичному наративі здійснювалися ще у XVII ст. Вони, однак, не призвели до якихось певних результатів73. Козацьке літописання відмовилося від самої необхідності такого пов'язання. Найбільші наративи XVIII ст. — літописи Величка та Грабянки — фактично цілковито порвали із тим типом розуміння вітчизняної історії, який розвивало попереднє століття. Києво-руське минуле стає неактуальним для козацького літописання і не включається до схеми історії козацтва. Літопис Величка зберігся в єдиному списку. Він не був розповсюдженим читанням і сумнівно, щоб міг справити вплив на масову історичну свідомість. За винятком батька й сина Полетик про нього мало хто й знав. Натомість літопис Грабянки користувався надзвичайною популярністю: відомо близько 50 списків, переважно 1750—1760-х pp., але їх продовжували копіювати впродовж усього XVIII ст. Грабянка, як відомо, був одним із авторів так званого "хозарського міфу" походження козаків. Козаки, вони ж, за Грабянкою, "народ Малороссийской страни", є нащадками одного із скіфських племен, яке в давнину відоме було як алани, або ж як хозари. Першопочатки "малоросійського народу" у Грабянки надзвичайно давні, навіть давніші за Київську Русь, але лежать переважно у степовій історії. Знання Грабянки (як і будь-кого у XVIII ст.) про хозарів були більш ніж туманні, та інтуїтивно він визначив, що коло народів, серед яких варто шукати найдавнішої історії "хозарського козацького народу", це світ євразійських кочівників: гунів, аварів, печенігів, половців, татар. Історія "хозарів-малоросіян" та історія Київської Русі у Грабянки перетинаються лише один раз: хозари володіли Києвом "и иними нікіими странами", побирали із слов'ян данину; варязькі князі (Аскольд і Дір, Олег та Ігор) відбирали у них законні землі навколо Києва, а Святослав Ігоревич переміг їх та взяв "стольний град" Білу Вежу. Цим контакти малоросіян із Руссю й обмежилися. Увесь епізод займає менше однієї сторінки у виданні 1854 р. У нас є щаслива можливість дізнатися, як читали літопис Грабя-нки і яку науку з нього видобували освічені українці XVIII ст. У 1725 р. Яків Маркович записав у своєму щоденнику під 1 червня кілька подій: приїзд "панів Гамалій", відвідини "в таборі" Миклашевських, а також візит "до прилучай пп. Федора, Горленка и прочиих, где книжку писанную літописную о козаках взялисмо для прочитання". Книжкою цією виявився саме літопис Грабянки. Після ще кількох розваг дня (кулачного бою між своїми та гамаліївськими козаками) Маркович вирішив заглянути в літопис. Ось на що він звернув увагу і ось з яким образом найранішої української історії залишився: "Книжку тую, позиченную, літопись, читаючи начиталисмо: 1-to, что козаки от річки прозиваемой Козара назвались, первей, козара-ми, а потом, за временем, прозвани козаками. 2-do, князи их козарс-тіи обладали кіевскою и другими странами, а взимали дань от двора, по білковой шкурі, а от плуга по шелягу. З-tio, Гедим, вел. князь литовскій, подбил под свою область Кіев и другіе сторони и намісником там своим оставил князя Голшанского. 4-to, 1471 року, Ка-зімир четвертій, король полскій, княженіе кіевское на воєводство перемінил" і т.д.75 Між "по-друге" і "по-третє", між часами, коли хозари побирали данину на слов'янах і "литовським завоюванням", саме там, де ми очікували б знайти бодай згадку про Київську Русь, Маркович не відзначив нічого суттєвого для українського минулого. Та важко його в тому й винуватити: в літописі дійсно немає жодних відомостей з києво-руської історії. Літопис Грабянки можна без перебільшення вважати найвпли-вовішим історичним синтезом України XVIII ст. Його активне історіографічне життя продовжила публікація тексту Ф. Туманським 1793 р. у журналі "Российский магазин". Утім, менш відомі спроби української історії XVIII ст., численні рукописні "короткі літописи" чи навіть опубліковані друком тексти, також не включають події київського минулого у свій виклад. Українська історіографія XVIII ст. твердо тримається "козацького міфу"76. XIX ст. успадкувало "козацький" міф. Від 1820-х pp. сприйняття української історії формувалося двома великими синтезами — анонімною "Историей русов" та "Историей Малой России" Д. Бантиша-Каменського. Обидві з'являються в активному обігові приблизно в один час — на початку 1820-х pp.: Бантиш-Каменський публікує перше видання 1822 р., перше документальне свідчення про "Историю русов" датується 1825 р. (хоча можна припускати ранішу дату створення77). Два твори, як гадають, являють собою ідеологічні полюси: історія аноніма — автономістська й романтична, історія Бантиша-Каменського — офіціозна й "академічна". Нас, утім, крім хронологічного збігу, цікавить ще одна риса двох пам'яток — при тому, що обидві мають «русь» в заголовку, обидві практично повністю ігнорують давньоруські часи. Літературна доля "Истории русов" — від її сенсаційної появи до 1840-х pp. — була напрочуд вдалою. Псевдоепіграф (приписаний Георгію Кониському, архієпископу могильовському) і, швидше за все, свідома містифікація, текст упав на сприйнятливий ґрунт. Два покоління російських та українських романтиків у ньому черпали й відомості про минуле України, й загальний смисл української історії. Під її впливом у різний час перебували М. Максимович, М. Гоголь, М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, К. Рилєєв, О. Пушкін, І. Срезневський, М. Погодін та інші78. Коли б не написали "Историю русов" і хто б не був її автором, твір виявився навдивовиж спізвучний із тим розумінням історичної правди, який культивував романтизм. "Історія русів" є політичним памфлетом, який подає себе як історичну хроніку, вона наповнена апокрифічними документами та промовами, описує події, які не сталися. Довгий час текст вважали достовірним джерелом, розчарувавшись в ньому лише із настанням 1850-х pp. Нова епоха якось раптом і швидко побачила в "Історії русів" всі ті "недоліки", яких так довго не помічали в ній покоління 1820—1840-х pp. Спостережливі скептики ще тоді вказали на низку сумнівних відомостей і тверджень твору, що ніскільки не завадило загальній зачарованості в тексті. Романтизм шукав в історії не документальної точності дріб'язкових фактів (того, що поет називав "тьмой мелких истин"), а високої поетичної правди. Коли ж "правда" розходилася із фактами, тим гірше для фактів: "нас возвышающий обман" був важливішим. Романтизм цілком свідомо "обманювався" "Історією русів" та її образом високого, героїчного й звитяжного минулого козацької України. Читач "Історії русів" виносив з неї враження про українську історію ледве чи не тотожне до уроку Я. Марковича з читання літопису Грабянки. Перегорнувши рукопис до кінця, такий читач навряд чи пам'ятав, що десь на самому його початку йшлося про часи київських князів. Якщо розподіл об'єму, відведеного під ту чи іншу тему, має свідчити про її пріорітетність для автора, треба сказати, що Київська Русь займала далекі маргінеси на карті його історичної свідомості. З усіх князів автор "Історії русів" знає (чи вважає за доцільне згадати) лише св. Володимира, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха. З усіх подій київської історії він (автор) наводить лише хрещення Русі (Володимир), влаштування в Києві "училища" та "бібліотеки" (Ярослав), а також одержання від імператора "царського" титулу й корони (Мономах). Три князі й три події супроводжуються трійкою дат: 988 р. (хрещення), 1161 р. (розпад на княжіння) та 1238 р. — нашестя "Мунгальських Татар". Увесь цей виклад займає ледве чи одну (!) сторінку із 257 у виданні 1846 р. Після цього автор "Історії русів" одразу ж переходить до Гедиміна й литовського завоювання. Дмитро Бантиш-Каменський був одним із наших "мандрівників", мова про яких ішла в попередньому розділі. Родинно пов'язаний із Малоросією, молодший Бантиш вперше побачив її 1808 року дорогою до Сербії. Свої враження від подорожі (між ними й нотатки про Малоросію) молода особа видала 1810 р. під назвою "Путешествие в Молдавию, Валахию и Сербию". 1816 р. Бантиша-Каменського було призначено до канцелярії малоросійського генерал-губернатора князя М. Рєпніна. Друга зустріч із країною, де народився його батько, а також і сприяння генерал-губернатора спонукали Бантиша-Каменського до написання систематичної історії краю. Наслідком тривалої роботи стало видання 1822 р. чотиритомної "Истории Малой России". Книжку добре сприйняли в найрізноманітніших колах80. На відміну від "Історії русів", праця Бантиша-Каменського була написана у "вчений спосіб", тобто її автор намагався створити виклад історії, базований на документах і джерелах. "История Малой России" виявилася цілком успішною: 1830 р. вийшло друге видання, а 1838 — третє (ще одне видання з'явилося в 1903 p.). Успіх було забезпечено як тим фактом, що то була перша спроба подібного роду, так і досить пристойною підготовкою до історичних занять її автора. Якщо до "Истории Малой России" застосувати той же критерій, що й вище до "Історії русів", тобто обсяг тексту як показник важливості теми чи епохи, виявиться, що обидва тексти збігаються в оцінці місця Київської Русі в історії України. В обох "історіях" три з половиною століття київської історії до нашестя монголів далеко поступаються часам "литовського" панування і цілковито губляться на фоні докладного, неспішного й любовного викладу історії козацтва. У виданні 1903 p., що повторює останнє прижиттєве, Бантиш-Каменський відвів лише 7 сторінок із 492, тобто менше 2 відсотків обсягу. Порівняно з половиною відсотка в "Історії русів" це було майже чотирикратне збільшення, але все ж таки величина мікроскопічна. Математик міг би сказати, що при обчисленнях такою величиною можна знехтувати.
